У приймальні була лише Розмарі Шміл, яка «висіла» на телефоні Берді Пітерс. Рукою вона махнула мені, щоб я присіла і зачекала, та я була сповнена власних планів і, підбадьоривши Марту, щоб та не дуже лякалася, клацнула потайним тумблером під столом Розмарі і попрямувала до відчинених дверей.

— У вашого тата — нарада! — встигла вигукнути Розмарі. — Не зовсім нарада, та я повинна...

Та я вже була в дверях, звідки потрапила в передпокій, розчинила інші двері і наскочила на батька у розхристаній сорочці. З нього градом котився піт, і він намагався розчахнути вікно. День і справді був спекотний, та, безумовно, не настільки, тому я вирішила, чи він часом не захворів.

— Та ні. Зі мною все гаразд, — відповів він. — Чого тобі?

Тут я йому все й виклала. Ходячи кабінетом туди-сюди, я

виклала всю теорію про таких людей, як Марта Дод. Як вони можуть йому знадобитися, і як він може забезпечити їм постійну зайнятість. Він, здавалося, слухав мене з неабияким завзяттям, щохвилини кивав головою і навіть піддакував, я відчувала спорідненість душ, якої вже давно не відчувала. Не витримавши, я підійшла до нього і цмокнула в щоку. Тут-то я помітила, що його трясе як у лихоманці, а його сорочка промокла до рубця.

— Ти захворів, — мовила я. — Або в тебе великі негаразди.

— Та ні. У мене все гаразд.

— Тоді що?

— А, це через Монро, — відмахнувся він. — Теж мені Ісус з Вайн-стрит[210], чорт би його забрав. Він у мене в печінках сидить. Скоро до сивого волосся доведе.

— А що трапилося? — спитала я вже не так ніжно.

— Та-а, сидить собі, як той ієрей чи рабин, і тільки провіщає, наче з амвона, мовляв, це він буде робити, а це — не буде. Та я не в тому стані, щоб розпатякувати про це тут і зараз. Скаженієш тут з вами. От чому б тобі не піти...

— Я не залишу тебе в такому стані.

— Та йди вже, кажу тобі.

Про всяк випадок, я повела носом, та ні — спиртного він не приймав.

— Іди причешись. Бач, яке волосся розкуйовджене, — сказала я. — Я ж бо хотіла, щоб ти прийняв Марту Дод.

— Що, тут?! Від неї ж не спекаєшся.

— Тоді вийди до неї в приймальню. Тільки спершу умийся та поміняй сорочку.

З красномовним жестом, мовляв, він вмиває руки, татко пішов до туалетної кімнатки, суміжної з кабінетом. У кабінеті дійсно було спекотно, неначе вікна не відкривали вже кілька годин поспіль, і, мабуть, тому батькові було не по собі, вирішила я і розчахнула навстіж ще два вікна.

— А ти йди, йди, — пролунав батьків голос з-за зачинених дверей туалету. — Я зараз вийду.

— І будь з нею страшенно люб’язний, — мовила я. — І ніякої добродійності.

І тут неначе сама Марта втрутилася в нашу розмову довгим глухим стогоном, ніби вже десь у кабінеті. Я здригнулася, а потім так і завмерла на місці, бо той стогін проривався аж ніяк не з приймальні, і зовсім не з-за закритих дверей туалету, а з шафи, вбудованої в стіну, саме напроти мене. Не знаю, де я набралася тієї хоробрості, та ривком метнулася до шафи й рвонула дверцята. Із шафи, наче труп у поганому кіно, випала батькова секретарка Берді Пітерс, чомусь зовсім гола. Слідом за нею вирвався потік задушливо-спертого повітря. Вона незграбно плюхнулася боком, однією рукою все ще стискаючи якесь шмаття, і тепер лежала на підлозі, гола й пітна. І саме тут з туалету вийшов батько.

Нутром я відчувала, що він стоїть у мене за спиною, і навіть не обертаючись знала, який у нього вираз обличчя, либонь, такий, як і тоді, коли я увірвалася до його кабінету.

— Прикрий її, — сказала я з прикрістю, прикриваючи її сама стягненим з кушетки покривалом. — Прикрий її!

На тому я й полишила кабінет. Розмарі Шміл побачила вираз мого обличчя, і на її власному обличчі прочитався переляк. Більше в приймальні я її не бачила. Так само як і Берді Пітерс. Коли ми з Мартою вийшли, та спитала: «Що сталося, люба?», і коли я у відповідь промовчала, вона додала: «Ти зробила все, що могла. Мабуть, ти потрапила не в підходящий момент. Знаєш, що ми зробимо? А давай-но я познайомлю тебе із славною англійкою. Пам’ятаєш ту дівчину, з якою танцював Стар на тій вечірці днями?

Ось таким чином ціною швидкоплинного занурення в сімейну вигрібну яму я отримала те, чого хотіла.

Наші відвідини я пам’ятаю погано. По-перше, тому, що англійки не було вдома. Сітчасті двері її будинку були незамкнені, і Марта просто увійшла, гукаючи: «Кетлін!», з відвертою фамільярністю.

Кімната, що відкрилася перед нашими очима, була гола й казенна, як номер у другорядному готелі. В кімнаті стояли квіти, та було не схоже, що вони даровані. А ще на столі Марта помітила записку: «Залиш плаття. Шукаю роботу. Заскочу завтра».

Марта прочитала її двічі. На те, що вона призначалася Стару, було не схоже. Ми зачекали хвилин п’ять. Коли господарів немає вдома, в домі панує незвичайна тиша. Не те що від господарів очікуєш, щоб вони ходили по дому колесом, та все ж я залишаю спостереження на ваш розсуд. У домі стоїть сиротлива тиша. Тиша така, що навіть муха не дзижчить, а тримається свого на-сидженого місця і не звертає на вас жодної уваги, і лише край фіранки коливається під протягом.

— Цікаво, яку таку роботу, — замислилася Марта вголос. — Минулої неділі вона їздила на побачення зі Старом.

Та моя цікавість раптом кудись зникла. Мені воднораз стало млосно: що я роблю тут, у чужому домі — «продюсерська кров», подумала я, жахаючись самої себе. У паніці я чимскоріше витягла Марту на сонне осоння. Марна справа — мені було так само гидко та жахливо. Я завжди пишалася своїм тілом: я вважала його «геометрично правильним», тому все, що це тіло робило, теж здавалося правильним, і, мабуть, не було жодного місця, включаючи церкви, визначні пам’ятки та громадські заклади, де б люди не обіймалися, та ніхто й ніколи не здогадався б запхнути мене у голому вигляді у дірку в стіні посеред робочого дня.

— Припустімо, заскакуєте ви до драґ-стору, — сказав Стар, — з рецептом на ім’я...

— Тож ви мали на увазі аптеку? — запитав Бокслі.

— Отже, ви зайшли до аптеки, — поступився Стар, — з рецептом для когось із вашої родини, якому дуже погано...

— У тому сенсі, що він хворий? — уточнив Бокслі.

— Так, дуже хворий. І тут щось за вікном впало вам в око, відволікло вас і заволоділо вашою уявою — от це щось і буде, напевне, матеріалом для кіно.

— Вбивство за вікном, ви хотіли сказати?

— Ну навіщо так зразу? — усміхнувся Стар. — Це міг би бути павучок на шибці, що плете павутиння.

— Авжеж, тепер розумію.

— Боюся, що ні, містере Бокслі. Ви розумієте це мовою вашого мистецтва, але не нашого. Тож павучка ви залишаєте собі, а на нас намагаєтеся навісити вбивство.

— Мені, мабуть, краще поїхати, — мовив Бокслі. — Я не той, хто вам потрібен. Микаюся тут уже три тижні, і чого я досяг? Я щось пропоную, а воно нікому не потрібне.

— Мені хотілося б, щоб ви залишились. Є в вас щось, що поки не дає розкритися в кіно, що не дає розповісти історію його мовою...

— Та хай йому грець, цьому вашому кіно! — спалахнув Бок-слі. — Тут же не можеш дати собі волю...

Він осікся. Розумів, що Стар, який тут керманич, знаходить для нього час під невпинним штормовим вітром... що вони ведуть бесіди під безкінечний скрип такелажу судна, що йде відкритим

морем, увесь час міняючи галс. Або ще, як часом здавалося, вони перебували у здоровенній каменоломні, де навіть щойно витесані мармурові брили мають філігранні візерунки старих фронтонів, напівстерті написи минулого.

— Увесь час хочеться переробити, — сказав Бокслі. — Та це ваше масове виробництво...

— Така умова, — сказав Стар. — Завжди є якась вошива умова. От зараз ми знімаємо життя Рубенса. Припустімо, я попросив би вас намалювати портрети багатих придурків, таких як Пет Брейді та я, Гарі Купер та Маркус, у той час як вам хотілося б писати Ісуса Христа! Хіба при цьому ви не скуті умовою? А наші умови такі: ми змушені брати у нашої публіки те, що складає її улюблений фольклор, причепурювати його і в такому вигляді повертати назад. А все поза цим і робить кіно цукерочкою. Тож чи не додасте ви нам, містере Бокслі, дрібку цукру?