Новий Престо так само приймав удари, яких завдавала йому доля, він так само потрапляв у надзвичайно неприємні, безглузді становища. Та він не тільки завжди піднімався, але й завжди знову кидався в бій із своїми гнобителями, хоч як вони переважали його в силі. Це і смішило і викликало до нього людську симпатію. Гра нового Престо зачіпала глибші людські почуття. Несправедливість, удари, зневага, яких зазнавав Престо, за вибухом сміху одразу ж викликали почуття обурення, протесту, бажання допомогти.

Чим далі посувалася зйомка, тим більше дивувався Гофман, тим глибше був він вражений. Разом з фізичною метаморфозою в єстві Престо сталася й чудова інтелектуальна метаморфоза. Новий Престо зумів одержати в спадщину від старого всю силу гумору, незважаючи на те, що нове його фізичне обличчя не мало ніякої комічної потворності. В новому Престо виявилася ще одна дорогоцінна якість, яка, може, й була у старого Престо, але не доходила до глядача, бо її заслоняла і поглинала фізична потворність — це глибока людяність.

Одного разу під час перерви Гофман підійшов до Престо і, міцно потиснувши йому руку, сказав:

— Ви перевершили всі мої сподівання, Тоніо. Я більше не сумніваюсь, що ви справді знайшли нове обличчя. І з цим обличчям не можна не перемогти.

Престо посміхнувся радісно, але відповів сумно:

— А тимчасом я ніколи не був так далеко від перемоги, як тепер. Зайдіть до мене сьогодні ввечері, Гофман. Мені треба багато про що з вами поговорити.

Того ж вечора Гофман сидів у кабінеті Престо.

— Робота над фільмом наближається до кінця, але ще швидше доходять до кінця мої заощадження. Я розорений, Гофман, і нам не вдасться закінчити картину, — похмуро сказав Престо.

Гофман, насупившись, мовчав.

— Гроші пливуть, як вода, — говорив Престо. — Щотижня я підписую чеки на кілька мільйонів доларів. У мене лишилося грошей усього на тиждень, але й для цього мені довелося вже заставити віллу з усією обстановкою. Я вже не хазяїн у своєму будинку…

— Цього можна було чекати, — сказав Гофман.

— Так, я помилився в розрахунках, — похиливши голову, відповів Престо. — У виробничих витратах на постановку фільму я не помилився. Постановка обходиться навіть дешевше, ніж я припускав. Ми економимо на плівці, на натурних зйомках, майже зовсім обходимося без декорацій, економимо на світлі, на статистах, на костюмах, які коштують нам копійки. У мене немає сценарного департаменту з десятками письменників, сценаристів, літературних референтів. Ви знаєте, я сам писав сценарій ночами, після напруженої роботи вдень. Я працював, мов одержимий, без сну і відпочинку, економив, де тільки міг. І якби справа була тільки у витратах на постановку, грошей вистачило б з верхом. Але, признаюсь, я недооцінив сили опору і, головне, підступності наших ворогів. Ви знаєте, до яких тільки підлот і каверз не вдавались вони, щоб знищити мене, — боротьба відбувалася на ваших очах. Ми скрізь відчували всесильну руку могутніх концернів та банків, які субсидують кінопромисловість і повністю монополізували її. Нам відмовлялися продавати кіноапаратуру, навіть плівку. Доводилося вдаватись до послуг підставних осіб, посередників, комісіонерів і за все платити втридорога. Прокатні контори і власники кінотеатрів заздалегідь оголосили про те, що вони не допустять мій фільм на екрани. Треба було будувати власні кінотеатри. Кожен з них коштував не менше мільйона, крім одного, біля Сан-Франціско, побудованого за вашою ідеєю.

Гофман кивнув головою. В свій час він справді подав Престо думку: заорендувати біля Сан-Франціско ділянку старого військового аеродрому і побудувати кіно, вірніше тільки проекційну будку та гігантський екран для демонстрування картин не лише ввечері, але й при денному світлі. В цьому своєрідному театрі під відкритим небом не було залу для глядачів, не було крісел і стільців. Глядачі могли в’їжджати в «зал» — на велику площу аеродрому — прямо в автомобілях і дивитися картину, не виходячи з них.

— Ця новинка, — говорив далі Престо, — повинна привернути увагу публіки і зробити рекламу. Але вона не врятує становища. До того ж такий театр доступний тільки власникам автомобілів, а ви знаєте, що я роблю ставку на малозабезпечений, трудовий люд. Довелося будувати великі закриті кінотеатри в найголовніших містах Америки…

Так, усе це знав Гофман, і Престо говорив йому про свої труднощі тільки тому, що підсумовував усе і ще раз перевіряв, де він допустився помилки.

— І ось баланс підбито. Сальдо — нуль, а робота не завершена, — меланхолійно закінчив він і запитально подивився на Гофмана, чекаючи його відповіді.

— Я передчував, — сказав Гофман. — Що ж тепер робити? Банки не дадуть нам допомоги, про це, звичайно, нічого й думати. Не знайдеться і такого легковажного приватного кредитора, який дав би гроші, хоча б і на лихварських процентах, для підприємства, що ось-ось розориться, на явно безнадійну, з його точки зору, справу. Отже, якщо ми хочемо вести далі боротьбу, нам треба знайти якісь внутрішні ресурси. У мене, звичайно, є особисті заощадження, але вони навряд чи врятують становище.

— Жодного цента я не взяв би з ваших заощаджень, Гофман, хоч би вони і врятували становище, — заперечив Престо. — Досить того, що ви згодилися взяти участь у такому одіозному починанні.

Гофман не міг приховати радості і почав квапливо пояснювати свою позицію:

— Ви праві, дорогий друже, праві більше, ніж думаєте. Участю у вашому починанні я справді скомпрометував себе…

— І якщо воно лопне, що цілком імовірно, вас можуть не прийняти на іншу роботу, і тоді ваші заощадження потрібні будуть вам, як ніколи, — допомагав Престо своєму другові, бачачи, як той совається в кріслі.

— Так, так… — поспішав Гофман закінчити цю неприємну розмову. — І вони можуть пригодитися мені швидше, ніж хотілося б.

— Он як? Що ви хочете цим сказати?

Гофман розвів руками, зітхнув і відповів:

— Справа в тому, що мені вже натякали… навіть ставили свого роду ультиматум…

— Покинути мене? — догадався Престо.

— Так, розійтися з вами. А якщо я не зроблю цього, то всі підприємці розпочнуть проти мене бойкот, і робота в кіно для мене назавжди буде втрачена…

— І ви вирішили?..

— Що ви на мене дивитеся, Престо, мов Цезар на Брута? — ніяково запитав Гофман.

— Чекаю останнього удару, мій Брут, — холодно відповів Престо.

— Я ще нічого не вирішив, мій Цезар, — так само холодно сказав Гофман. — Я вважав за потрібне тільки попередити… — Ніяковість становища раптом розізлила його, і Гофман різко вигукнув: — Ну що я можу зробити? Один у полі не воїн.

— Я від вас нічого і не вимагаю, Гофман, — сумно сказав Престо. — І не хвилюйтесь. Усе це зрозуміло, і все це звичайна річ.

Настала тяжка пауза.

— Прокляте життя! — пробурчав Гофман. — Повірте, якби я міг допомогти вам…

— Ви б і допомогли, і нема чого більше про це говорити. Ви можете робити як хочете, а я… можливо, якось викручусь, — сказав Престо, підвівся і простягнув руку.

Гофман потис її і вийшов важкою ходою. Престо довго стояв, опустивши голову. Потім прошепотів з гіркою посмішкою:

— Вірний друг… до чорного дня… Ну що ж… Тепер тільки добрий чарівник міг би допомогти мені врятувати справу. Та, на жаль, у житті таких випадків не буває…

Престо прокинувся о шостій годині ранку у своїй великій білій спальні, де вікна були зачинені, а чисте, охолоджене повітря подавалося за допомогою кондиційної установки. Окинувши поглядом кімнату, Престо подумав: «Скоро з усім цим доведеться розстатися», зітхнув, поглянув на годинник. «Можна ще полежати хвилин п’ятнадцять», і простягнув руку до нічного столика, на якому лежала купка вечірніх газет. Учора він так стомився, що не встиг їх прочитати.

Розгорнувши першу газету, Престо почав швидко переглядати її. Одна стаття привернула його увагу. Токіо читав і хмурився дедалі більше. Потім раптом зім’яв газету, кинув на підлогу й обурено вигукнув: