Він знайшов десь дівчину, — хай усі знають її ім’я: якусь Еллен Кей, — мабуть, таку ж розпутну, як і він сам, або ж дурку, яка в галузі моралі не вміє відрізнити праву руку од лівої. Незаконна дочка сторожа Ієллоустонського парку, мабуть, поласилася на міфічні мільйони Антоніо Престо. Надруковані фотографії — Еллен Кей біля відчиненого вікна, із шваброю в руці, і Престо біля того самого будинку — не залишають сумніву в правдоподібності всієї цієї історії. І ось Престо відкрито поселяє її в своєму будинку. Він…»

Але далі Еллен не могла читати. її реакція була більш бурхлива і гостра, ніж у Тоніо. Еллен схопилася з крісла і, немов перенесена вихром, уже стояла перед Престо, влетівши в його кабінет без попередження.

Глянувши на Еллен, Престо зрозумів, що вона знає все. Цього треба було сподіватися. Рано чи пізно вона дізналася б…

— Нашому весіллю не бути, і я зараз же виїжджаю од вас! — вигукнула вона, майже з гнівом дивлячись на Тоніо.

Престо підвівся і стояв мовчки. Він розумів, що треба дати вилитися цьому вибуху обурення.

— Ви обманули мене! Не любов примусила вас освідчитися мені. Вами керували найблагородніші рицарські почуття. Я розумію це і дякую вам. Але не можу прийняти цієї жертви. Ви тільки пожаліли мене, а я… я повірила у вашу любов…

Голос дівчини уривався, ноги не тримали її. У відчаї вона майже впала в крісло і, закривши обличчя руками, заридала, як ридають глибоко і незаслужено ображені діти.

Престо дивився на неї з глибоким сумом, але все ще мовчав. Нехай облегшиться сльозами. І тільки тоді, коли ридання її почали затихати, Престо подав їй склянку води.

— Випийте і заспокойтесь, — сказав він ніжно, але разом з тим строго, мов дитині, якою вона по своїй натурі й була.

Зуби цокотіли об склянку, вода проливалася на килим, але Еллен надпила трохи і заспокоїлася. Тоді Престо сказав:

— Ви глибоко образили мене, міс Еллен!

Тоніо досяг мети: вона думала, що Престо виправдуватиметься, захищатиметься, а він сам перейшов у наступ, обвинувачував її. Ця несподіванка примусила її зосередитися. Тепер Еллен могла слухати і розуміти, що їй кажуть.

— Я? Вас? — запитала здивовано дівчина і перестала навіть плакати. Вона тільки схлипувала.

— Так, ви мене глибоко образили, — повторив Престо.

Він витяг із верхньої бокової кишені шовкову синю хустку з білими горошинками і витер їй очі. Ця вільність теж вразила її, і Еллен не знала, як на неї відповісти. А Престо вів далі:

— Не будемо більше плакати. Сльози не допоможуть. Поговорімо серйозно. Ви образили мене тим, що усумнилися в моєму коханні до вас. Я не той жахливий злочинець, яким зображають мене газети, але й не такий уже рицар, як ви собі уявляєте. Я гаряче сприймаю всяку несправедливість, але, запевняю вас, не поспішав би освідчуватись першій-ліпшій скривдженій, хоча б навіть сам був якоюсь мірою винен у цій кривді. Признаюсь, якби не було цих огидних статей, я освідчився б вам не сьогодні, а завтра, можливо післязавтра. Але я зробив би це. Газети тільки дали поштовх, змусили мене самого зрозуміти гостріше і глибше, як я вас кохаю, наскільки дорогі мені ваші інтереси і ваша честь. Зрозумійте, якщо ви тепер навіть пішли б з мого дому, це нічого вже не змінило б. Ваша репутація однаково була б заплямована. Чи можу я допустити це, кохаючи вас? Якби ви пішли, то це тільки підлило б масла в огонь, викликало б нову хвилю брудних наклепів і стало б великим доказом правоти ворогів, а моєї провинності. Ні, на удар цих безчесних і безсовісних людей, які не пощадили навіть вас, не спинилися перед втручанням в особисте життя, образили честь дівчини, можна було відповісти тільки таким ударом, яким відповідаємо ми. Наше одруження одразу виб’є зброю з їх рук, заткне їм рота, і кампанія наклепів припиниться. Ось чому я й поспішав не тільки з освідченням, але й з широкою огласкою, яка так здивувала вас. Ви все зрозумієте, — говорив Престо, передихнувши, — коли подумаєте про причини, що викликали всю цю мерзенну газетну кампанію. Адже це тільки одне кільце в ланцюгу їх боротьби зі мною. їм треба за всяку ціну погубити мою справу. Вороги бояться не тільки конкуренції. їх лякає те, що це перший крок до об’єднання кінопрацівників у їх боротьбі з підприємцями. їх лякає і те нове прагнення в моїй творчості, про яке вони вже знають, — викривати соціальні болячки нашого ладу. Ось чому вони так люто ополчилися проти мене. Спочатку вони хотіли знищити мене, розорити ще до того, як перша картина побачить світ. Це майже вдалося їм, але мене підтримали товариші по роботі. Разом з тим вороги весь час зводили наклепи на мене. І ось тепер вирішили завдати нового підступного удару: найбезсоромнішим наклепом посварити нас, розлучити нас із вами, роздавити морально, заподіяти психічну травму і цим вивести з ладу двох головних дійових осіб фільму — вас і мене. І фільм, розраховували вони, не буде закінчений, якби навіть у мене вистачило грошей. І чим гостріше ви сприйматимете удар, тим швидше вони досягнуть мети, тим більше торжествуватимуть. Невже ми дамо їм таке задоволення? Пережити це, звичайно, нелегко. Мені самому здається, що за кілька годин я постарішав на двадцять років. Але я взяв себе в руки і сьогодні начебто грав навіть краще, ніж звичайно, хоча знав про газетні статті ще вчора і носив цей тягар у грудях. І ще одне. Від закінчення фільму залежить доля не тільки нас із вами, але й товаришів по роботі, готових відмовитися навіть од заробітку, аби тільки врятувати справу. Громадські організації допомагають нам. Невже ж у нас невистачить сил, і ми відступимо? Невже саме тепер ви покинете мене і візьмете назад своє слово? Доля фільму, доля всього підприємства у ваших руках.

Еллен уже не плакала. Але обличчя її виражало страждання. Вона вагалася. Престо з хвилюванням стежив за нею, чекаючи відповіді. Нарешті, вона сказала:

— Мені дуже важко, але я постараюся закінчити картину.

— І стати моєю дружиною? — швидко запитав Престо.

— На це запитання зараз відповісти ще важче… Не квапте мене, Престо. Дайте мені подумати.

— Добре. Я почекаю. Робота над фільмом заспокоїть вас, і тоді ми займемося своїми особистими справами. Правда ж?

І, заспокоєний, певний, що все закінчиться благополучно, він поцілував її руку.

Оголошення про майбутнє одруження міс Еллен Кей з містером Антоніо Престо зробили свою справу. Газетна кампанія наклепів та інсинуацій ущухла. Але сліди її залишилися. Престо бачив, як глибоко страждає Еллен. Граючи роль героїні, вона збирала всі свої сили, щоб зосередитись, але її увага, мабуть, роздвоювалася. Деякі кадри доводилось перезнімати, чого не бувало з самого початку постановки фільму. На щастя, кінець сценарію був сповнений трагічних переживань героя і героїні. Престо і Еллен могли вкладати у виконання свої особисті глибокі переживання. І деякі сцени проходили з приголомшуючою силою життєвої правди. Навіть Гофман, — людина, звикла до всього, — відчував незвичайне хвилювання і нервове тремтіння в руці, якою він крутив ручку кіноапарата. Гра Еллен час від часу піднімалася до рівня справжньої геніальності. Після закінчення зйомки таких сцен в ательє наставала незвичайна тиша. Всі були зворушені і приголомшені виконанням. На очах жінок і навіть чоловіків блищали сльози. Одного разу рудий, кремезний шотландець-тесляр, який сам немало пережив у житті, несподівано шумно захлюпав носом, і по його білому з ластовинням обличчю покотилися, мов горох, сльози. Це здивувало і засоромило його самого. Ніколи в житті він не плакав над власним нещастям, а тут не витримав. Але хіба мільйони таких самих простих людей не переживали чогось подібного? Гофман більше не сумнівався, що це буде один із тих світових фільмів, які скрізь і завжди зворушують серця і викликають сльози. «Можливо, Престо і правий, обравши цей новий шлях», думав Гофман.

А Престо, закінчивши зйомку, з головою поринав у господарські справи. Тепер йому допомагали комітет і правління офіціально відкритого кооперативного товариства. Справу, яку він розпочав, підхопили інші. Це спочатку трохи бентежило Престо, іноді викликало й незадоволення: він уже не міг більше сам один вирішувати долю підприємства, йому нелегко було освоїтися з новим станом речей, але відступати пізно — іншого виходу не було.