— Якщо він не прийде, тоді виявиться, що я помилилась. Не більше і не менше. Але я вірю, що він тут.

«Полі!» — скрикнула Гессі подумки і розвела руки в сторони, ніби підкорялася внутрішній команді.

На мить золоті струни, напнуті під шатром неба, майнули в неї перед очима.

І тоді все тріснуло і все зламалось.

Лід під її ногами розцвів, як сонце, міріадами тріщин, і вони посунулись в усі боки, а озеро перетворилось на величезну крижану іскристу квітку.

Гессі встигла замружити очі, коли здалося, що її всю обпекло вогнем. Вогонь поширювався й розтікався, сковуючи рухи. Вогонь заглушував геть усе довкола. А тоді полум’яна хвиля накрила з головою.

Дівчина розплющила очі під водою. Довкола дзвеніло безліч-безліч іскор. Красиво і страшно. Страшно і красиво. І вона не знала, чого тут більше — страху чи краси.

Несвідомо спробувала зачепитись, ухопитись за щось. Проте під руками лише дзвеніли іскри. Було нестерпно гаряче. І щось тиснуло на неї, тиснуло так, що несила втриматись. Вона знала, що шукає когось, що має щось зробити тут, що це не кінець, ні… Але все це стало неважливим. Стало далеким і дивним, ніби поверхня озера, котра віддалялась, віддалялась, віддалялась, аж доки Гессі не перестала бачити взагалі…

Полі

— Анно! — Він зайшов без стуку, проте батьки впустили його, бо вже звикли, що цей приємний білявець час від часу навідує їхню доньку, то, може, його скоро зватимуть і зятем.

— О… о боги, Полю? — Доанна схопилася від мольберта, обтерла фарбу з чола і підбігла до нього, передчуваючи щось погане. Просто так Поль не приходив ні разу. — Коли ти приїхав? І… що сталося? Сідай, розповідай!

Він слухняно сів на стілець і подивився на її квіткове полотно.

— Чому ти тут? — спитала вона вимогливо. — Новий рік минув спокійно. З нею нічого злого не сталося. То чому ти не пішов назад?

Поль утомлено кивнув. Тіні під очима. Пальці, що знервовано стискаються. Таке воно, їхнє божевілля?

— Тоді це, мабуть, станеться наступного Нового року… — видихнув.

— Надто довго для тебе! Ти помреш! — Доанна впустила пензлі на палітру і схопила його за руки. — А так не допоможеш! Нічим!

— Я зрозумів, що нема сенсу чекати весь рік деінде, — пробурмотів він, ніби й не чув її слів. — Ліпше проведу цей час тут. Буду непомітно пильнувати Гестію, і якщо загроза, яка чекає на неї, таки з’явиться, тоді…

Доанна стомлено вперла руку в бік і подивилась в очі Полі:

— Послухай, мої батьки, звичайно, будуть тобі раді, адже вони все чекають на зятя. Та боюся, як би це не відлякнуло потенційних кавалерів…

— Таж не боїшся, — усміхнувся Поль.

Доанна всміхнулась у відповідь. Сьогодні він здавався анітрохи не кращим, ніж тоді, коли вони бачились минулого разу, але всміхався все ще світло й ніжно.

— Хтозна… Та якщо ти твердо плануєш померти, то незле було б побачитись із Гестією перед цим. До того ж вона якимось чином — клянусь, не від мене! — дізналася, що твоє життя догорає, і кинулась на пошуки. У Дельфи прямісінько.

— Але ж я просив. Не казати їй…

— У неї було доста підказок. І лиш одна від мене… Та й чи стало б ліпше, якби Гесті безтямно їздила всюди, сама-самісінька, у пошуках такого таємничого тебе?

— Але якщо я тут, то не можу її захистити… — Лице Полі залила тінь.

— Так. Але ж день Нового року вже минув. Я пошлю їй звісточку, Гесті попередила мене, де зупиниться.

— Так, — кивнув Полі похмуро. — Той день минув.

Видиво здавалося блідим. Волосся видива білими хвилями розтікалось у всі боки. А може, просто воно світилось, і тому Гессі думала, що все таке яскраве та сліпуче.

«Полі…» — встигла подумати вона, проте тут вогонь повернувся, і її всю спочатку охопило дике полум’я, а тоді скував не менш дикий холод. І вона впала в темінь у цілковитій безтямі.

— Що ж, так і знала, що буде корисним прослідкувати за тобою, — шепнуло видиво, коли Гессі наступного разу розплющила очі. — Новий рік… Чого ж він забуває, що давні святкували початок усього в перший день весни? Як же він так помилився? От же ж… Вам обом дуже пощастило, що я нині добра…

Перший день весни.

Сьогодні.

У Гессі перед очима все пливло. Їй було холодно. Усе тіло здригалось, і ним шугали іскри болю. Ніби хотіли випалити її, пробрати наскрізь.

— Ти прийшла по нього… Як у всіх старих історіях. А він пішов, пішов він. Чи ж не дивно це все?

«Полі…» — подумала Гессі. Єдиний, про кого вона могла думати. Єдиний, хто ще був у її думках. Усе інше тонуло у вогні.

— Але я завинила перед тобою. І я врятувала тебе. Нема більше моєї вини. Ми поквитались.

Щось холодне й начебто шовкове торкнулося чола Гессі та прогнало вогонь.

Перед очима проступив силует видива — він уже не був розмитим. Навпаки, там стояла цілком реальна особа — худорлява, біла-біла й усміхнена трохи безтямно, як хворі чи нещасні люди, котрі намагаються вдавати, що в них усе гаразд.

— Фо… на… — Гессі не ставало голосу й сил.

— Так, Фона, так. — Примара кивала довго й повільно. Очі її світилися, сірі й прозорі. — Персі і Фона, якщо бути точними. Персефона. Бо кому ж іще було б сил сягнути на саме дно, мало не до царства пітьми, і винести тебе назад? Лише його правительці. Хоч і зламаній. Хоч і божевільній. Хоч і давній, як багато світів, котрі канули в темряву задовго до того, як перша зірка тут зійшла над обрієм.

Гессі закашляла.

Фона тримала її за руку. Вона сиділа просто в талому снігу, у білій сукні на бретельках, котра скидалась на нічну сорочку. Її плечі й коліна аж світились.

— Ти — вогонь, Гестіє, — прошепотіла Фона, і голос її був потойбічний, і дотик її був холодний, а проте Гессі ліпшало, коли химерна сестра Розе торкалась її. — Ти — вогонь, ти не зітлієш і не згаснеш, не замерзнеш і не потонеш.

Гессі глибоко вдихнула, але й це було боляче.

— Я померла? — спитала вона шепотом найтоншої гілки на вітрі.

— Він те саме питав… — Фона подивилась на неї з цікавістю. — Ні. Він не помер, брат твій любий. Ти не померла. Він пішов в Академію богів… Ти пішла під воду. О боги, яка дивна дівчинка… Але я теж дивна дівчинка. Я пішла не за Аїдом, а за Полі. Утекла від сестри, котра так дивно, та все ж опікувалась мною. Підслухала вищих, котрі казали про твою близьку смерть, — о, як він сполошився! Якби ти бачила, який він зболений був, який серйозний! Бог — що тут іще скажеш. Хлопчисько. А бог… І все ж він сплутав день Нового року. Забув, як велось у давніх. Забув, а може, і не подумав про те, бо надто хвилювався за тебе. Бо ж він тебе безмежно полюбив. Полюбив, віриш? Але це його й підвело. Бо я натомість мислила холодно, тому й урятувала тебе. А ти сама прийшла сюди. Ти сама.

Гессі дивилась на Фону так уважно, наскільки дозволяли очі, що ніяк не могли вловити цю туманну та бліду панну, котру Доанна колись назвала небезпечною. Надто потойбічною.

— Не говори. — Рука на чолі й полегшення. — Не говори поки що. Слухай, слухай. Поки слухай. То я отруїла тебе. Влітку. Не зі зла… Ні, не зі зла… Так сказала Розе. Направду, старша я. Але я забула це, як і багато всього іншого. Персі і Фона… так, я забула багато… Але не все. І коли він, світлий, пішов — я пішла за ним. Щоб спокутувати вину. Перед ним. Перед тобою. Він хотів відвернути твою смерть — але не знав, що ти сама її накликала, щоб знайти його. Замкнуте коло. Нерозривне коло. Він мав піти на жертву. Ти мала піти на жертву. Ви мало не пожертвували собою одне задля одного. Таке стається під цим небом.

— Ох-х… — видушила із себе Гессі, розуміючи, як усе закрутилось.

— Але ти маєш знайти його й повернути додому. Бо ти — вогонь, Гестіє. Ніхто, крім тебе, не зможе. А тепер спи…

Прохолодна долоня Фони лягла на чоло, і Гессі ковтнула повітря, а тоді знову провалилась у темряву, тільки вогонь усередині вже не обпалював її.