Еморі вже вловлював схожість між батьком і загиблим сином, і він сам для себе відзначив, що його всю дорогу переслідувало відчуття знайомості. Джесс Ферренбі... Хлопець, який у коледжі здобув собі корону, якої він сам так домагався. Як це було давно... Якими вони були дурними, яких зусиль докладали заради синіх стрічок...

Автомобіль загальмував біля брами великого маєтку, оточеного кільцем живоплоту і високим залізним парканом.

— Приєднаєтесь пообідати?

Еморі похитав головою:

— Дякую, містере Ферренбі, але мушу йти далі.

Поважний пан простягнув руку. Еморі відчув, що той факт, що він знав Джесса, суттєво переважив будь-яку неприязнь, яку він викликав своїми опініями. Який вплив на людей мають привиди! Навіть чоловічок простягнув свою, щоб потиснути.

— До побачення! — вигукнув містер Ферренбі. Машина повернула й вирушила під’їзною дорогою. — Успіху вам і невдач вашим теоріям!

— Навзаєм, сер! — вигукнув Еморі посміхаючись і помахав на прощання рукою.

До Принстона залишалось кілька годин. Еморі присів на узбіччі дороги на Джерсі і подивився на вкриту памороззю місцевість. Краєвид, якщо розглядати здалека, здавався мальовничим, але якщо придивитися ближче, нагадував поїдене міллю полотно, яким туди-сюди сновигали мурахи (чим, як завжди, розчаровував). Набагато приємнішими видавалися води й небеса, і далекий горизонт. Мороз і передчуття зими хвилювали його, повертали його думками до запеклої баталії між Сент-Реджисом і Ґротоном, здавалося, минуло століття відтоді (а насправді сім років) і до осіннього дня у Франції, дванадцять місяців тому, коли він лежав у високій траві зі своїм загоном, готовий подати сигнал кулеметнику. Дві картини злилися в його пам’яті в єдиному примітивному піднесенні — дві гри, які він зіграв, — різні за ступенем жорстокості, але однаково віддалені від Розалінди чи загадок лабіринту, які тепер були його життєвими питаннями.

«Я егоїст», — подумав він.

«Ця риса не зміниться, навіть якщо я побачу «людські страждання», чи «втрачу батьків», чи «допомагатиму іншим».

«Егоїзм — це не просто частина мене. Це найживучіша частина.

Тільки перетнувши його межі, а не уникаючи його, я зможу внести рівновагу і баланс у моє життя.

Немає таких чеснот на противагу егоїзму, які б я не міг використати. Я здатен на жертви, можу бути милосердним, можу поділитися з другом, можу стерпіти за друга, можу віддати своє життя за друга — усе це тому, що це можуть бути найкращі можливі прояви мене, але у мені немає ані краплі людської доброти».

Проблема зла втілилась для Еморі у проблему статі. Він почав ототожнювати зло з фаллічним культом у Брука і раннього Веллса. Нерозривно поєднана зі злом була й краса. Краса — як безперервне збурення від м’якого голосу Елінор, від старовинної пісні вночі, або шалене безумство, як каскад водоспадів, напівритм, напівтемрява... Еморі знав, що кожного разу, коли він звертався до краси, тягнувся спраглий, вона вищирялася до нього гротескною личиною зла. Краса великого мистецтва, краса радощів, але понад усе — краса жінки.

Зрештою, вона занадто асоціювалась із дозволами й індульгенціями. Слабкість також часто буває красивою, але у слабкості немає доброти. І він знав, що у своїй новій самотності, яку він обрав заради майбутніх звершень, краса, хоча й гармонійна сама по собі, мусить бути відносною, бо інакше вона спричинятиме лише дисгармонію.

У якомусь сенсі ця поступова відмова від краси була наступним кроком після його остаточного розчарування. Він відчував, що залишає позаду можливість стати митцем певного типу. Набагато важливішим здавалося стати людиною певного типу.

Роздуми його раптово звернули, і він зловив себе на тому, що думає про Католицьку церкву. Він був твердо переконаний, що православним віруючим бракує чогось справжнього, — релігія для нього завжди була Церквою Риму. Цілком імовірно, що це все — порожні ритуали, але також, здається, єдиний прийнятний, традиційний оплот проти падіння моралі. Поки не виплекане в масах відчуття моралі, хтось мусить кричати: «Схаменіться!» Але прийняти це він наразі не міг. Йому потрібен був час і відсутність прихованого тиску. Він хотів зберегти ялинку без прикрас, повністю відчути поштовх і напрямок нового початку.

День змінився від прозорої чистоти до надвечірньої позолоти. Потім він ішов крізь останні промені призахідного сонця, коли навіть хмари, здавалося, обагрилися кров’ю. Опівночі він досягнув цвинтаря. Повітря пахло сутінковим замріяним настоєм квітів і привидів молодого місяця в небі та самотніх тіней. Він відчув бажання відчинити двері проржавілої огорожі склепу, вбудованого в схил пагорба, склеп, дочиста відмитий дощем і вкритий пізнім цвітом сльозливими блідо-голубими квітами, які могли б вирости з чиїхось мертвих очей — липкими на доторк і з нудотним запахом.

Еморі захотілось відчути, як бути отим — «Вільям Дейфілд, 1864».

Він задумався, чому могили наштовхують на думку про марноту життя. Так чи інакше, той відтинок життя, який він прожив, не здався йому безнадійним. Було щось романтичне в цих зламаних колонах, сплетених долонях, голубах та янголиках. Він подумав, що йому б хотілося, щоб через сотню років молодь сперечалася — були у нього карі очі чи голубі. І сподівався, що його могила буде оповита ореолом багатолітньої старовини. Було дивно, що зі всього ряду могил Громадянської війни лише дві чи три наштовхнули його на думку про втрачену любов (чи втрачених коханих), хоча вони нічим не відрізнялися від інших, їх навіть вкривав однаковий жовтуватий мох.

Десь після опівночі він розрізнив шпилі й вежі Принстона — подекуди світилося пізнє вікно. Але раптом — звуки дзвонів із прозорої темряви... Він тривав, як безкінечний сон, отой дух минулого, що виношував нові покоління. Обрана молодь із буремного, бунтівного світу зростала на романтичній паші помилок і напівзабутих мрій мертвих діячів, мужів і поетів. Ось воно, нове покоління — вигукує давні гасла, сповідує старі вірування день за днем, чия доля — покинути врешті ці стіни, щоб зануритись у брудну й сіру метушню, слідуючи поклику любові чи самолюбства. Нове покоління — ще більша жертва страху бідності, поклонники успіху, воно прийде, щоб зрозуміти, що всі боги померли, усі війни програні, вся віра зсередини поруйнована...

Еморі було їх жаль, але не жаль себе — мистецтво, політика, релігія, яким би не було його поле діяльності, — він тепер знав, що у безпеці, вільний від усілякої істерії — він може прийняти те, що прийнятне, блукати, рости, бунтувати, міцно спати ночами...

У його серці не було Бога — він це знав, ідеї й досі бунтували, досі жило болюче відлуння спогадів, туга за втраченою молодістю, але води розчарування ще не поглинули уповні його душі — відповідальність і любов до життя, слабкий порух давніх амбіцій і нереалізованих мрій. Але — о Розалінда, Розалінда!..

«У найкращому разі то все — слабка заміна», — сумно констатував він.

І він не міг сказати: чи варто було боротися і чи твердо він вирішив тратити дощенту себе і спадок тих особистостей, яких зустрів...

Він простягнув руки до кришталево-прозорого неба.

— Я знаю себе! — вигукнув він. — І більше нічого.

Хоча на самому кіноекрані я й не з’являлася, та виросла я саме в кіно. Ніхто інший як Рудольф Валентіно[37] заїжджав на мій день народження, коли мені сповнилося п’ять — принаймні так мені казали. Я зазначаю це лише для того, аби було зрозуміло, що я бачила, як крутяться коліщата Голлівуду, ще до того, як досягла свідомого віку[38].

Десь років у вісімнадцять я було надумала навіть написати мемуари «Донька продюсера», та саме в цьому віці руки до мемуарів якось не доходять. І це добре, бо інакше та моя писанина дуже скидалася б на прісну ветхозавітну колонку солодкавої Лолі Парсонз[39]. Мій татко займався кінобізнесом так само, як інші займалися бавовною чи сталлю, тому я сприймала галузь його діяльності досить-таки стримано. Так само я сприймала й Голлівуд: з сумирною покірністю примари, приписаної до певного будинку з привидами. Знаю-знаю, що, на вашу думку, я мала б відчувати, та запевняю вас: я вперто залишалася не нажаханою.