— Ну, бажаю успіху! — промовив я схвильовано, передаючи йому листа.

— Нісого, — відповів він. І, поглянувши вниз, сказав: — Однак високо. Нісого. Внизу м’яко. Прощавай, товаришу! — він потиснув мою руку і кивнув Норі: — Прощавай, дівчино.

Потім він сміливо переступив через залізну огорожу балкончика, що виступав над безоднею, опустився на руках до краю і, повисівши у повітрі з секунду, розтулив пальці.

Я нагнувся униз, пильно вдивляючись у півтемряву. Тіло Ніколи, дедалі зменшуючись, летіло вниз. Йому треба було пролетіти метрів сорок, перш ніж він досягне сніжного укосу.

Ось його ноги доторкнулися до снігу, і все тіло пірнуло в снігову масу, неначе він стрибнув у воду. Я напружував зір, але нічого не бачив. Нікола зник у сніговому заметі. Може, він розбився, втратив свідомість?.. Хвилясті зелено-рожеві полотна північного сяйва загойдалися на небі, освітивши сніг непевним тремтливим світлом. Я ледве розглядів дірку, пробиту в снігу тілом Ніколи, але його, як і раніше, не було видно.

— Дивіться, дивіться, он щось ворушиться внизу… — схвильовано сказала Нора.

— Де? Я нічого не бачу. Це вам ввижається.

Від спалахів сяйва тіні рухалися, то згущаючись, то бліднішаючи.

— Та не там! Нижче, значно нижче!

Я подивився нижче від того місця, де впав Нікола, і побачив на відстані добрих двох десятків метрів од нього, як щось дуже маленьке ворушилося в снігу.

— Це рука! — вигукнула Нора, яка бачила краще, ніж я.

Я напружив свій зір і, нарешті, переконався в тому, що з-під снігу видніється справді рука Ніколи. Силою падіння він пробив пухкий, ще не злежаний верхній шар снігу, кулею пронизав його на кілька десятків метрів і тепер проривав дірку, щоб вилізти назовні. Ось показалася його друга рука, кудлата шапка. Ось він виліз до пояса. Нахилившись униз, він, нарешті, виліз зовсім і, повернувшись до нас обличчям, змахнув руками у рукавицях.

Я ледве стримав готовий вихопитися вигук привітання.

Нікола ще раз махнув нам рукою, ліг на бік і покотився вниз пологим схилом. Так докотився він до самого дна ущелини, перетворившись на ледве помітну точку. Потім, борсаючись і загрузаючи в снігу, він поповз до виходу з ущелини. У нього не було лиж, — ми не змогли дістати їх, — але це його не бентежило. «Зроблю», говорив він мені.

Так, Нікола не пропаде! Він був пристосований до суворого життя «окаянного краю», так само як звірі, на яких він полював. Тільки б він не потрапив до рук Бейлі, а з природою і чотириногими ворогами він справиться.

Світло погасло. Ми упустили з очей Школу, але ще довго дивилися в темну безодню.

— Час іти. Нам не можна довго залишатися тут, — сказала Нора.

— Так, ходімо, — відповів я, відриваючи, нарешті, погляд од безодні. — Завтра — день розплати. Містер Бейлі, мабуть, викличе мене на допит… Норо, я хочу звернутися до вас із проханням. Чи немає у вас другого револьвера?

— Навіщо він вам?

— Якщо Бейлі визнає мене винним у втечі Ніколи, я… всаджу в містера Бейлі кулю.

Нора замислилася.

— Не знаю… У мене немає другого револьвера. Може, в батька є. Якщо я зумію дістати, то завтра принесу вам. Приходьте трохи раніше в лабораторію.

Я з вдячністю потиснув їй руку. Так, Нора мала характер. Вона не побоялася стати співучасницею втечі, не боїться допомогти і в задуманому мною вбивстві.

Я погано спав. Близько другої години ночі, коли я щойно задрімав, у двері гучно постукали. Поквапмо одягаючись, я запитав, хто стукає.

Я почув голос Уільяма. «Так! Бейлі все вже відомо, і він кличе мене на допит», вирішив я і відчинив двері. Ввійшов Уільям в супроводі двох озброєних людей. Я мимоволі звернув увагу на їхні обличчя — енергійні і породисті. Два «джентльмени» підійшли до мене і ретельно обшукали. В цей час я був радий, що не встиг одержати від Нори револьвер. Потім Уільям і молоді люди старанно зі знанням своєї справи обшукали всю мою кімнату. На щастя, в ній не було нічого компрометуючого мене. Закінчивши обшук, «джентльмени» повели мене в кабінет Бейлі.

Він зустрів мене зливою обурення.

— Це знову ваші жартики! — закричав він, грізно потрясаючи кулаками. — Ви не можете примиритися з тим, що я торгую з Марсом і порушую ваш зовнішторг? О так, містер Бейлі злочинець! Його треба судити Верховним Судом! Скажіть, будь ласка?! Містер Бейлі позбавить повітря російських робітників, і повітря видаватимуть тільки по картках, в кооперативах, членам профспілки? Ха-ха-ха! Чи не так? Англійські інтриги імперіалістів? О, я знаю, що ви думаєте. А я думаю, що вам доведеться зайняти ваше місце в пантеоні. П’єдестал давно чекає на вас.

Я вже був готовий до цього нападу і тому добре грав свою роль. Виждавши, коли Бейлі замовкне, я спокійно, але з «щирим» здивуванням запитав його:

— В чому справа, містер Бейлі? Я не розумію вас. Мені здається, я не заслужив докорів. Я старанно працюю в лабораторії і ні в чому не завинив.

— Брехня! Ви все чудово знаєте! Де Нікола?

— Не знаю. Сьогодні він не ночував зі мною. Я думав, що він на роботі або в чомусь провинився і його відправили в карцер.

— Брехня! Брехня! — закричав Бейлі. — Це ваші жартики! Покликати робітників, які були з Ніколою.

Робітники прийшли. Якути підтвердили, що Нікола вже кілька днів тому говорив про втечу, знудьгувавшись за вільним життям. Нікола сказав, що боїться повідомити про це Клименка, бо він розсердиться. Тільки вони не вірили, що Нікола серйозно думає тікати, тому й не доповіли.

Ці показання трохи охолодили гнів Бейлі. Моя непричетність до справи встановлювалася цілим рядом показань свідків.

— Я не вірю вам і не вірю їм, — сказав Бейлі. — Одна банда! Ви покриваєте один одного.

І раптом, зобразивши безстороннього суддю, він несподівано для мене закінчив:

— Але я не можу судити вас без доказів. Розслідування продовжуватиметься. А поки що ви залишаєтеся під підозрінням. Ідіть.

Я повернувся в свою кімнату, радіючи, що все обійшлося так благополучно. Тільки б їм не спало на думку оглянути долину. Але хитрощі Ніколи із зворотними слідами повинні спрямовувати розшуки по неправильному шляху.

Вранці, коли я прийшов у лабораторію, Нора шепнула:

— Я не знайшла револьвера.

— Тим краще, — відповів я. — Містера Бейлі не так уже й легко вбити. Я вже був на допиті.

І я розповів Норі про події вночі. Вона вислухала моє повідомлення дуже уважно.

— Коли б тільки не знайшли слідів у долині,— закінчив я свою розповідь.

— Не турбуйтесь, — відповіла вона. — Рано-вранці я була на площадці. Сніговий буран сховав сліди. Боюсь тільки, щоб цей буран не сховав назавжди і самого Ніколу…

— Нікола не пропаде, — заспокоїв я її. — Він відлежиться, як собака. І спатиме в снігу, як у колисці.

Цього ж дня ввечері до мене прийшов містер Люк із згортком під рукою.

— Що це у вас? Нові шахи? — запитав я його.

— Тут шахи і ще дещо, — відповів він, розкриваючи згорток. — Оце радіоприймач. Я сам зробив його для вас. Містер Бейлі розпорядився, щоб ви більше не ходили до мене на радіостанцію. А я знаю, що ви дуже любите слухати ваш «Комінтерн». І тому вирішив зробити вам маленький подарунок. Вам буде не так скучно.

Я ладен був розцілувати Люка за його «маленький подарунок». Люк і не підозрював, яку величезну послугу зробив мені. В нагороду за це того вечора містер Люк двічі дав мені мат.

Потім він власноручно встановив радіоприймач, випробував його і сказав:

— Слухайте вашу Москву.

Побажавши мені на добраніч, він пішов, а я жадібно почав слухати.

Тижні минали за тижнями. Я і далі залишався під підозрінням у містера Бейлі, але він не чіпав мене. Мабуть, він почав переконуватися, що я не винен. Потроху я перестав непокоїтися про свою долю. Зате радіовісті дуже засмучували мене. Нестача повітря відчувалася дедалі дужче. Зменшення атмосферного тиску помічали вже не тільки вчені, але й рядові громадяни.