Стар обернувся до Рієнмунда.

— Ти мав би зрозуміти з підбору акторів, Рієні, що за картину я збираюся знімати. Я почав було підкреслювати рядки, які ані Керол[115], ані Мак-Марі[116] і вимовити не здатні, аж поки не набридло. Запам’ятай на майбутнє: якщо я замовив подати лімузин, то мені потрібне саме таке авто. А це означає, що мені не підійде хай навіть і найшвидша в світі гоночна гондола. Що ж, — він обвів присутніх поглядом, — чи дамо ми їй хід? Після того, як я казав, що це не те, що мені потрібно... Чи варто продовжувати? У нас є два тижні, а за два тижні я маю поставити Керол і МакМарі якщо не на цей фільм, то на якийсь інший. Отже, чи воно того варте?

— Ну, звісно, — підхопив Рієнмунд, — гадаю, що так. У мене теж було погане передчуття. Я мав попередити Вайлі. По-моєму, у нього було кілька гарних задумок.

— Монро має рацію, — сказав Брока без підхідців. — Я весь час відчував, що це не те, та не розумів, що саме.

Вайлі та Роуз подивилися в його бік з презирством та пере-зирнулися.

— А от як сценаристи: чи зможете ви вдихнути нове життя у цей сценарій? — по-доброму запитав Стар. — Чи мені знайти когось зі свіжим поглядом?

— Готовий спробувати ще раз, — сказав Вайлі.

— А ти, Роуз?

Вона коротко кивнула.

— Якої думки ви про дівчину? — запитав Стар.

— Ну, звісно, я на її боці.

— Ось про це забудьте, — попередив Стар. — Якби ця дівчина вийшла на екран, десять мільйонів американців її б не схвалили. Фільм триває годину і двадцять п’ять хвилин... А ви показуєте жінку, яка невірна чоловікові третину цього часу. І складається враження, що вона на третину потаскуха.

— А це велика доля? — запитала Роуз із прищуром, і всі розсміялися.

— Це, як на мене, — сказав Стар задумливо, — я не кажу вже про контору Гейза[117].

Якщо ви хочете поставити багряну літеру ганьби на її спині[118], то ставте, але це вже інше кіно. Не це. А це — про майбутню дружину і матір.

Він тицьнув олівцем у бік Вайлі Вайта.

— Тут має бути стільки ж пристрасті, скільки у тому «Оскарі» на моєму столі.

— Що за чортівня? — вигукнув Вайлі. — Та в ній повно пристрасті. Так вона ж іде до...

— Так, вона достатньо вільна в своїх пристрастях, — зауважив Стар, — але не більше. У п’єсі є одна сцена, краща за все, що ви тут понавигадували. І що ж ви зробили? Ви її викреслили. Це — коли вона намагається прискорити біг часу, переводячи години на годиннику.

— Мені здалося, що вона малозначуща, — вибачився Вайлі.

— Так от, — сказав Стар, — у мене є ідей з п’ятдесят, — він натиснув на кнопку виклику. — І якщо є щось незрозуміле — кажіть просто зараз...

До кабінету майже непомітно прослизнула міс Дулан. Швидко міряючи кроками кабінет, Стар заходився диктувати. Перш за все, він хотів би розказати їм своє бачення героїні: якою має бути дівчина у цьому фільмі. Вона справжня дівчина. Зі своїми дрібними недоліками, як і в п’єсі. А справжня вона не тому, що глядач бажає бачити її такою, а тому, що саме такою бажає бачити її він, Стар, саме в такого роду стрічці.

— Це зрозуміло? Це не характерна роль. Героїня втілює здорове жіноче начало, життєву силу, прагнення реалізуватися як жінка і силу кохання. Що надало значимість п’єсі — це виключно ситуація, у якій опинилася героїня. Вона володіє тайною, чи, краще сказати, тайна володіє нею, і від цієї тайни залежить доля багатьох людей. Перед героїнею два шляхи, і вона не відразу усвідомлює, який з них хибний, а який — праведний, та, врешті-решт, вона знаходить вірний шлях і чинить по совісті. От і вся історія: невигадлива, чиста й світла. Без тіні сумнівів. Вона і слів таких не чула, як «конфлікт у трудових відносинах», — додав він зітхнувши. — І така дівчина цілком може жити у 1929 році. Чи всім зрозуміло, яка дівчина мені потрібна?

— Більше ніж зрозуміло, Монро.

— Тепер про те, що нею рухає, — продовжував Стар. — Увесь час, з першої до останньої хвилини, коли ми бачимо її на екрані, нею рухає лише одне бажання — переспати з Кеном Віллардом. Це просто, чи не так, Вайлі?

— Просто — аж пристрасно.

— Тож, що б вона не робила, нею рухає саме пристрасть. Вона йде вулицею, а йде тому, що бажає переспати з Кеном Віллардом. Вона їсть — а їсть тому, що їй потрібні сили, аби переспати з Кеном Віллардом. Але жодної миті у глядача не повинно з’явитися навіть враження, ніби вона здатна опинитися з ним у ліжку, неосвяченому шлюбом. Мені навіть ніяково розповідати вам дитсадкові істини, що самі випливають із сюжету.

Відкривши сценарій, він почав переглядати його сторінка за сторінкою. Потім міс Дулан мала надрукувати всі нотатки у п’яти примірниках, проте Роуз Мелоні робила власні. Брока прикрив долонею напівзаплющені очі — він ще пам’ятав ті часи, коли «режисер був на студії фігурою», коли сценарії писалися або постановниками трюків, або старанними та сором’язливими молодими репортерами, що витали у хмільних парах від непомірного зловживання віскі — а всім заправляв режисер. І не було над ним аніякого Стара.

Він стрепенувся, раптом почувши своє ім’я.

— Було б добре, Джоне, якби хлопець у тебе забрався на гостроверхий дах і походив схилом під об’єктивом. Це могло б викликати приємне відчуття: не те щоб небезпеки і не те щоб підвішеності і навіть не загострення на якійсь деталі — а так: хлопець на даху на світанку.

Брока неохоче відволікся від спогадів.

— Гаразд, — мовив він. — Відчуття небезпеки збуджує.

— Нікого не треба збуджувати, — відсік Стар. — Він же не оступається і не падає з даху. Це просто перехід до наступної сцени.

— Через вікно, — зненацька подала голос Роуз Мелоні. — Він може влізти у сестрину кімнату через вікно.

— Оце добрий перехід, — схвалив Стар. — Просто до сцени зі щоденником.

Тут Брока остаточно прокинувся.

— Я зроблю так: на якусь мить камера ніби наїжджає на нього, а потім він віддаляється. Камера залишається на місці, а він ніби відступає в далечінь. Камера слідом не йде. Спіймати його ще раз крупним планом і знову відпустити. Камера тримає у фокусі не його, а постать на тлі даху і неба.

Від розгорнутої сцени він і сам був у захваті: її можна було назвати справжньою режисерською знахідкою, тим паче що інших, судячи по нотатках, у сценарії вже не було. Для плану з дахом і небом можна використати кран — це вийде дешевше, ніж будувати дах на землі з декорацією неба. Втім, для самого Стара це значення не мало: єдине, що його обмежувало, то було небо у буквальному сенсі цього слова, тобто обмежень він не відчував. Він працював з євреями занадто довго, аби вірити у легенди, ніби у них завжди скрута з грошима.

— У третій сцені він має дати священику ляпас, — мовив Стар.

— Як? — заволав Вайлі. — Щоб потім на нас напосілись усі католики?!

— Я спілкувався з Джо Бріном[119] — такі випадки й справді бували, тож у наклепі нас не звинуватять.

Його рівний голос раптово перервався, коли міс Дулан подивилася на годинник.

— Чи не занадто багато роботи до понеділка? — запитав він у Вайлі.

У свою чергу, Вайлі подивився на Роуз, яка відповіла йому промовистим поглядом, навіть не потрудившись кивнути. Перед його внутрішнім поглядом постали плани на прийдешній вікенд, які танули просто на очах. Та зараз він був уже не тією людиною, що входила в цю кімнату. Коли тобі платять п’ятнадцять сотень на тиждень за термінову роботу, і тим більше, коли твоя картина під загрозою, байдикувати вже не доводиться. Коли ти позаштатне «вільне перо», треба вміти підлаштовуватися, чого Вайлі робити не вмів, та хвала, що був Стар, який брав усе на себе, за всіх і кожного. Створена Старом настанова збережеться і тоді, коли він вийде з кабінету, і куди б він на студії не пішов — він відчув, що в ньому є велика потреба. Суміш здорового глузду, розумного відчуття, сценічної вигадки та напівнаївної концепції загального блага, яку щойно особисто озвучив Стар, надихала Вайлі зробити свою частку роботи якнайкраще, покласти свій камінь у мур, хай навіть його зусилля виявляться марними, а кінцевий результат буде таким же нудним, як піраміда.