Надворі вже сутеніло, тож, здавалося, їй не було особливого зиску посміхатися йому, коли вони сідали в машину.

— Вельми вам дякую, — ґречно сказала вона, — за чудову прогулянку!

Жила вона звідси зовсім неподалік. Вони відчули початок узвозу і почули, як на другій швидкості гучніше загурчав мотор, а це провіщало наближення кінця. В бунгало, що видиралися на пагорки, вже запалили світло. Стар і собі включив передні фари авто. І відчув, як у нього важко тягне під серцем.

— З’їздимо ще раз куди-небудь?

— Ні, — відповіла вона поквапливо, немовби увесь час на це чекала. — Я напишу вам листа. І перепрошую за свою утаємниченість, та це через те, що ви мені напрочуд симпатичні. Вам не слід себе так перевтомлювати роботою. І вам треба знову одружитися.

— Ну, не варто про це зараз! — вигукнув він протестуючи. — Сьогодні — тільки ви і я. Може, це для вас — невелика річ, та для мене це — вельми важливо. Приділіть мені трохи часу поговорити. Я не хотів би горнути все на одну купу.

Та якщо він не хоче зжужмити розмову, то розмова ця має бути в її домі, оскільки вони вже тут. Він повернув машину до її будинку, але вона захитала головою.

— Мені зараз треба йти. У мене й правда — зустріч. Хай я вам і не казала.

— Хоч це й не так. Та так тому й бути.

Він провів її до дверей і стояв, поки вона шукала в сумочці ключ, на тому ж самому місці, що й того вечора.

— Знайшли?

— Знайшла, — відповіла вона.

Пора було заходити... та їй кортіло наостанок ще раз вдивитися в його обличчя, через те вона нахилила трохи голову вліво, а потім — вправо, силкуючись вловити його риси в останньому світлі сутінків. Вона занадто відхилилася і занадто вже зволікала, тому вийшло само собою, що його рука торкнулася її плеча і притягнула її до себе в темноту власного горла. Вона заплющила очі, відчуваючи фаску ключа, міцно стиснутого в кулаку, видихнула «Ах!», а потім, коли він притис її до себе і підборіддям м’яко повернув її щоку, вона знову видихнула «Ах!». Обоє вони слабко всміхалися, а вона ще й хмурилася, коли в темряві останній дюйм відстані між ними зник.

Коли вони відпустили одне одного, вона знову похитала головою, та радше від здивування, ніж на знак відмови. Отже, дійшло ось до чого, і в цьому твоя власна провина, і вона переступила межу ще десь раніше, але коли ж саме була та хвилина? Ось до чого дійшло, і з цього часу з кожною миттю гніт розставання, відречення буде все важчим і все неможливішим. Він тріумфував, вона ж дратувалася, проте на нього не покладала вини, але й бути учасницею його торжества вона не буде, бо це — поразка. До певної міри — поразка. А потім у неї майнула думка, що коли вона відразу припинить терпіти цю свою поразку, перерве розмову, піде в дім, то це все одно не стане перемогою. Тоді це просто нічого.

— Я цього не хотіла, — сказала вона. — Зовсім не хотіла.

— Можна я ввійду?

— Е, ні, ні!

— Тоді сідаймо в машину — і гайда звідси куди-небудь.

З полегшенням вона ухопилася за точне формулювання думки — геть звідси і негайно! — що було до певної міри звитягою чи такою здавалося, наче втеча з місця злочину. І от вони в машині, і спускаються з пригірка, і прохолодний вітерець обдуває лице — і вона помалу опам’яталася, зібрала думки докупи. Все тепер було ясно, як біле й чорне, як ніч і день.

— Їдьмо до вашого дому на березі.

— Назад?

— Так, назад. І дорогою помовчимо. Я просто хочу прокататися.

Коли вони знову виїхали на берег океану, небо було затягнуте хмарами, а в Санта-Моніці на них обрушилася раптова злива. Стар зупинився на узбіччі, надягнув дощовик і підняв брезентовий відкидний верх.

— У нас тепер є дах, — сказав він.

По-домашньому, неначе дідусеві дзиґарі на стіні, на вітровому склі зацокали «двірники». Покидаючи мокрі пляжі, їм назустріч назад до міста тягнулися похмурі автомобілі. Далі вони в’їхали в густий туман... тепер дорога з обох боків утратила свої узбіччя, а вогники зустрічних автомашин здавалися закляклими на місці, аж поки, враз сліпуче спалахнувши, не пролітали мимо.

Якусь частку себе вони залишили позаду і в машині тепер почувалися легко та вільно. Крізь шпарину всередину прокрадався туман; і Кетлін спокійним і неквапливим рухом, рухом, за яким він, скосивши очі, пильно спостерігав, зняла рожево-блакитний капелюшок і поклала його під смужку брезенту на задньому сидінні. Струснувши головою, розсипала волосся по плечах, а побачивши, що Стар на неї дивиться, посміхнулася.

З боку океану промайнула сяюча пляма вогнів ресторанчика вченого морського лева. Стар покрутив ручку, опустивши бокове скло, і став виглядати в пошуках орієнтирів, та через кілька миль туман розвіявся, і прямо перед ними виринув поворот до його будинку. Тут за хмарами проступив і місяць. А над океаном все ще догоряла вечірня зоря.

Дім напливом[190] перейшов у свої деталі. Відшукавши дверний проріз, вони під балками коробки, з яких крапало, навпомацки, долаючи незрозумілі перепони заввишки до пояса, пробралися до єдиної готової кімнати, де пахло тирсою та вогким деревом. Він схопив її в обійми; в напівтемряві вони бачили лише очі одне одного. За мить на підлогу впав плащ.

— Зажди, — сказала вона.

Вона потребувала часу. Не бачила, що може вийти з цього щось путнє, та ця думка не стояла на заваді тому, аби відчути себе щасливою і сповненою бажання; їй потрібна була хвилина, аби прокрутити в пам’яті все, що відбулося за останню годину, й остаточно зрозуміти, чому вона тут. Вона завмерла в його обіймах і лише, як і раніше, трохи погойдувала головою з боку в бік, тільки повільніше і не відводячи погляду від його очей. Аж раптом відчула, що він тремтить.

Цей свій трепет тоді ж відчув він і сам і послабив обійми. Тут же вона з безстидними та манливими словами прищулила його лице до свого. Потім, все ще стоячи та пригортаючи його однією рукою, вона іншою та коліньми щось з себе стягла і ногою це щось жбурнула долі до дощовика. Більше він уже не тремтів і знову міцно притуляв її до себе, коли вони разом опустилися на коліна і ковзнули на плащ.

Згодом вони лежали мовчки, і він сповнився такою ніжністю до неї та любов’ю, що міцно стискав її в обіймах, аж поки у неї по шву не затріщала сукня. Цей тріск повернув їх до яви.

— Допоможу тобі встати, — лагідно сказав він, взявши її за руки.

— Не зараз. Я думаю про щось своє.

Вона лежала в темряві і, поза межами раціонального, уявляла, яке у них буде тямуще та непосидюче дитинча. А втім незабаром вона дозволила йому допомогти їй звестися на ноги... Коли вона повернулася в кімнату, там горіла сиротливо електролампочка.

— Одноламповий світильник, — сказав він. — Виключити?

— Ні. Так — чудово. Я хочу тебе бачити.

Вони сіли на дерев’яну коробку під диванчик біля вікна, навпроти одне одного, торкаючись підошвами.

— Ти, схоже, десь далеко звідси, — сказала вона.

— І ти теж.

— І тебе не дивує?

— Що?

— Що ми знову дві різні людини. Хіба не думаєш... не сподіваєшся, що ось злився в одну особу, а потім виявляється, що все-таки особи дві?

— Все одно я відчуваю, що ти мені дуже близька.

— Я відчуваю те саме.

— Дякую.

— Це я тобі дякую.

Вони засміялися.

— Ти цього прагнув? — запитала вона. — Минулої ночі...

— Тільки несвідомо.

— От би знати, коли ж це у нас вирішилося? — міркувала вона вголос. — Бувають моменти, коли це тобі ні до чого, а потім настає інший, коли розумієш, що ніщо на світі вже не в силах тебе спинити.

Ці думки натякали на певний досвід, та, як не дивно, така вона йому ще більше була до серця. При його пристрасному бажанні повернути минуле, а не повторити його, було доречним, щоб усе було саме так.

— Я почасти хвойда, — сказала вона, вгадуючи перебіг його думок. — Гадаю, саме через це я й не заприязнилася з Едною.