Роуз і Вайлі чекали, між собою не розмовляючи, і лише зрідка обмінювалися стислими репліками з міс Дулан. Час від часу дзвонив помічник продюсера Рієнмунд, який чекав у себе в кабінеті разом з Брока, режисером. Аж ось хвилин за десять задзижчав зумер від Стара, і міс Дулан зателефонувала Рієнмунду і Брока; тієї ж миті з кабінету нарешті вийшли Стар з бідолашним актором, причому Стар приязно підтримував того під руку. Актор був до того збуджений, що варто було Вайту запитати, як воно, як той тут же розкрив рота, щоб все йому викласти просто тут і негайно.

— Ой, зовсім кепсько, — почав було актор, проте Стар одразу перебив його:

— Це ще не кепсько. Іди і грай роль, як я сказав...

— Дякую тобі, Монро.

Роуз Мелоні подивилася услід акторові, не сказавши тому ні слова.

— Хтось на ньому ловив мух? — запитала вона, натякаючи на голлівудський вислів про те, що хтось намагається привернути до себе увагу за чужий рахунок.

— Вибачте, що змусив чекати, — мовив Стар. — Прошу до кабінету.

Був уже полудень, і учасники наради мали право рівно на годину часу Стара. Не менше, бо перервати таку нараду міг тільки режисер, у якого щось не складалося на зйомках; часом і набагато більше, бо кожні вісім днів компанія мала випускати картину, настільки ж складну й дорогу, як Рейнгардтове «Чудо»[110].

Траплялося, хоча і не так часто, як років п’ять тому, що Стар працював над одним фільмом протягом цілої ночі. Однак після такого спалаху діяльності він почувався потім кілька днів зле. Якщо ж він міг перекидатися з однієї справи на іншу, то з кожною переміною неначе відчував приплив свіжої енергії. І як ті «соньки», що можуть прокидатися за своїм внутрішнім будильником, Стар завів свій, щоб той «задзвонив» за годину.

До складу учасників наради, крім сценаристів, входили Рі-єнмунд, помічник продюсера, якому Стар благоволив, і Джон Брока, режисер фільму.

Зовні Брока виглядав машиністом локомотива: кремезний, спокійний, наче без нервів, рішучий без зайвих слів, з тих, хто одразу ж викликає довіру. А от в кіно він був профан: Стар вряди-годи ловив його на тому, що зі стрічки у стрічку той переносив одні й ті ж самі сцени; однією з таких був епізод з вродливою і багатою дівчиною — з тим же самим перебігом подій, у тій же послідовності. До кімнати з радісним гавкотом вбігає добра зграя собацюр і плигає навколо дівчини. Потім та сама дівчина прямує до стайні й плескає жеребця по крупу. Пояснення цьому, мабуть, годі шукати у Фрейда. Вірогідніше, в якусь невеселу хвилину юності Брока заглянув через паркан і побачив гарну дівчину з собаками та кіньми. І це назавжди закарбувалося у нього в мозку, як товарний знак шикарного життя.

Рієнмунд був молодий і вродливий, з доволі пристойною освітою, з тих, хто ніколи не промине добру нагоду. Від природи людина з сильним характером, він через свою посаду, що не підходила його натурі, щоденно був змушений крутитися в’юном як у вчинках, так і в помислах. І це не могло не відбитися на його вдачі. У свої тридцять років він не міг похизуватися жодною чеснотою, до яких зазвичай привчають з дитинства хоч корінних американців, хоч євреїв. Але стрічки він здавав своєчасно і, виявляючи своє ледве не гомосексуальне зациклення на Старі, зумів, мабуть, пустити Стару пилу в зазвичай пильні очі. Стар його жалував, вважаючи за роботящу та порядну людину.

Вайлі Вайта у будь-якій країні, само собою, віднесли б до другорядних інтелектуалів. Хлопець він був вихований і велемовний, водночас простецький і метикуватий, напівочманілий і напівзатурканий. Його заздрість до Стара проявлялася лише в мимовільних спалахах і перемежовувалася зі щирим захопленням і навіть відданістю.

— До початку зйомок за цим сценарієм, рахуючи від суботи, залишається два тижні, — оголосив Стар. — Гадаю, що перероблений сценарій став тепер набагато кращим.

Рієнмунд і обидва сценаристи переглянулися, вітаючи один одного.

— За винятком одного, — продовжував Стар задумливо, — я не розумію, навіщо це взагалі знімати, то й вирішив відсунути його на безрік.

На якусь мить запала ошелешена тиша, а після почулося глухе ремствування та невдоволені запитання.

— Вашої провини тут нема, — зазначив Стар. — Мені здалося, що там щось є, а насправді його немає. От і все. — Він запнувся, співчутливо дивлячись на Рієнмунда. — І це дуже погано, бо п’єса була добра. За право екранізації ми віддали п’ятдесят тисяч.

— Що там не так, Монро? — запитав Брока без підхідців.

— Здається, що гра не варта свічок, — підсумував Стар.

Рієнмунд з Вайлі Вайтом обидва думали про те, як цей випадок відіб’ється на 'їхньому професійному реноме. Цього року у своєму доробку Рієнмунд мав дві картини, а от Вайлі Вайту був конче потрібен кредит довіри, аби знову заявити на екрані про себе.

Роуз Мелоні впритул вп’ялася в Стара поглядом глибоко за-палих, як у черепа, очниць.

— Хоч натяком поясни, — розвів руками Рієнмунд. — Це ж, Монро, сильний удар по всіх нас.

— Я просто не ставив би в цю картину Маргарет Салаван[111], — сказав Стар, — і Колмана[112] також. Я б їм не радив грати в ній...

— Конкретніше, Монро, — попрохав Вайлі Вайт. — Що саме тобі не сподобалось? Мізансцени? Діалоги? Гумор? Композиція?

Стар взяв сценарій зі столу і впустив його, ніби тримати його в руках несила.

— Мені не подобаються головні герої, — сказав він. — Мені нецікаво було б з ними зустрітися... Якби я знав, що вони кудись ідуть, я пішов би в інше місце.

Рієнмунд посміхнувся, але в очах у нього промайнуло занепокоєння.

— Ну, критичні зауваження просто вбивчі, — почав він. — Мені ж дійові особи здалися дуже цікавими.

— Мені теж, — підкинув Брока. — Як на мене, Ем викликає живе співчуття.

— Та невже? — різко перепитав Стар. — Я взагалі не можу повірити, що вона жива істота. А коли я дійшов до кінця, то запитав себе: «Ну то й що?»

— Але ж це можна якось поправити, — видушив Рієнмунд. — Само собою, нам дуже прикро. Адже ми з тобою узгодили...

— Але це не історія для кіно, — обірвав його Стар. — Я казав вам багато разів, що в першу чергу я вирішую, якого роду стрічка мені потрібна. Все інше ми можемо змінювати, але коли загальний настрій знайдено, то надалі кожен рядок і кожна дія мають працювати на нього. А цей сценарій — це не те, що мені потрібно. У п’єсі є блиск і світло... Це радісна історія. А сценарій поспіль складається із сумнівів і копання в собі. Герой з героїнею поривають одне з одним через якісь дрібниці, а потім вони знову сходяться, і знову через дрібниці. Після першої ж сцени вже начхати, чи вона знову побачить його, чи ні. І це ж стосується і його.

— Це моя провина, — сказав раптом Вайлі. — Розумієш, Монро, мені не здається, що стенографістки так само без оглядки обожнюють своїх босів, як це було у двадцять дев’ятому. Їх звільняли з роботи... Вони бачили, як боси панікують. Світ змінився — от де заковика.

Стар нетерпляче подивився в його бік, коротко кивнув.

— Це не обговорюється, — сказав він. — Задум цієї історії у тому, що ця дівчина, справді, без оглядки захоплюється своїм босом, якщо ти хочеш це так назвати. І жодного свідчення про те, що він коли-небудь панікував, там немає. Коли ти будь-яким чином заставляєш її сумніватися в ньому, то ти отримаєш іншу історію. Чи, швидше, взагалі не отримаєш ніякої. Ці персонажі — екстраверти[113]. Зарубай це собі на носі. Я хочу, щоб вони залишалися екстравертами до кінця картини. Коли мені потрібно буде щось на кшталт Юджина О’Ніла[114], то я те куплю.

Роуз Мелоні, яка все ще не спускала очей зі Стара, зрозуміла, що тепер все буде до ладу. Якби він дійсно збирався поставити на картині жирний хрест, то до обговорень би не доводив. Вона була в кіно довше за всіх них, окрім Броки, з яким у неї був триденний романчик років двадцять тому.