— «Олай і трояндовий джем».

— Трояндовий джем? Вони ж не варення варять!

— Ой, матінко! — відмахнулась Генріка. — Так тепер модно. От назвали ж театр «Кошичок стрічок».

— І ніхто не тямить, що то театр, — похитала головою матінка.

Гессі приклала долоні до щік — гарячих і вже, певне, малинових. Того вечора дівчина дозволила собі в нагороду прочитати вдвічі більше сторінок «Академії Аматерасу», ніж зазвичай.

Тепер кумедний і трохи сумний юнак, на ім’я Аїден, ніяк не міг утямити, чи він таки вмер, чи втрапив до якогось іншого світу. А новий друг намагався переконати його, що то просто таке чарівне місце, де можливе все. Або майже все. Гессі хотіла вірити, що це й насправді так. Бо вона вже трохи прив’язалася до цього книжкового Аїдена.

Проте читання урвалося, коли до кімнати забігла сестра.

— Олліші покликали нас кататися на човнах у неділю! — повідомила Генріка тоном, котрий означав: «Гесті, ти йдеш зі мною, і не смій навіть опиратися!»

— Генрі, але ж Фауста нічого не казала в коледжі…

Сестра присіла на край ліжка і виклично спитала:

— То й що? Вона теж там буде.

— А хто ж тебе запросив?

Питання влучило просто в ціль, бо Генрі зарум’янилась, зчепила пальці на коліні й підібгала ноги, ніби хотіла зручно влаштуватися й затулитись від усього світу водночас.

— Моррі. Морґін. Старший брат Фаусти.

— О. Це той, який носатий? Чи той, який з хвостиком ходить?

У Фаусти було двоє старших братів, і Гессі плутала їх.

— Він аж ніяк не носатий! — спалахнула Генріка.

— Гаразд-гаразд. Я піду. — Дівчина стенула плечима. — Тільки якщо дощитиме, то ліпше зайдемо до цукерні.

— Ні, що ти. — Сестра раптом спохмурніла. — То ж неділя! У цукерні сидітиме матінка.

— То й що?

— Вона не втішиться з того, що ми гулятимемо з Оллішами.

— А ти їй не казатимеш?

— Скажемо, що то ідея Фаусти. Вона ж бо там буде. І… — Сестра затнулась, а тоді подивилася з благанням в очах: — Я тебе про-ошу, обійдися того, єдиного, дня без якихось дивацьких фраз.

— Це ж яких?

— Ну… не говори чогось про сенс життя, плин думок чи загальнолюдське щастя.

— Що поганого в розмовах про щастя?

— Ти не розумієш! Просто я дуже хочу, щоб Оллішам сподобалось у нашому товаристві. А коли ти тільки знайомишся з новими людьми, не треба одразу ж вивалювати на них усі свої мрії та ідеї про світобудову. Треба говорити про щось загальне: про книжки там, чи театр, чи коледж. Про погоду ще.

— Як скажеш. Я говоритиму з ними про погоду, поки сил стане.

Гессі направду не дуже хотіла гуляти з невідомими братами Фаусти, але для Генріки то був дуже-дуже важливий план, тому доведеться піти. До того ж сестра виручила її з Доанною.

У неділю вранці вони пішли до цукерні з матінкою, а потім — попри її невдоволення — таки зібралися до річки з Оллішами.

— Матінко, погода ж чарівна! — Генріка склала руки на грудях і подивилася за вікно з виразом мучениці. — Та й сьогодні всі-всі йдуть на річку! Всі-всі — поглянь тільки на набережну алею!

— А якщо хтось із вас потоне? — Матінка сьорбнула каву й подивилася на Генріку. Обидві вони знали, що ніхто не потоне, і йшлося зовсім не про річку, а про Оллішів. Генрі перекинула кучері на плече й виклично задерла голову:

— З нами нічого не станеться, адже там будуть двоє старших братів Фаусти.

— І що, двом старшим братам Фаусти цікаво в компанії таких маленьких дівчаток?

Генріка залилася рум’янцем. Вона страх як не любила, коли матінка називала її маленькою дівчинкою. Матінка ж страх як не любила, коли Генрі намагалася здаватися дорослішою.

— Матусю, — втрутилась Гессі тихо. — Фаусту просто не відпускають на річку саму, тому вона мусить іти з братами. Але їй нудно в їхній компанії, тому вона й покликала нас.

— І правильно. Нічого робити на тій річці. Краще б посиділи вдома, за роялем!

На щастя, саме прийшла пані Катаніка й урятувала їх від подальших розпитувань. Однією рукою вона стискала плече сина, а другою привітально розмахувала. На її лікті висіла мереживна парасолька. Лице Лаллі стало зовсім кислим, коли він почув, що Гессі й Генріка вже йдуть. І Гессі чудово розуміла, як почувається дванадцятирічний хлопчик у компанії двох дорослих пань, котрі будуть наступні кілька годин говорити про своє, час від часу смикаючи дитину. Їй щиро хотілося взяти сина пані Катаніки з ними, проте дівчина розуміла, що сестра ніколи не пробачить їй, якщо на прогулянці з братами Оллішами буде ще й Лаллі.

Гестія вбрала темно-синю сукенку з цієї оказії і дуже сміялася, що Фауста теж прийшла в синьому. Її брати були схожі між собою: усміхнені, смагляві і з вигляду геть веселі. Один вищий, другий нижчий, але з абсолютно однаковими світло-карими очима.

— Привіт, Генрі! — першим вигукнув вищий, таки носатий і, мабуть, старший.

Генріка всміхнулась йому так променисто, що відразу стало зрозуміло: Морґін — то він.

— Даррін Олліш, — назвався другий, з неохайним хвостиком на плечі. — Ми вже знайомі?

— Гестія Амалія, — шепнула Гессі. — Так, я до вас якось заходила.

— Але ти вже спав, — повідомила Фауста.

— То ти прихильниця пізніх нічних прогулянок? — Даррін відповів гострим поглядом.

— О так, — кивнула Гессі. — Що буває кращим за срібло повного місяця в річці опівночі?

Даррінові медово-карі очі округлились. Генріка сіпнула Гессі за рукав і шепнула:

— Гесті, будь ласка, не починай!

Гессі подивилась на сестру і висмикнула рукав. Ну так. Генріка на людях надто соромиться своєї дивної сестри. Особливо в присутності ледь старших юнаків. Вона відчула дивну образу. Адже блакитноокий незнайомець точно старший за неї, а проте його аж ніяк не знічувало розглядання місяця у воді. Чи танці під дощем. Ну й гаразд.

— Моя сестра має вельми поетичну натуру, — виправилась Генріка.

Даррін скуйовдив своє і без того хвилясте волосся. Морґін тим часом кивнув у бік пристані:

— То ми там уже орендували красиві човники. Прокатимось до восьмого мосту і назад?

Гессі подивилася на річку. Під полуденним сонцем вода блищала й сліпила, і хотілося триматись від неї подалі.

— Яка чудова погода для річки! — заявила Генріка, поправляючи капелюшок зі смугастою стрічкою, яка майоріла, мов знамено старовинного війська, котре йде підкоряти фортецю ворогів.

— То ми попливемо в першому човні, бачите: біло-жовтий, маленький такий? — Морґін, вочевидь, уже все спланував. Він узагалі скидався на людину, котра має план дій у будь-якій ситуації. — А ви — в отому синьому. — Він махнув рукою в бік іншого човна. — Поміститесь?

Фауста впевнено кивнула:

— Ти забув, як ми з кузинкою Брайні вчотирьох на синьому каталися?

— Не забув. — Морґін клацнув пальцями в неї перед носом. — А проте за тих часів ти була десь удвічі легшою, сестричко!

— О-о-о, бережися! Чи знаєш, що кожен, хто ображає милих сестер, ризикує втрапити до дірявого човна і піти на дно просто на середині річки?

— Так? Ну то ми будемо біля восьмого мосту першими!

— То ходімо! Ідемо, Гестіє? — Даррін повернувся до неї.

Гессі подивилась на його засмаглі руки, котрі виднілися з-під закочених рукавів, і завмерла.

«Ну спробуй! — просила її Генріка ввечері напередодні. — Ніхто ж тебе не свататиме. Спробуй хоч повеселитись! Даррін милий, чесно-чесно».

Проте Гессі не могла нічого з цим вдіяти. Були дівчата такі, як Генрі, — вони могли із захватом сміятись, сяяли, коли на них дивились, і добирали влучні слова. А Гессі віднімало мову. Вона геть не хотіла сміятись. І кататись на човні теж. Вона хотіла додому, читати книгу про Аїдена та їсти тістечка за рецептами з Фіренсу…

— Я погано почуваюся. Краще подивлюсь на вас із берега. А ви йдіть без мене, — відказала вона.

Морґінові брови злетіли вгору. Генріка блиснула очима. Проте не встигла вона й слова сказати, як втрутилась Фауста: