Гессі тихо зітхнула. Пані Моррінда здавалася їм з Генрі мало не ще однією родичкою. Вона, здається, завжди жила в них у домі. Своєї сім’ї в управительки не було, тільки якісь далекі родичі. Тож вона проводила з ними всі свята, отже, напевне, і цього року так буде.

— Генрі, ви готові до завтрашнього іспиту? — спитала матінка, щоб закрити тему іменин пані управительки.

— Так. — У голосі Генріки не було певності, тому в ньому вчувалося трохи більше безтурботності, ніж зазвичай. — Батечку, а якщо ми з Гесті напишемо історію на високі оцінки, чи можна буде нам обрати, куди поїхати влітку?

— Я вже запланував усе. Хай вас це не турбує.

Генріка закусила губу. Мабуть, у неї таки були свої плани на літо. Гессі зловила себе на думці, що зовсім не думала про цьогорічну поїздку. Усе, що мало статися після балу, здавалося надто далеким і майже не зачіпало її думок. І це було трохи чудне відчуття, наче життя складалося з маленьких точок, серед яких були особливо осяйні та яскраві і тільки вони залишались у спогадах. Чи означало це, що тільки з них і складається життя? Тоді в уяві воно ставало надто коротким, проте дуже яскравим.

Гессі любила театр. Помпезні коридори, обвішані дзеркалами до підлоги. Відчуття свята. Переливи світла в канделябрах. Симфонія оплесків. Проте над усе їй подобався момент, коли світло згасало і водночас повільно згасав шум у залі, ніби всі торкалися спільної таємниці й розділяли її між собою. Далі сцена перетворювалась на єдиний острівець світла, ставала центром світу — і починалась магія.

Компанія Дарріна Олліша не викликала в ній стільки хвилювання, як загалом очікування цього вечора. Брат Фаусти був направду приємним співрозмовником, він радо розповідав про виставу, на котру вони йдуть, про історію, за якою її поставлено, і ще про якісь дрібнички з його повсякденного життя. Гессі дізналася, що Даррін навчається в університеті, на факультеті літературознавства, та хоче вести далі книжкову справу батька. Говорячи з ним, дівчина не відчувала фальші, якою були переповнені багато людей у її оточенні.

— Дарріне, — поцікавилась Гессі знічев’я, — як думаєш, чому люди не можуть бути щирими?

— Їм, мабуть, страшно, — відповів юнак після кількох секунд роздумів.

— Вони бояться інших?

— Себе. Перш за все — себе. — Даррін посерйознішав. — А коли перестаєш себе боятись, то інші тебе вже нічим не злякають.

— Чому ж людям боятись себе? — замислилась Гессі, подумки аналізуючи, а чи боїться себе й вона.

Друг відповів повільно, ніби зважував кожне-кожнісіньке слово:

— Багато причин може бути. Уяви, що ти прокидаєшся одного ранку і не хочеш робити те, що маєш. Не хочеш, і все! Натомість мрієш про щось геть інше. Зловиш себе на такій думці — і одразу намагаєшся її заштовхати кудись подалі, бо ж страшно, що вона все зруйнує. А найперше — тебе самого.

— Мабуть, — кивнула Гессі й хотіла додати, що чудово розуміє, про що він, проте різко спинилась, бо побачила попереду матінку Коулі, пані Рабену, та пана Олвена, її колишнього чоловіка.

Вони трималися на ввічливій відстані одне від одного й зі спини не сказати, чи весело їм було спілкуватися. Проте йшли вони до театру. Удвох. Це був вельми добрий знак.

Гессі втішилась і сповільнила ходу, щоб не обганяти їх і ще трішки поспостерігати. Театр попереду світився на тлі темної алеї, котру освітлювали лише поодинокі ліхтарі. Місцеві мешканці називали його «дорожньою валізкою», бо приземиста і важка будівля квадратної форми мала в собі щось від напакованої до самісінького верху валізки. Матінка казала, що театрові бракує «повітряної архітектури Ітеллі». Проте пані Катаніка сміялась на цю заувагу й завжди твердила, що «валізка» їй до душі, а якби вона була легшою, то хтозна, чи витримала б осінні вітри.

Коли світло згасло, Гессі здалося, що за нею стежать. Проте в ложі не було нікого, окрім неї й Дарріна. Вишнева штора за спиною ховала дерев’яні дверцята, проте і їх зачинили — інакше відчувався би протяг.

Гессі спробувала відігнати це відчуття й зосередитись на виставі.

Історія, котру розповідали на сцені, виявилась дещо фантастичною. Дівчині особливо сподобались моменти, коли вступав хор, — він наче підкреслював незворотність шляху до потойбіччя, яким спускалась принцеса-героїня. Вона дорогою натрапляла на химерні видива. У Гессі й самої перед очима час від часу спалахували яскраві кола і в голові паморочилось, ніби починалася сильна гарячка.

— Ти погано почуваєшся? — спитав брат Фаусти, коли ввімкнули світло під час антракту.

Дівчина заперечно похитала головою.

— А вигляд маєш, наче так. Бліда, як сама смерть! Давай я принесу тобі води.

Даррін вийшов — тільки темна штора шурхнула. Гессі притисла пальці до скронь і, нахилившись, уперлася чолом у прохолодне бильце. Невже й справді застудилася? Таж іще вранці все було добре!

— Як вам вистава, панянко? — спитав хтось тієї ж миті, як гудіння в голові стало стихати.

Голос виявився знайомим. Спокійним, теплим і виваженим. Звучав тихо, проте він тут же наче приглушив усі інші звуки довкола.

Блакитноокий.

Гессі повернула голову вбік і зрозуміла, що їх розділяє лише тонка стінка між ложами, котра вигиналась хвилею з рожевуватого мармуру.

— Чудово, — видихнула вона, намагаючись стримати тремтіння. — Оркестр такий… поривчастий. Та й актори, здається, живуть цими ролями. Дуже надихає.

— Так, — погодився співрозмовник із-за стіни, — розігрують любов уміло, наче в реальному житті. Це буде модно в будь-які часи.

— Ви думаєте, що любов — це те, що всі розігрують, мов актори виставу? — спитала Гессі обережно.

Їй уже здавалось, що в неї справді температура й голова обертом.

— Неодмінно. Я трішки знаюсь, не побоюсь цього слова, на мистецтві. І на житті теж. — Голос повнився тепер іронічними нотками. — П’єса кохання — та, де люди найстаранніше розігрують вигадані ними ж ролі.

— Бо хочуть здаватися ліпшими.

— Для чого?

— Для того щоб стати такими, — відповіла дівчина пошепки. — Коли ж хтось вірить у те, що ти хороший, то ти хорошим і стаєш. А коли тебе люблять, тобі під силу взагалі все.

— Мені подобається ваша віра. А ви, панянко, сьогодні яку роль граєте?

— Жодної. Це ж не я тут переховуюсь, мовби якийсь утікач, — із ноткою докору додала вона.

— Натяк? — голос звучав рівно, як і до того, але інтересу в ньому тепер побільшало.

— Прямолінійна заувага. — Гессі зважилась на ці слова не в останню чергу тому, що їх розділяла стіна ложі. Бо коли вона дивилась у блакитні очі чудернацького знайомця, то дар мовлення покидав її надто часто.

— Заувагу прийнято. То вийдіть із ложі, панянко, — раптом заявив блакитноокий дуже серйозно. — Відсуньте завіску у вас за спиною, хрясніть дверцятами, ступіть кілька кроків і зазирніть до мене. Обіцяю не зникати й навіть не критися. Тільки сьогодні. Як вам такий поворот сценарію?

Гессі відчула, як попри температуру — а температура вже точно підвищилася — в неї все холоне всередині. Нитка перлів раптом потягла її донизу, наче кожна перлина перетворилася на важку свинцеву кулю. Вона не вірила своєму незбагненному щастю — можна просто підвестися, вийти з ложі і… і побачити його. Побачити його — справжнього. Розпитати про Аїдена, книгу, про нього самого теж. Треба лише…

Хвилювання раптом стало більше, ніж радості, а всередині все скрутилось у важкий, слизький вузол. Гессі подумки побажала, щоб Даррін Олліш іще трішки затримався. Найменше їй хотілося бачити його зараз. Бо ж тоді доведеться щось пояснювати. А пояснювати таку чарівну, делікатну й до запаморочення нереальну річ, як з’ява блакитноокого, — це зовсім-зовсім незручно.

Дівчина схилила голову та знову вперлася чолом у бильце балкона, обтягнуте велюровою тканиною. Треба зібратися з силами, треба тільки…

— Не мучте так себе, панянко, — додав знайомий незнайомець тим часом. — Краще пильнуйте за грою на сцені. Надмір хвилювання вам не личить. Це ж не те щоб я вас випробовував чи що. Просто ніколи не можна мати певності щодо наступної зустрічі, от і дозволив собі трішки більше, ніж варто. Але я не зі зла…