Престо кинув цигарку, ніби вона була дуже гірка, і закурив сигару.

— Ви пробачте мені, що я так відверто… — трохи зніяковів Гофман.

— Відвертість — це найкраще, — відповів Престо. — Ваші слова, не потаю, завдають мені трохи прикрості, але не дивують. Я чекав цього. Інакше й бути не могло. Але я вірю в себе. Моє нове обличчя! Щоб його побачити, недосить покрутитися перед вами… Ви знаєте мій творчий метод. Мені треба ввійти в роль, перевтілитися в героя, почати жити його життям, усіма його почуттями, тоді самі собою прийдуть потрібні жести, міміка, пози і розкриють обличчя. Ось почекайте. Я вже працюю над сценарієм. І коли я прийду до вас у ролі нового героя, ви побачите моє нове обличчя.

— Що ж це за сценарій? — зацікавився Гофман.

Престо нахмурився, а Гофман розсміявся.

— Бачу, що у вас багато чого залишилось від старого Престо! — вигукнув він. — Новий сценарій завжди був таємницею для навколишніх, поки ви не поставите останньої крапки. У, який ви бували сердитий під час цієї роботи! Немов одержимий. З вами й говорити в цей час важко було. Ви або лютували, або нестямно дивилися на співбесідника. Ви, мов тяжкохворий, втрачали сон і апетит. Але ось наставав день, і ви з’являлися з веселою посмішкою, ставали добрим і товариським. І всі в кіностудії, починаючи від «зірок» і кінчаючи теслярами, знали: новий сценарій народився!

Престо посміхнувся і відповів:

— Так, це правда. І в цьому я, здається, не змінився.

— Але якщо ви не хочете розповісти зміст нового сценарію, то, може, ознайомите мене хоч із загальними вашими планами? Адже нове обличчя, наскільки я розумію, повинно створити і новий напрям у вашій творчості?

— Інакше й бути не може, — сказав Престо і простягнув руку до папки. — Про це я й хотів поговорити з вами.

Тоніо покопався в папці і витяг списаний аркуш.

— Ось, як вам подобається цей уривок з Уолта Уітмена: «…Признайтеся, що для гострого ока всі ці міста, переповнені нікчемними гротесками, каліками, блазнями, які безглуздо кривляються, і потворами, здаються якоюсь безрадісною Сахарою. У крамницяx на вулицях, у церквах, пивних, присутствених місцях — скрізь легковажність, пошлість, лукавство і брехня; скрізь фатувата, квола, чванлива, передчасно достигла юність, скрізь надмірна похіть, нездорові тіла, чоловічі, жіночі, підфарбовані, підмальовані, в шиньйонах, грязного кольору обличчя, зіпсована кров; здатність до материнства припиняється чи вже припинилася, вульгарні поняття про красу, низькі нрави чи, вірніше, повна відсутність нравів, якої, мабуть, не знайти в усьому світі…» Так Уітмен писав про сучасну йому американську демократію. Згодьтеся, що тепер картина не краща, а гірша, — закінчив Престо.

Гофман слухав уважно, спочатку здивовано, потім з дедалі більшим занепокоєнням і, нарешті, з обуренням.

— Що ви на це скажете? — спитав Престо.

— Ви хочете стати на цей згубний шлях? — уже з жахом спитав Гофман.

— Чому ж згубний?

— На шлях викриття соціальної несправедливості? Шлях політики? Хочете кинути виклик національному самолюбству? Вас розтопчуть ногами! Проти вас повстануть усі, хто має владу і гроші. Але й глядачі відвернуться од вас: глядачеві не дуже-то подобається почувати себе в становищі хворого, який перебуває під ножем злого хірурга.

— Не гарячіться, Гофман! Вислухайте мене.

Але Гофман говорив далі, як проповідник, що викриває великого грішника:

— Згадайте долю картин режисера Еріка фон-Строгейма. Він не хотів давати «щасливих» картин. І що ж? їх приймали холодно, незважаючи на всі художні цінності.

— Треба зробити так, щоб їх приймали захоплено, — заперечив Престо. — Ви не думайте, що я збираюся ставити грубо-агітаційні картини, показувати тільки горища і підвали, страхіття експлуатації та безробіття. Я хочу створити такі картини, щоб глядач сміявся не менше, а може, навіть більше, ніж раніш. Я хочу показати красу і велич душі, але там, де її раніше ніхто не помічав. Ми з вами багато чого не побачили, Гофман. Ви й не підозріваєте, скільки може бути грації, витонченості в простих трудових рухах дівчини, яка прибирає в кімнаті або розвішує білизну… Ми надто багато знімали палаців і аристократів… Не бійтесь! На моїх нових картинах сміх не змовкне. Буде сміх, будуть і сльози. Адже публіка любить поплакати Ви це теж знаєте. Глядач вийде з кіно зачарований. А через день—два він задумається. І непомітно для себе прийде до висновку, що наш світ, наша прославлена демократія не такі вже й хороші, що треба шукати якийсь вихід, а не тільки вперто вірити в повернення золотого віку процвітання, який минув і більше не повернеться. Ось моя мета! Це я вам так відверто про все розповідаю, Гофман, — сказав Престо після паузи. — Але глядач, та й усе наше так зване світське товариство, мабуть, не дуже скоро розбереться в «соціальній підступності» моїх фільмів.

— Розберуться! І швидше, ніж ви думаєте! — заперечив Гофман. — Містер Пітч перший відкине ваші сценарії. А якщо не він, то цензура Нью-йоркського банку, від якого він сам залежить, у найкращому разі поріже, покремсає, виправить… а найімовірніше — не дасть «реліз».

— Мені не треба ніякого релізу, — відповів Престо.

— Я не розумію вас.

— А зрозуміти, здавалося б, неважко. Я організую власне кінопідприємство.

Гофман відкинувся на спинку крісла і вигукнув:

— Що далі, то гірше! Це ж просто безумство! Я знаю, що ви маєте деякий капітал. Але ваші кошти — палиця проти гармати. На вас підуть війною всі сили банкового капіталу, його легка кавалерія — преса, прокатні фірми, власники кінотеатрів. Пітч витрачає кілька мільйонів щотижня, а його підприємство не найбагатше в Голлівуді. Ви просто йдете на неминуче розорення, Престо, і мені дуже шкода вас. Здається, карлик Престо був практичною людиною.

Тоніо посміхнувся:

— Час покаже, хто з нас практичніший, старий чи молодий Престо. Не думайте, Гофман, що мої вчинки необачні. — Він ляснув рукою по папках. — Ми з вами ще займемося цим матеріалом; і ви побачите, що я все передбачив. Як би там не було, весь риск падає тільки на мене. Я запрошу дуже небагатьох видатних артистів. Якщо розорюсь, вони завжди знайдуть іншу роботу. Всіх інших артистів і службовців я маю намір навербувати з безробітних членів професійних спілок. Для них, у найгіршому разі, це буде принаймні перепочинок.

— А якщо видатні артисти не підуть до вас? Не буде ж міс Люкс грати роль прачки!

— Обійдуся й без них, — відповів Престо. — Мені важко було б обійтись тільки без досвідченого, талановитого оператора. Але я розраховую на вас, Гофман. Невже й ви, мій давній друг, відречетесь од мене і скажете: «Я не знаю цієї людини»?

Настала напружена мовчанка. Глибоко задумавшись, Гофман пускав кільця диму. Потім він почав, немовби міркуючи вголос:

— Моє діло маленьке: крутити ручку апарата. І все ж мені не байдуже, що я накручу. Працюючи з вами, я перейду до ворожого банкам табору, здобуду собі репутацію «червоного». І банки мститимуть мені. Якщо ви розоритесь, мені важко буде знайти іншу роботу.

Престо не міг не згодитися з цим доводом, тому не заперечував, з хвилюванням чекаючи відмови. Гофман знову замовк, стежачи за димовими кільцями.

— Але мені, старина, не хочеться залишати й вас у тяжкий час. Ви робите велику дурницю. Для мене це цілком очевидно. І ще просите мене допомогти вам швидше розоритися…

— Без вас я можу розоритися ще швидше, Гофман. Але не в цьому справа. Зрозумійте, що я почав цю нерівну боротьбу насамперед в інтересах самих кінопрацівників!

І Престо почав гаряче говорити про безпощадну експлуатацію підприємцями кінопрацівників, про їх безправ’я, про придушення особистості, про бездарних «зірок», роздутих рекламою, про безвихідне становище талановитої молоді…

Все це було добре відомо Гофману, який і сам пройшов важку життєву школу.

— Пора змінити це нестерпне становите, — закінчив Престо. — Я мрію про кооперацію, про колективне відстоювання інтересів кінопрацівників. Ми самі не знаємо своєї сили!