Почуваючи себе дуже самотнім, Еморі піддався раптовому пориву і вирушив на південь, щоб застати монсеньйора у Вашингтоні. Вони розминулися на дві години, й Еморі вирішив провести декілька днів у родича — старого дядька.

Тож він їхав через квітучі поля Меріленду до графства Ра-меллі. Але замість кількох днів він затримався там від середини серпня до кінця вересня. Бо в Меріленді він зустів Елінор.

Багато років потому, коли Еморі згадував Елінор, він ніби знову чув ридання вітру довкола, і холод проник у закутки його серця. Коли вночі вони їхали верхи схилом пагорба і дивились, як спокійний місяць випливає з-за хмар, він загубив ще якусь частину душі, яку ніяк не вдавалось відновити. Але з її втратою щезла й здатність жалкувати про неї. Можна сказати, зустріч з Елінор була останньою загрозою, адже диявол підкрався до Еморі впритул під личиною краси, останньою таємницею, яка полонила дикою чарівністю і розірвала його душу на шматки.

З нею його уява шаленіла, ось чому вони піднялись на найвищий пагорб і дивились звідтіля, як сходить на небі зловісний місяць, і знали, що бачать диявола одне в одному. Але Елінор... можливо вона наснилась Еморі? Або їхні тіні бавились в химерні ігри? Але вони щиро сподівались ніколи більше не зустрітися. Чи його привабила безконечна печаль її очей, чи те віддзеркалення себе, яке він знайшов у прекрасній ясності її розуму? Іншої такої зустрічі, як з Еморі, в неї не буде, і якби вона читала ці рядки, то сказала б: «А в Еморі не буде іншої такої пригоди, як я».

І не зітхне, і він би не зітхнув.

Елінор якось спробувала викласти це на папері:

Вони жахливо посварилися, бо Еморі стверджував, що банально римувати «тремтять» і «спізнать». А потім Елінор написала ще уривок вірша, для якого ніяк не могла вигадати початок:

Елінор відчайдушно ненавиділа Меріленд. Вона належала до найстарішої з старовинних сімей графства Раміллі і жила у великому й похмурому будинку разом з дідусем. Вона народилась і виросла у Франції... (Але, здається, я не з того почав. Дозвольте почати ще раз.)

Еморі було нудно, як зазвичай бувало нудно в селі. Він гуляв наодинці, декламуючи «Улялюм» кукурудзяним полям і подумки вітаючи По за те, що той спився до смерті в атмосфері веселого самознищення. Одного разу він пройшов кілька миль вздовж дороги, яка була йому незнайома, потім запитався дороги у якоїсь негритянки і остаточно заблукався у лісі... Насувалась гроза, і згодом знялася злива, він чекав, що розпогодиться, але небо захмарило ще більше, і краплі рясно стікали вниз крізь крони дерев, які раптом стали примарними і блідими. Грім накочувався здалеку загрозливим гуркотом через долину і розліталися лісом переривистою канонадою. Він брів наосліп, спотикаючись, намагаючись вибратися, і врешті крізь хаос сплутаного гілля помітив

просіку, а оддалік — село, яке освітлювали спалахи блискавки. Він поспішив до узлісся, потім зупинився і задумався: чи варто грузнути в бездоріжжі поля, щоб пошукати прихистку в невеликому будинку, який світився на краю долини. Було тільки пів на шосту, але він бачив заледве на десять кроків попереду. Часом тільки блискавка викрешувала із темряви гротескні обриси.

Раптом до його вух долинули дивні звуки. То була пісня, її співав низький, захриплий голос, дівочий голос, і хто б то не був, але це було десь близько. Ще рік тому він би скептично засміявся або розчулено затремтів; але зараз він збайдужіло стояв і слухав, поки не розчув слова:

Знову блискавка розітнула небо, але голос навіть не здригнувся і продовжував свою пісню. Дівчина була десь у полі, бо голос її долітав з-за копиці сіна десь за двадцять кроків від нього.

Потім голос стих; а тоді знову затягнув дивну пісню, яка злітала, зависала і падала, змішуючись з дощем:

— І хто це з біса в Раміллі, — гукнув Еморі, — виконує Верлена на свою імпровізовану мелодію для мокрих копиць?

— Хто це? — закричав голос, зовсім не збентежений. — Хто ти? Манфред, Святий Христофор чи королева Вікторія?

— Я Дон Жуан! — експромтом вигукнув Еморі, перекрикуючи дощ і вітер.

Жвавий відгук почувся з-за копиці:

— Я знаю, хто ти — русявий хлопець, який полюбляє «Уля-люм», — я впізнала твій голос!

— Як мені вибратися туди? — закричав він знизу копиці, куди добіг уже наскрізь мокрий.

Згори з’явилася голова (було так темно, що Еморі тільки зміг домислити темне волосся і два ока, які світилися, немов котячі).

— Треба розбігтися... — почувся голос. — А тоді підстрибнути, а я простягну руку... ні, не тут, з іншого боку.

Він послухався, і коли видряпувався нагору, провалюючись по коліно в сіно, маленька ручка простяглась йому назустріч, вхопила його за руку і потягла догори.

— Он де ви, Жуане! — вигукнула темноволоса, — ви ж не проти, якщо я викину «дон»?

— О, у вас великий палець — точно як мій! — вигукнув він.

— Відпустіть мою руку, це необачно, адже ви ще не бачили мого обличчя.

Він швидко випустив її.

І ніби у відповідь на це спалахнула блискавка, і він хутко огледів ту, що стояла біля нього на мокрій копиці — за десять футів над землею. Але вона на мить закрила обличчя руками, і він зміг розгледіти тільки струнку постать, темне мокре волосся, коротко стрижене, маленькі білі ручки із великими пальцями, що загинались назад, як у нього.

— Сідайте, сер, — ввічливо запропонувала вона, коли темрява знову зімкнулася над ними. — Якщо сядете поблизу ось у цю ямку — зможете скористатися половиною дощовика, яким я накривалась, як наметом, поки ви так нечемно не втрутилися.

— Але ж ви мене самі запросили! — весело відгукнувся Еморі. — Тож не відпирайтеся.

— Звичайнісінькі штучки донжуана, — сказала вона з усміхом, — але я вас більше так не називатиму, бо у вас русяве волосся. Натомість можете прочитати мені «Улялюм», а я буду вашою Психеєю.

Еморі почервонів, але зрадів, що цього хоч не видно під темною заслоною зливи. Вони сиділи один навпроти одного у невеликому гніздечку у соломі, накрившись дощовиком, а згори періщив дощ. Еморі відчадушно намагався розгледіти Психею, але блискавка відмовилась сяйнути хоч раз, і він з нетерпінням чекав наступного спалаху. Господи, а раптом вона негарна, або їй сорок, і вона зануда, о небо! Або припустімо, що вона чме-лена. Але остання думка видалась йому нечемною. Провидіння послало йому дівчину, щоб подивувати його так само, як послало Бенвенуто Челліні когось для вбивства, а він уже задумався — чи не божевільна вона (просто тому, що картина була відповідна).