— Давай так: я піду до Оллішів, а ти собі — у своїх справах, але потім повернешся до них, щоб ми вдвох уранці потрапили додому.

— Добре, — кивнула Гессі, утішена раптовою допомогою. — Тільки дивися ж, щоб матінка не дізналась.

— Ха! Знаєш, як я довго на це чекала? Я ж не дурна, щоб тепер їй усе розказати! — Генріка розсміялась і впала спиною на ліжко.

— На що чекала? — спитала Гессі, падаючи поруч і собі.

— Що ти розворушишся. Ти ж моя сестра! А я весь час почуваюся так, ніби сама-самісінька. А ти — у своєму світі, з тою камерою та ще якимись дурницями. А тепер ми будемо, як справдешні сестри, допомагати одна одній тікати на нічні зустрічі та веселитись! — Генріка розкинула руки в сторони, ніби прагнула охопити ними всі ті омріяні перспективи, котрі пропливали перед її очима.

Гессі всміхнулась і вирішила не казати, що вона й завтра бере із собою «ту камеру».

Почалося все дуже добре. Матінка вранці лише перепитала, чи точно вони йдуть до Оллішів, і наморщила носа, коли почула, що точно. Пані Моррінда загорнула свіжого печива на подарунки та ще цукерок із поливкою. Після занять вони поговорили з Фаустою, і та з радістю погодилася прийняти гостей. Правда, казала вона, батечко й матінка поїхали по нові книжки аж до Бельфани, тому вдома лише вона, та ще брати, та їхня покоївка, але всі будуть раді гостям.

Направду Гессі й не планувала розповідати щось доньці Оллішів, адже була певна, що мати не стане перевіряти, чи ходила вона на гостину. Проте через участь Генріки в цій справі шляхів до відступу не лишилось. На превелике щастя, Фауста була говірка і доброзичлива, тож її ні краплі не здивувало бажання Гессі з сестрою погостювати.

Дівчина завжди остерігалась, коли все складалося добре, але їй хотілося вірити, що сьогодні все так, бо їй допомагає Аїден. А в Аїдена все вдавалося завжди, поза сумнівом. Особливо якщо це стосувалося Доанни.

Коли почало темніти, а повітря стало рожево-помаранчевим і духмяним, Гессі повільно пішла в кінець вулиці Каменярів, де притулився дім Доанни Масоллі. Старовинний розкішний особняк, хоч і занедбаний останніми роками, та через те ще більш манливий — як двері в казку.

Дівчина довго стояла біля муру, чекаючи, доки за блакитними фіранками засвітиться, і вже занепокоїлася, що цього не станеться. Але світло загорілося, щойно вечірній туман набіг від річки й повис у повітрі пластами невагомого, холодного диму.

Тоді вона прочинила ворота.

Сад сім’ї Масоллі за будинком зливався з лісом, і росло в ньому все так хаотично та бурхливо, що доріжкою до дверей доводилось пробиратися дуже обережно, щоб не зачепити сукнею якийсь кущ. Бо ж буде важко пояснити матінці, як це вона порвала сукню в Оллішів удома.

— Вечора доброго! Я маю щось для Доанни! — випалила Гессі її батькам, котрі відчинили двері вдвох замість дворецького, наче саме стояли й чекали під входом. А може, вони побачили її, а може, налякалися, що воно за тінь така в сутінках іде до їхнього дому. Коли живеш під лісом, то ще й не таке може статися. Адже там повно різного чаклунства — Гессі знала про це, і їй було навіть трішки лячно. Але в садку Масоллі вона багато разів гуляла з Аїденом, а поруч із Аїденом страху не було місця. І Доанна видавалась тут такою правильною, ніби вона й сама була чаклункою, котра виходила в сутінках із лісу.

— Наша донька нині погано почувається, — відповіла її мати, наче й не впізнавала Гессі.

— Я Гестія Амалія, сестра Аїдена… — благально сказала дівчина, бо їй геть не кортіло дряпатись до вікна Доанни по виноградній лозі та риштуваннях, як це якоїсь ночі робив сам Аїден, щоби покласти букет їй на підвіконня.

Братове ім’я примусило подружжя Масоллі замислитися. Батько міцно стиснув губи й задер голову, наче в гніві, а мати, навпаки, похнюпилась. Мабуть, згадали щось із тих днів, коли ще планувалося весілля. Мати спитала:

— І як тебе так пізно саму пустили?

— О, та я на хвилинку! Мені ще додому йти.

— Отак поночі?

— На мене сестра чекає, — збрехала Гессі. — Генріка… І наші друзі. Вони біля ботанічного саду, — додала вона квапливо, доки матінка Доанни не наказала покликати Генріку.

— Що ж, якщо тільки на хвилинку…

Її впустили. Дім Масоллі був старий. Старий, тому особливо живий. Стіни розписані квітами, котрі в півтемряві здавалися руками, що тягнуться до тебе. Рипучі сходи. Високі стелі. Вузькі вікна, як у давніх замках. І тиша — тут ніколи не збиралося багато гостей і навіть слуг майже ніколи не вдавалося помітити, наче горнятка на столику у вітальні і таця з десертами виникали самі, просто з повітря.

— Хочеш чаю, Гестіє Амаліє?

— Ні-ні, пані Масоллі… — Дівчина раптом зрозуміла, що геть не пам’ятає, як її звуть. Хоча раніше вони з Аїденом часто заходили в гості. А чай тут подавали з мигдалем. Стало соромно, що вона пам’ятає мигдаль, а от ім’я господині дому — ні.

Вона швидко побігла сходами нагору, притримуючи камеру, котра теліпалась у жорсткій сумці на шкіряних ремінцях.

Двері до кімнати Доанни теж не змінилися: блакитні.

Гессі постукала. Тиша.

— Панно Доанно! — Голос її мало не зірвався від хвилювання. Раніше вона називала наречену брата «сестричкою Анною».

Тоді Гессі легко натиснула на ручку, і двері піддалися самі та впустили її до кімнати, де горіло тьмаве світло.

Здавалося, тут ніхто не живе. Шафа, комод, велике дзеркало, ліжко з балдахіном, тумба й столик, і ще великий стіл, і мольберт біля вікна — усе було завішане напівпрозорою білою тканиною. Нічого, що нагадувало б, що кімната жива.

Тільки лампа на вікні та свічка на підлозі. У глибокому плетеному кріслі лежала Доанна.

Вона задерла голову до стелі, ніби читала на ній щось. Її губи ворушились. Руки вільно лежали на бильцях крісла, а довге-довге темне волосся розкинулося всюди-всюди, ніби мало намір рости безперестанку та з часом захопити всю кімнату.

— Панно Доанно… — Гессі зачинила за собою двері й підійшла. — Це я. Гестія Амалія. Сестра Аїдена…

Ім’я брата — єдине, що примусило дівчину в кріслі ворухнутись.

Вона кліпнула кілька разів, її погляд став живим і осмисленим, а довгі вії на мить прикрили очі, але тоді Доанна повернула голову до Гессі та її губи зворушились:

— Привіт, Гесті.

Голос її шелестів, ніби листя під ногами в листопадовому парку.

— Я рада, що вам уже ліпше.

— А мені ліпше?

Гессі замовкла. Вона не знала, як відповісти.

— Я скучила за вами. — Вона переступила з ноги на ногу. Раптом у цій кімнаті стало холодніше, ніж надворі. — Матінка кликали вас… на гостину. А ви все не приходили. А потім сказали, що ви взагалі поїхали… од нас.

Доанна повільно повернула голову в інший бік.

— Ми обидві знаємо, що Дорі кликала мене, лише щоб потім сказати в гарному товаристві, як вона про мене дбає в такий важкий для всіх нас момент. Чи ж не так?

Гессі потупилась. Вона знала, про що каже Доанна. Але не знала, як відповісти їй на це. Ніхто ніколи не говорив із нею так прямо, хіба що Аїден, та тільки його прямота була завжди якоюсь… доброю. А від Доанни наче віяло морозним повітрям. Так незвично, так неправильно.

Усе зламане, усе.

— Панно! — Гессі мало не схлипнула, розуміючи, що «сестричка Анна» зникла там само, де й Аїден. У вічному мороці. — Панно, матінка за вас справді хвилювались. Вони просто не вміють того показувати по-іншому.

Доанна не відповіла. Її лице здавалося ще худішим, ніж раніше. Крізь нього проглядало місячне сяйво. Вона й досі була красива, така красива, як світанок над річкою.

Гессі піймала себе на думці, що завжди вважала наречену брата дорослою, але тепер, коли вони не бачились понад рік, а Гессі й сама підросла трохи, Доанна вже не здавалась такою далекою. Насправді вона була ще геть молода, тільки ніби випита вся.

— Панно Доанно, я вам принесла щось. — Дівчина акуратно відкрила сумочку, в котрій була камера, і видобула з неї дрібний пакетик зі шкатулкою.