Попри те що її лице було, поза сумнівом, лицем Розе, я хотів повірити в цю історію з сестрами. Хоча, якщо вони з Прозерпіною родички, це останнє, що варто робити. Краще не дозволяти собі слабкості.

— Чому ти відкрилася мені? — спитав я, бо здавалося, що раптова рятівниця налаштована на яку-не-яку розмову. А пояснення мені ой як потрібні.

— Бо ти допоможеш мені, — ствердила Фона і хруснула пальцями лівиці. Їх вкривали плями синців, ніби вона намагалась розбити руку об стіну.

— Я не маю причин для цього.

— Тобі не треба причин, Полі. Ти добрий. До того ж, якщо не зробиш цього, Розе вб’є тебе. І Гестію. Власне, вона думала, що ти тихо сплинеш кров’ю. Проте я не дала тобі померти. — Фона всміхалась так, мовби її це вельми тішило, і вела далі: — Ось бачиш, уже маємо один додатковий аргумент, щоб ти підтримав мене. Ти не заперечуєш? Урешті, ти сам же спричинив це все. Так часто навідувався в той світ, що прослідкувати за тобою виявилось не надто важко. Навіть такій божевільний панночці, як я.

— Для чого ти це робила?

Фона байдуже стенула плечима.

— Розе. Аїд. Це їхні ігри. Я — просто інструмент сестри.

Я приклав долоню до живота. Остерігався болю, котрий тугим вузлом пульсував у глибині мого тіла, проте було стерпно.

— Ти вмієш зцілювати? — спитав. — Так добре?

— Я приношу із собою розквіт і розвиток усього живого. Так. Мені часом вдається зцілювати рани. — Щоки Фони порожевіли від рум’янцю.

— Ти молодець. — Я простежив за її реакцією і зрозумів, що сестру Розе рідко хвалять. — І що мені треба зробити, щоб допомогти тобі?

Спробував підвестись, але рани тут же заболіли так, наче в них влили розплавленого металу. Можливо, я поспішив із похвалою її цілительству.

— Перш за все врятуй Гестію. Бо я зробила з нею дещо погане. — Фона говорила без тіні каяття чи смутку. — Коли Розе поруч, я підкоряюсь і не можу протистояти її наказам. Але коли вона далеко — відчуваю, наче маю більше волі. Тоді наш зв’язок слабне… Зараз він слабший. Тому я хочу, щоб ми з тобою порозумілись, поки все так. Потім вона повернеться і стане гірше.

Говорила Фона, наче трохи божевільна. Та я вже вірив у її слова. Відчував, що вона говорить правду. Що часу немає. Що Гессі в небезпеці. А я в цьому винен. Я привів їх до неї. Так захопився сестрою Аїда, що забув про обережність. Але не час нарікати.

— Я піду негайно! — Звівся на лікті, через пелену болю не чуючи майже нічого.

— Ні. — Фона м’яко торкнулася моїх грудей, але цей дотик примусив мене знову лягти, таким слабким я був. — Ти маєш дати ранам час загоїтись. А я розповім тобі, що сталося…

Полі

— Вона спить. — Погляд Доанни здавався важким і втомленим. — Спить і не прокидається. Кажуть, таке буває. Але нікому не відомо, коли і як закінчиться.

Я відчував, наче кірка льоду сковує мене зсередини, хоча вже був готовий дізнатися про це після розповіді Фони. Спитав:

— Це лікар визначив?

— Можливо. Це тільки те, що мені відомо. Знаєш, вони не дуже охоче розповідають подробиці, її батьки. Кажуть, якщо прокинеться, то може нікого не згадати або зовсім змінитися. А може стати такою хворою, що до кінця життя навіть не зуміє самотужки вдягтись чи поїсти. Після втрати Аїдена це для них як остання крапля.

— Такий шлях не для неї. Нічого поганого не станеться.

Я розумів, що тутешні лікарі просто говорять про хвороби, найбільш схожі на теперішній стан Гестії. Тільки річ в іншому, геть в іншому.

— Звичайно, не для неї, — погодилась Доанна й відклала вбік серветки, які складала після прання. Їхня служниця захворіла. — Ніхто не заслуговує на те, щоби втратити себе. Але, Полю, друже мій дорогоцінний, хоч ти знаєш, як допомогти?

Я похитав головою — знав достеменно, що Фона надіслала їй отруєні квіти. Що на них лежало давнє й сильне прокляття. А щоб я не випередив її й не зіпсував нічого, Розе напала на мене. І так вона не порушила своєї обіцянки Аїдену — не нашкодила Гестії. Хіба що мені. А що я? Хто я?

Про Фону Аїд не знав, тож і не думав, звідки чекати підступу. Усе так просто, що аж смішно.

— Шкода. Я була певна, що тобі під силу все… — Доанна висмикнула мене з роздумів.

— Я б хотів, щоб так було. Та все одно має знайтися шлях допомогти. Тепер і я в цьому замішаний… Та й у протилежному разі Аїд мене знищить.

— Аїден? — Брови Доанни злетіли на кілька секунд, а тоді вона похитала головою. — Ні, Полю. Ні. Аїден ніколи навмисне не заподіє іншому щось лихе.

— Наше життя змінилось, Анно. Навіть якщо не в ліпший бік, як на твій погляд.

Ми сиділи мовчки, поки вона доскладала серветки. Я спостерігав за її м’якими рухами і думав, що буде далі. Фона не дала мені найважливішої відповіді — вона нічого не знала про те, як вилікувати Гессі. Або ж не хотіла казати — цього я теж не міг відкидати, хоча й хотілося. Божевільна сестра Розе, котра берегла в собі душу їхньої померлої сестри Персі. Якби все склалося по-іншому — вона була б Персефоною. Але не тепер. Тепер вони — дві різні персоналії, замкнуті в одному тілі, тому божевільні, нещасні і підвладні Прозерпіні. Якби все склалося по-іншому… Але ніхто не вибирає, як повернеться Колесо Долі.

— Ти залишишся сьогодні? — Доанна взяла свічку, щоб іти нагору. Було вже близько десятої.

— Так, — погодився я. — Хочу побачити її. Краще зробити це вночі, коли й у неї всі спатимуть.

— Гаразд. Тільки не потрапляй на очі моїм батькам. Вони будуть невдоволені, що я покинула гостя у вітальні й не розпорядилася постелити тобі в гостьовій спальні.

— Твої батьки так переймаються зручністю невчасних гостей?

— Ох, Полю, але ж це яснісінько. Вони сподіваються, що котрийсь із візитерів одружиться зі мною. Кучерявий книгар, який приносить мені замовлення, видається їм надто молодим. Але є ще, наприклад, той білявий красень, котрий твердить, що обожнює мистецтво.

Доанна всміхнулась і кивнула мені на прощання. Я простежив за тим, як вона піднімається сходами і її атласний халат ледь помітно зблискує від свічок. На кілька хвилин подумалося, що я зроблю все правильно, зроблю все, щоб урятувати Гестію, а тоді зможу знову сидіти з Доанною на тій веранді з іншого боку будинку й дивитись на темний ліс та розсипи зірок, попиваючи трав’яні чаї і розслаблено розмовляючи про якісь геть сторонні речі.

Але тоді з’явився Аїд.

АЇДен

— Що ти робиш тут, Полі? — спитав я, стримуючи гнів, котрий парував усередині, ніби вода в чайнику, що стоїть на вогні.

— Хочу допомогти Гестії. З нею сталася біда.

Отже, Розе сказала правду. З Гестією щось погане. А бісів білявець знову в Доанни. Усе збігається. Чуття не підвело.

Свічки у вітальні згасли, і півтемрява стала глибокою та холодною. Я ступив крок уперед.

— Допомогти? Чим ти можеш їй допомогти, перебуваючи в цьому домі?

— Що? — Полі скривився, наче я його чимось образив.

— Це ж ти весь час твердив, що треба триматися подалі від Розе. Що Розе небезпечна. Що Розе нашкодить Гестії. Що ти її захистиш. Так? — Він кивнув. — Коли з Гессі сталася біда, Розе була в Академії. Я бачив її, Полі. Я говорив з нею. Вона не покидала Академії та й узагалі не зустрічалася з Гестією. Ані разу. А ти був тут, так?

У моїй голові наростав дивний шум, і мені дуже хотілося, щоб Полі відповів. Я сподівався, що його слова можуть цей шум згасити.

— Мене поранили, Аїде, — шепнув він. — Розе. Власноручно. Майже вбила.

— Аїден. Я Аїден. — Цього разу «Аїд» роздратувало мене сильніше, ніж завжди. Бо, до біса, невже їм усім так важко додавати до мого імені ті дві літери, які належать йому від народження?

— Аїдене. Мене поранили. Це зробила Розе. Ти мені не віриш?

— Не надто. — Я притиснув кулак до чола. Чому цей шум не зникає? Що це, в біса, таке? — І тепер — чому ти в домі моєї нареченої, Полі? Доанна — моя, що тут незрозумілого? Ми це вже обговорювали, чи не так?