— Марна річ шукати те, чого тут немає, — сказав він бадьоро. — Уявіть, що ви стоїте на одній з куль, з картою на ній... Я в дитинстві завжди мріяв про такий глобус.

— Я розумію, — сказала вона, помовчавши якусь хвилину. — Стоїш собі і відчуваєш, як земля обертається, так?

Він кивнув.

— Точно. Бо інакше це всього лише manana[185] — очікування на чудове завтра чи з моря погоди.

Вони увійшли в будинок під риштованням. Одна кімната, що мала стати головною залою, була вже завершена, включно з вбудованими книжковими шафами, карнизами для портьєр, заглибленням для кінопроекційного апарата. Вела вона на веранду, де, на свій подив, Кетлін побачила розставлені м’які стільці та столик для пінг-понгу. А на свіжопостеленому дерні за верандою стояв ще один такий.

— Минулої неділі я тут влаштовував обід на пробу, — зізнався він. — Завезли трохи бутафорії — траву, меблі. Хотів відчути, як воно тут.

Несподівано вона пирснула.

— А трава ця не бутафорська?

— Е-е, ні! Це — трава як трава.

За смугою завчасного газону глибочів котлован під плавальний басейн, на гребенях якого хазяйнувала зграя чайок, та, побачивши 'їх, чайки злякано відлетіли на безпечну відстань.

— І ви маєте намір жити тут сам-один? — запитала вона його. — Навіть дівчат не станете запрошувати потанцювати?

— Мабуть, ні. Колись, звісно, я будував плани, та то було колись. Гадав, тут буде гарне місце, щоб сценарії читати. А мій справжній дім — кіностудія.

— От-от, саме це я чула про американських підприємців: справжній дім у них — робота!

Він вловив у її голосі дрібку напруженого тону.

— Робиш те, для чого народився, — сказав він тихо. — Десь раз на місяць хто-небудь та й береться мене перевиховувати, страхаючи самотньою безродинною старістю, коли я одряхлію і не зможу більше ходити на роботу. Та все це не так уже й просто.

Схоплювався свіжий вітер. Пора було їхати; він дістав з кишені ключі від машини і машинально побрязкував ними в руці. Раптом десь на осонні пролунало ясне «Агов!» телефону. Телефон дзеленчав явно не в домі, і вони носилися туди-сюди двором, неначе діти, які грають в «Гаряче-холодно», аж поки під кінець кільце пошуку не звузилося до сарайчика з інструментами побіля тенісного корту. Телефон, озвірілий, що слухавку так довго не беруть, просто вже задихаючись, підозріливо гавкав на них зі стіни.

— Що за чортівня? — Стар м’явся, чи варто її брати. — Краще, може, хай собі й далі дзеленькає.

— Я б узяла. Бо мало хто це може бути.

— Це... або помилилися номером, або набирають навмання з похмілля.

І він зняв слухавку.

— Алло? Звідки міжміський? Так, Стар біля апарата.

Його манера помітно поінакшала. Вона стала свідком того, що мало хто бачив хоч раз за десяток років, — Стар був вражений. І хоча він із ввічливості нерідко вдавав подив чи захоплення, та щоб отак щиро вразитися... І від цього він миттєво став трохи молодшим.

— Це — президент, — сказав він придушеним голосом.

— Вашої компанії?

— Ні, Сполучених Штатів Америки.

Заради неї він намагався виглядати буденно, та голос виказував хвилювання.

— Гаразд, я почекаю, — сказав він у слухавку, а тоді додав, звертаючись до Кетлін: — Я вже мав нагоду говорити з ним раніше.

Вона спостерігала. Він їй посміхнувся та підморгнув на знак того, що, хоча цій телефонній розмові він має приділяти всю свою увагу, про неї він не забув.

— Алло, — сказав він за мить. Прислухався. Потім сказав «Алло!» ще раз. Насупив брови.

— Прошу, говоріть голосніше, — мовив увічливо, а потім: — Хто? Це що іще таке?

Вона побачила, що на його обличчі з’явився вираз огиди.

— Я не хочу з ним говорити, — процідив він. — Ні!

Повернувся до Кетлін.

— Хочете вірте, хочете ні, та біля апарата — орангутанг.

Він чекав, поки йому щось докладно пояснювали, а потому

повторив:

— Я не хочу говорити з ним, Лу! Не маю сказати щось таке, що зацікавить орангутанга.

Кивком голови він покликав Кетлін і, коли вона підійшла до телефону, тримав слухавку таким чином, щоб і вона чула важке сопіння і хрипливе бурчання. Відтак почувся голос:

— Це — не імітація, Монро. Він може говорити, і він — точна копія президента Мак-Кінлі[186]. Тут поруч зі мною містер Горейс Вікершем з фотографією Мак-Кінлі в руці...

Стар терпляче слухав.

— У нас є шимпанзе, — сказав він через якусь хвилину. — Так він минулого року відкусив добрий шмат від Джона Гілберта... Гаразд. Дай йому слухавку знову.

Він говорив за всією формою, наче до дитини.

— Алло, орангутангу.

На обличчі Стара з’явився подив, і він звернувся до Кетлін.

— Орангутанг відповів: «Алло!»

— Спитайте у нього, як його звати, — запропонувала Кетлін.

— Алло! Оранг-утанг, ну, як воно? Знаєш, як тебе звати?.. Здається, він не знає... Послухай, Лу. Ми не збираємося знімати щось на кшталт «Кінґ-Конґа»[187], а у «Волосатій мавпі»[188] немає жодної мавпи... Звісно, певен. Вибачай, Лу, до побачення.

Він сердився на Лу, адже було подумав, що це телефонує президент. Він навіть змінив свою манеру гри, вважаючи, що то президент і є. Він почувався трохи смішним, та Кетлін йому співчувала, і він подобався тепер їй більше через те, що то був орангутанг.

Назад рушили вздовж берега, і сонце припікало вже в спину. Коли від’їжджали, дім, здавалося, на прощання потеплів, неначе їх відвідини його зігріли, а колючий блискіт навкруги тепер, коли вони виявилися не припнуті до цього місця, наче люди на блискучій поверхні Місяця, став стерпним. Озирнувшись назад на завороті узбережжя, вони спостерегли, як за розмитим силуетом будови шаріє небо, а шпичак мису здався привабним острівцем, що обіцяє гарний час у майбутньому.

За Малібу[189] з його крикливо-яскравими хатинами та рибальськими баркасами вони знову в’їхали в зону міської цивілізації: купи авто на узбіччі і вервечки машин на шосе, пляжі, наче розтривожені людські муравлища, і тільки темні голови, що з бризками то тут, то там то потопають, то виринають на гладіні води.

Все частіше впадало у вічі різноманітне майно містян: покривала, підстилки, парасолі, жаровні, сумки з одягом — неначе невільники розклали на піску поруч себе свої кайдани. Це була б Старова стихія, забажай він її чи знай, як знайти морю застосування... і лише з мовчазної згоди цим іншим дозволялося мочити ноги та пальці у вільних прохолодних водоймах чоловічого світу.

Стар звернув з прибережної дороги в каньйон, став підніматися пригірком, і незабаром пляж з відпочивальниками залишився далеко позаду. Пригірок перейшов у передмістя, і вони зупинилися заправити авто.

— Повечеряймо разом, — стоячи біля машини, запропонував Стар не без хвилювання.

— Але ж на вас чекає робота.

— Ні-ні, я не планував сьогодні нічого такого. То ми могли б повечеряти разом?

Він бачив, що й вона сьогодні ввечері вільна — не збирається йти ані в гості, ані куди ще.

Тому Кетлін запропонувала компроміс.

— Не бажаєте перекусити чого-небудь у драґ-сторі через дорогу?

Він нерішуче подивився на неї.

— Невже ви дійсно цього хочете?

— А мені до смаку їсти в американських драґ-сторі. І кафе, і аптека разом, здається таким незвичним і незвичайним.

Вони сиділи на високих табуретах і їли томатний суп та гарячі сандвічі. Це спільне поїдання їжі ріднило їх більше, ніж все, що було дотепер, і вони обоє пронизливо відчували небезпечний смуток від самотності і розуміли, що це відчуває й інший. Вони обоє разом ковтали різноманітні повіви закладу — і гіркі, і солодкі, і квасні — й обоє разом спізнавали таємницю офіціантки, у якої тільки пасма волосся були фарбовані, а біля кореня — чорні, а коли все поїли, то разом споглядали натюрморт на спорожнілих тарілках: соломинка картоплі, скибка солоного огірочка та кісточка оливки.