Я хотів сказати, що ще Нора шукала його і не могла знайти, але промовчав.

— Ну, обійдемося. Ходімо, містер Клименко.

— Що ви збираєтеся робити? — запитав я.

— Відверто поговорити з містером Бейлі…

Наш прихід до Бейлі був не зовсім вдалий. Він уже сидів у кріслі, а довкола нього згуртувалися його прибічники, їх було не менше як десять чоловік.

Побачивши це, Енгельбрект нахмурився, але відступати було пізно.

— А, шановний професор, як вчасно! — промовив Бейлі. — Я щойно хотів послати за вами. У нас тут маленька військова рада. Ось тільки голова моя ще погано працює…

Бейлі замовк і почав перебирати блискучий бісер, що лежав перед ним на блюді. Цей бісер — останній винахід Енгельбректа — спресоване повітря, вміщене в особливі оболонки. В них повітря не випаровувалося при звичайній температурі, і його можна було безпечно перевозити. Тільки швидке підвищення температури могло викликати вибух. Бейлі посилено готувався до експорту повітря, вважаючи питання про мир на запропонованих ним умовах вирішеним.

— Так, голова… — говорив далі містер Бейлі. — Непорядки в голові. Говориш — і раптом наплетеш дурниць. Та це мине. Сідайте, сер… (Мене Бейлі не запросив сісти, він тільки скоса глянув на мене, але не попросив вийти).

— Я відмовляюсь працювати. Можете більше не вважати мене своїм службовцем, — сказав Енгельбрект, продовжуючи стояти.

— Від-мо-вляєтеся?! — запитав Бейлі, і обличчя його потемніло. — Що це означає, сер?

— Це означає те, що я сказав.

— Тут усе означає тільки те, що я сказав, — відповів Бейлі вже гнівно. — Ви забуваєте, містер Енгельбрект. Якщо ви зараз же…

— Досить! — раптом закричав Енгельбрект. — Я не хочу більше залишатися в цій бандитській зграї.

— Це бунт. Ви знаєте, що вам загрожує?

— Мерзотник! — раптом проревів Енгельбрект. — Ти вбив мою дочку, ти жахом наповнив усю землю, ти… ти… — і раптом, піднявши руки, Енгельбрект кинувся на Бейлі і почав душити його.

Від Енгельбректа цього ніхто не чекав. Якусь мить клеврети Бейлі сиділи, мов скам’янілі, потім раптом усією юрбою накинулися на професора. Я поспішив йому на допомогу. Розпочалася страшенна бійка. Енгельбрект був надзвичайно сильною людиною. Мої кулаки також працювали справно. Але ворогів було більше. Вони перемагали нас. Бейлі втік за письмовий стіл, і, забарикадувавшись стільцями, керував боєм звідти.

Від хвилювання він знову почав марити і несамовито викрикував:

— Геть! На Марс! На Місяць… Кінець світу! Сто тисяч фунтів стерлінгів за грам.

А Енгельбрект розкидав ворогів, рвався до Бейлі і хрипів:

— Уб’ю… Роздеру!

Сили наші вичерпувалися. Я крикнув Енгельбректу:

— Назад! Відступайте, або ми загинули…

Енгельбрект трохи отямився. Оглянувшись, він побачив, що становище безнадійне. Троє ворогів валялися на підлозі, але решта, озброївшись стільцями, ладні були кинутися в нову атаку.

В руках двох уже блищали дула автоматичних револьверів.

Ми з Енгельбректом, люто захищаючись, відступили до дверей і побігли коридором, переслідувані ворогами. Повернувши за ріг, вскочили на площадку ліфта, спустилися поверхом нижче. Ще кілька секунд, ї ми опинилися недалеко од вивідної труби. Вхід до неї був закритий.

— Швидше! Сюди! — крикнув Енгельбрект, який добре знав розташування містечка.

Ми вбігли в печеру, суміжну з трубою, і поспішили зачинити двері.

Це було ще не обладнане до кінця приміщення, в якому мали зберігати запаси згущеного повітря. Холодильники ще тут не встановили, і в печері була терпима температура. Тимчасово тут зберігали запасні вагонетки й інструменти. Печера не освітлювалася.

— Підвозьте вагонетки! — скомандував Енгельбрект, загороджуючи вхід.

Ми підкотили до залізних дверей вагонетки, накидали на них кирки, лопати, все, що було під руками і що могли намацати в кромішній тьмі. Вхід забарикадували.

— Так, — сказав професор, закінчивши роботу. — Тут ми можемо деякий час протриматись.

Кроки наших переслідувачів глухо долинали з-за дверей.

Незабаром ми почули удари в двері. Ми мовчали. Через деякий час грюкати перестали, і все затихло. Чи то наші вороги переконалися, що двері відчинити неможливо, чи, може, змінили план атаки, ми не знали, але раді були цьому перепочинку. Ми ледве стояли на ногах від втоми.

Енгельбрект ліг у вагонетку і потягнувся.

— По-дурному вийшло, — сказав він. — Витримки невистачило. Такий уже в мене характер. Терпиш довго, а потім прорветься…

Він замовк.

— Ви вважаєте мене співучасником злочинів містера Бейлі? — запитав він згодом.

— Але ж ви не могли… — поспішив я заспокоїти його.

— Ні, я міг. Я міг запобігти катастрофі, врятувати людей, пожертвувавши своїм життям і життям дочки. Нелегко приносити такі жертви. Але краще загинути двом, ніж тисячам, хіба не так?

— Навіщо ви бичуєте самі себе? — знизав я плечима.

— Це не самобичування… Ваша думка про мене мені не байдужа. Дочка не написала останнього листа мені, а написала вам. Вона любила вас, хіба я не бачив…

Я промовчав. Енгельбрект, ця велика, сильна людина, тяжко мучився і не міг уже крити свого горя.

— Але не подумайте про мене дуже погано, — сказав він. — Якщо я й завинив перед людством, то і покараний за це тяжко. Я ночами не спав, шукаючи вихід. Я шукав способу пустити фабрику містера Бейлі «в повітря», але так, щоб це не викликало катастрофи. Останнім часом ви з Норою саме працювали над цим. Ваша совість може бути спокійною: ви працювали не на Бейлі, а проти нього. І досліди були дуже вдалі. Вони наближалися до кінця. І коли б Нора не поспішила… Бідна дівчинка!.. Але я довго не міг розв’язати задачу. Бували дні, коли я втрачав надію. І тоді я вирішував: сьогодні повинно все закінчитися. Я вб’ю Нору, потім Бейлі, а потім себе… Але коли Нора заходила до мене, сяючи свіжістю й молодістю… Ах!.. — Енгельбрект тяжко зітхнув. — У мене рука не піднімалася. Потім у Нори виникла недовіра до мене. Хіба я не бачив цього страшного запитання в її очах? Чи не злочинець її батько, людина, яку вона так любила і в чесності якої ніколи не сумнівалася!

Енгельбрект раптом підвівся і ступив крок до мене:

— Вмерла моя дівчинка. Мені дуже важко… Але, знаєте, який величезний тягар звалився з моєї душі! Закінчилося «роздвоєння особи». Ми з вами приречені. Не про себе я тепер думаю. Я шкодую тільки за тим, що мені не вдалося задавити бандита… Нас, мабуть, хочуть заморити голодом. На щастя, вони не можуть нас заморозити. А втім, хіба не однаково? Хіба Нора не заморозила себе…

Смерть дівчини дуже вразила і мене. Я любив її і втратив у ту мить, коли довідався, що й вона любить мене. Але в мене на душі не було того важкого тягаря, який давив Енгельбректа. До того ж я був молодий, і мій настрій не міг бути таким безнадійним, як в Енгельбректа. Мені хотілося жити.

— Скажіть, а звідси ніяк не можна вийти на волю? — запитав я Енгельбректа.

Професор так глибоко поринув у свої похмурі думи, що моє запитання не одразу дійшло до його свідомості.

— Вийти на волю? — нарешті, перепитав він. — Так, це нелегко. Оця стіна виходить назовні.

— Так за чим же зупинка? — сказав я. — У нас є кирки. Правда, тут зовсім темно, але ми можемо працювати і в темряві.

— Можемо, — байдуже відповів Енгельбрект. — Але перш ніж ми проб’ємо скелю, ми здохнемо з голоду. Даремна праця. Лягайте, як я, і чекайте спокійно смерті.

Але в мої розрахунки зовсім не входило спокійно чекати смерті. Відпочивши, я підвівся, навпомацки розшукав кирку і підійшов до стіни.

Дзвінкі удари почулися в пітьмі.

— Не тут, візьміть лівіше, — долинув голос Енгельбректа. — Там стіна тонша.

Я перейшов на кілька кроків ліворуч і почав працювати.

Стомившись, я присів відпочити і почув кректання Енгельбректа і брязкіт заліза — професор стрибнув з вагонетки.

— Я дуже втомився, втомився душею, щоб довбати скелю заради врятування свого життя. Але ви молоді і ще знайдете своє щастя. Я повинен допомогти вам ради Нори…