— Персі всередині мене, не забувай.

— Тому я і дбаю про вас обох, Фоно. Може, через це я не така хороша, як ти чи вона. Але я дбаю про вас так, як умію. Тому стули рота, будь ласкава.

Фона замовкла. Вона поклала руку на груди, де з внутрішнього боку сукні приколола шпильку у формі арфи, яку зняла з жилетки Полі, зцілюючи його, — дрібничка, проте одного дня, якщо Розе виявить слабкість… Одного дня шпилька може привести до її власника. І якщо ця втеча зможе принести дрібку щастя хоч комусь, то хай це буде світлий прихильник мистецтв.

Гессі дивилась на себе згори вниз і дивувалась, яка вона худа і бліда. Штори були запнуті, тому в кімнату майже не потрапляло світло, проте дивним чином вона могла бачити своє лице дуже чітко.

Блакитноокий схилився над її ліжком. Він теж скидався на тінь, котра то розтікалась у повітрі, то збиралася знову в одне ціле. Хвилі його світлого волосся постійно тріпотіли, мовби вітер підтримував їх і не давав упасти. Гессі спостерігала за ним зі спини, тому не бачила обличчя, проте була певна, що то блакитноокий.

Він стояв і дивився на неї. Вона висіла в повітрі й теж дивилась на нього. І на себе. І це було запаморочливо. Ніби вона порушувала своєю присутністю таємний момент, у котрому не мала би бути. Точніше, мала б лише спати. Спати і не знати, що він тут. Що тінь його постаті падає на ліжко і перехрещує її силует.

— Люба Гестіє, — прошепотів блакитноокий так, ніби його розтинав гострий біль ізсередини й вичавлював рештки сил.

Гессі стало його дуже шкода, тому вона торкнулась рукою плеча друга. Але рука її була невидима й невагома, тож він не відчув дотику.

— Люба Гестіє, — блакитноокий повторив це вже не так смутно, і вона негайно уявила його усмішку. — Бачать вищі, я не хотів, щоб із тобою сталося щось погане.

— Знаю! — шепнула Гессі.

Але голос її теж був нечутний, тому блакитноокий не знав, що вона тут, поруч, що вона чує його.

— Проте тепер я знову мушу попрощатися з тобою. Цього разу вже напевне, насправді й назавжди. Тільки знай, люба Гестіє, що, якби моя воля, я б не покинув тебе. Якби моя воля, я б доклав усіх зусиль, щоб бути поруч. Але ти сама казала, що мене ніколи немає. І ти не можеш відчувати ані моєї турботи, ані всього того, що хотів би подарувати тобі. Тому кажу зараз: будь щаслива. Хай тебе охороняють усі боги, прадавні Тріади й сили, сховані в тобі, якщо, бачать вищі, я не в змозі це робити.

Блакитноокий нахилився й поцілував її чоло. Тоді обидві щоки. А тоді дмухнув вітер, і тінь його розтанула в повітрі з останнім мелодійним передзвоном.

Гессі здалося, що в цей момент з неї вирвали серце і воно зникло з димом так само, як і тінь того, кого вона любила, а проте лише втрачала, втрачала, щоразу втрачала.

А тоді їй наснилося, що Аїден живий і вони йдуть разом гуляти до парку над річкою. Але сон не приніс полегкості, бо всі її думки кружляли біля широких опущених плечей блакитноокого. Він сказав, що зникне назавжди. Чому ж?..

Веселкові плями перед очима танцювали й танцювали, розпливались, мовби на мокрому полотні, але ніколи не щезали повністю. Вони то збирались в одну велику, то розсипались морем дрібних, ніби святкова посипка до тістечок. Це було весело, проте геть не давало зосередитись. А на чому зосереджуватись?..

Думки нагадували рвані фрагменти. Як сторінки з книжки, котру пошматували й викинули з мосту за вітром. А вітер просто підхопив ці шматочки паперу, шматочки чужих слів і поніс далеко-далеко.

Стоп. Міст. На мосту щось було. Міст щось означав.

Проте пам’ять підсувала тільки картату червоно-зелену хустину. Чия вона була? Тоді, здається, теж здіймався сильний вітер.

«…захопливу історію про те, що вам вдалося зробити за цей час».

Вітер підхопив уривки думок і поніс їх далі. А тоді кольорові плями знову заполонили все-все-все, витісняючи спогади.

Гессі здавалося, що кожен колір надто яскравий, проте врешті вона пересилила себе й розплющила очі. Здавалося, що повіки розтуляються цілу вічність. Сфокусуватись на чомусь стало важко.

— Гесті?! — Розмите лице Генріки схилилося зверху. Дівчина не могла роздивитись його виразу, проте голос сестри видавався дуже здивованим.

— Мені снився неймовірний сон! — прошепотіла Гессі й затнулась.

Генріка сіла назад у крісло і вчепилась у ковдру обома руками, ніби побачила щось страшне.

Свого голосу Гессі не впізнала.

— Мені снилося, що Аїден живий, — вела далі повільно, але тут горло заболіло так, мовби в нього залили кип’ятку.

— Гесті, їй-богу, ти, навіть коли прокидаєшся від хвороби, говориш тільки про Аїдена та про Аїдена! — Сестра, здається, опанувала себе, а тоді раптом кинулась Гессі на шию.

— А я була хвора? — здивувалась та. Бо не могла нічого такого пригадати.

— Ти спала, — обережно сказала сестра, коли перестала душити її в обіймах.

— І бачила сон, який…

Генріка закотила очі й додала тихо:

— Ти спала три місяці, Гестіє.

Коли виявилося, що це — три місяці — правда, Гессі втратила будь-які орієнтири. Вона відчувала, що день за днем тоне в сум’ятті й не може нічого вдіяти. До неї приходили гості. Її примушували багато говорити. Обіймали, гладили по голові, бідкались, розпитували, знов обіймали. Матінка ридала біля її ліжка. Батько заходив і запитував, як вона почувається, з кам’яним виразом обличчя, ніби боявся, що Гессі зникне від найменшого вияву емоцій. Служниця приносила їй їжу і годувала з ложечки, бо руки дівчини ніяк не слухались. Приходив лікар, масажистка, знову лікар. Голова йшла обертом, а проте говорити ставало легше. І рухатись. Панна Доанна передала їй власноручно вишиту теплу шаль. Тітка Фресія надсилала тістечок із варенням. Олліші приносили нові книжки, проте Гессі була надто слабка, щоб читати, тому Генріка часом читала їй сама, перед сном. Вона отримала листівки від Тавішів, Коулі Рабени й кількох однокласниць із побажаннями якнайшвидшого видужання.

Тільки коли Генріка принесла букет квітів, Гессі стало страшно. Перед очима задзвеніли червоні гранатові зернята, і вона почала відмахуватись, бо здавалося, що кімнату заливає кров, скрапуючи зі стелі. Сестра заявила, що вона божевільна — тепер уже точно. Перечити не хотілося.

— Це минеться, — запевняв лікар твердо. — Вона пережила шок, і потрібен час, щоб наслідки зникли.

Дівчина дивилась на лікаря уважно, проте він ніколи не звертався до неї — тільки до матінки. Ніби теж боявся, що Гессі зникне.

А потім випав сніг. Сніг завжди означав зміни на краще.

— Дозвольте мені вийти, — попросила Гессі вранці, коли пані Моррінда принесла сніданок і матінка зайшла подивитись, як у неї справи.

— Гестіє Амаліє, пан лікар каже, що тобі потрібно залишатись у ліжку.

— Хіба я мало часу провела в ньому?

— Від різкого підйому та перепаду температур тобі може погіршати. Лікар каже…

— Лікар не знає, що зі мною було. Тож він і не може знати, від чого мені поліпшає чи погіршає. — Гессі здивувалась тому, як різко прозвучав її голос. — Я просто відчуваю, що ні дня більше в ліжку не можу провести. І я чесно з’їм весь суп, тому в мене буде достатньо сил. А Ульві піде зі мною — тож нічого не станеться.

Врешті матінка погодилась.

Надворі біліло від снігу. Гессі примружила очі, і між віями негайно затанцював цілий вихор іскорок. А зверху, напнуте на всіх вітрах, висіло небо. Воно здавалося безмежно блакитним.

— Ти вже виходила? — здивовано поцікавилась Генріка ввечері. — Ульві казала.

— Так. Мені зовсім ліпше, і якщо я сидітиму вдома, то перетворюсь на гриб. Надворі ж так красиво!

— Рання зима — причина купити нові рукавички. То я вже не мушу тобі читати?

— Не мусиш. Хіба якщо в тебе буде настрій на сестринське єднання.

Генріка поблажливо всміхнулась:

— Куди ж ти без мене? Ми ж двоє лише.