— Ой, Едно, тобі краще не заходити, — сказала дівчина. — Я тут поралася по господарству і якраз мила вікна, от весь будинок і просяк нашатирем.

Една розсміялася — відверто, на весь голос.

— Гадаю, він хотів бачити саме тебе, Кетлін, — мовила вона крізь сміх.

Погляди Стара та Кетлін зустрілися та сплелися в один. Це було кохання поглядів, на яке не наважувалася ще жодна жива душа і, мабуть, не наважиться. Їх погляди сплелися тісніше за будь-які обійми й відвертіше за поклик самої природи.

— Він зателефонував мені, — сказала Една, — здається, він гадав...

Закінчити вона не встигла, її перебив сам Стар.

— Я гадав, ми поводили себе дещо грубо вчора ввечері на студії, — мовив він, роблячи крок уперед на світло.

Втім, слова не мали значення, бо насправді він казав зовсім інше. Вона почула це і слухала те, що поміж слів, уважно й без-

соромно. В обох, наче світло, спалахнуло життя, а Една — наче відступила вбік, у темряву.

— Ви поводилися зовсім не грубо, — мовила Кетлін. Свіжий вітер розмітав каштанові завитки по її чолу. — Це ми були не-прошеними гостями.

— У такому разі, сподіваюся, ви приймете моє запрошення до екскурсії вже запрошеними гостями, — мовив Стар.

— Хто ви? Якась поважна персона?

— Це колишній чоловік Мінни Девіс, і він — продюсер, — втрутилася Една, ніби згоряючи від нетерплячки розповісти дуже дотепний жарт. — Та сам він про це ані словом не обмовився. Здається, він просто вклепався в тебе.

— Помовч-но, Едно, — осікла її Кетлін.

Една, ніби тільки-но второпавши свою безтактність, раптом поквапилася додому.

— Подзвони мені, добре? — тільки й пробелькотіла вона і наступної миті вже крокувала до дороги. Але з собою вона забирала частку їхньої таємниці — не хто інший, як вона, побачила, що між ними щойно в темряві проскочила іскра.

— А я вас пам’ятаю, — сказала Кетлін. — Це ви витягали нас із потоку.

...І що ж тепер? Тільки-но зайва жінка пішла, як її вже стало не вистачати. Вони залишилися наодинці і тепер стояли на хиткому ґрунті того, що вже трапилося між ними. Вони існували між минулим і майбутнім, тобто ніде. Його світ, здавалося, був далеко звідси, її ж світ був йому і зовсім невідомим — окрім того, що вона спустилася з голови Шиви... злегка прочинені двері.

— Ви ірландка, — сказав він, намагаючись збудувати для себе її світ.

Вона кивнула.

— Я довго жила в Лондоні... от і не думала, що ви здогадаєтеся.

Зелені, наче у хижого звіра, очі автобуса промайнули в сутінках на дорозі. Вони помовчали, поки автобус не проїхав.

— Щось вашій подрузі Едні я не до вподоби, — мовив Стар. — Може, її злякало саме слово «продюсер».

— Вона тут теж недавно, як і я. Вона, може, й дурненька, але нікому не зичить зла. Але ж чого вас боятися...

Вона вивчаючи поглянула йому в обличчя. Зауважила, як, втім, і всі інші, його зморений вигляд. І відразу ж відкинула, бо на свіжому повітрі він справляв враження жаровні в прохолодний вечір.

— Мабуть, вам просвітку немає від дівчат, що марять потрапити в кіно.

— Та ні, на мені вже поставили хрест, — віджартувався він.

У його словах, звісно, було лукавство. Кому, як не йому, було відомо, що вони так і товчуться біля його порога, але товклися там вони вже так давно, що їх настирливий галас справляв на нього не більше враження, ніж шум дорожнього руху. Втім, це 'їх не зупиняло: бо в 'їхніх очах Стар був чи не вагоміший від короля, бо той міг обрати лише одну в королеви, а цей — скільки завгодно.

— Гадаю, так і циніком легко стати, — мовила вона. — Сподіваюся, ви ж не збиралися мене знімати?

— Ні.

— От і добре. Яка з мене актриса. Якось в Лондоні до мене підійшов чоловік — це було в «Карлтоні»[158] — і запропонував знятися в пробах, та я подумала — і не пішла.

Вони все стояли майже нерухомо, ніби наступної миті він мав 'їхати, а вона зайти в дім.

Зненацька Стар розсміявся.

— Знаєте, я почуваюся, як той банківський колектор, що встромив ногу в двері і не дає закрити.

Вона теж пирснула сміхом.

— Вибачте, запросити вас не можу. Може, піти взяти жакет, посидимо знадвору?

— Не треба... — Він і сам не знав, чому раптом вирішив, що йому пора. Чи побачить він її знову: можливо, так, а може, й ні. Статися могло що завгодно.

— Може, прийдете на студію? — запитав він. — Не можу обіцяти, що сам поводжу вас, але, як прийдете, неодмінно щонайперше подзвоніть у приймальню.

Наче тінь між її бровами пролягла ледь помітна борозенка — тонка, не ширше волосини.

— Не певна. Але я вам щиро вдячна.

І він зрозумів, що з якоїсь причини вона не прийде, і ще за мить вона вже вислизнула від нього. Обидвоє відчули, що момент «відіграно». Він має 'їхати, хоча 'їхати було особливо нікуди та й ні з чим. Вульгарно висловлюючись, він не дізнався ані номера її телефону, ані навіть її повного імені, та запитувати її тепер здавалося неможливим.

Вона провела його до авто; її сяюча краса та незвідана новизна бентежили його; але коли вони вийшли з тіні, між ними ясно позначилася місячна смуга шириною в крок.

— І це все? — вихопилося у нього.

Він бачив на її обличчі жаль, але також і різкий рух вуст, що вигнулися в якусь ухильну посмішку, немов на мить завіса піднялася і впала над тим, куди вхід було заборонено.

— Сподіваюся, ми ще зустрінемося, — сказала вона майже офіційно.

— Буде шкода, якщо ні.

На якусь хвилину вони віддалилися одне від одного. Та коли він у під’їзній алеї по сусідству розвертав «родстер» і проїжджав повз неї, а вона все ще не йшла в будинок, то він помахав їй рукою, схвильований і водночас щасливий. Було радісно, що є ще на світі краса, яку не вдасться зважити на терезах відділу з кастингу.

Та вдома, доки дворецький кип’ятив самовар, він відчув якусь незвичну самотність. До нього повернувся біль колишньої втрати, важкий і водночас солодкий. І коли він узяв у руки перший з двох сценаріїв, що становили його вечірній ритуал, які він за мить рядок за рядком почне подумки переносити на екран, він зачекав хвилину, викликаючи у пам’яті образ Мінни. Він пояснив їй, що це рівно нічого не означає, що ніхто її не в змозі замінити, що він просить вибачення.

Взагалі, для Стара цей день не відрізнявся від інших. Мені не відомі подробиці про його хворобу: ані коли вона почалася, ані будь-що інше, адже він був людиною скритною, та батько якось обмовився, що лише в липні Стар кілька разів втрачав свідомість. Принц Аґґе був тим джерелом, що заслуговує на довіру, від кого я дізналася про той обід у кафетерії, коли Стар оголосив партнерам, що збирається ставити фільм, який принесе збитки, а це щось та означало, якщо взяти до уваги його компаньйонів та той факт, що Стар і сам володів солідним пакетом акцій і до того ж за контрактом брав участь у прибутках.

Багато я дізналася й від Вайлі Вайта, до якого ставлюся з довірою, бо він відчував Стара, як ніхто інший — із сумішшю заздрості та захоплення. Сама ж я тоді була закохана в нього по самі вуха, тому мою сповідь слід сприймати такою, як вона є, — як сповідь закоханої.

За тиждень по тому я, свіжа, як ранок, чи то так мені зараз здається, з’їздила на студію побачити його. Коли за мною заїхав Вайлі, я вже вбралася в костюм для верхової їзди, щоб справити враження, буцімто спозаранку їздила росами верхи.

— Сьогодні візьму та й кинуся під колеса Старового авто, просто зранку, — повідомила я.

— Та кидайся вже під цю, — запропонував він. — До речі, це ж одне з найкращих авто, які Морт Флайшекер коли-небудь перепродавав зі свого гаража.

— Ні під авто, ні під фату не кинуся і не піду, — наче рядком із пісні відмовила я. — У тебе ж на Сході дружина.

— Вона — в минулому, — зітхнув він. — Ох, Силіє, у тебе є один козир — твоя висока думка про себе. Чи ти гадаєш, що не будь ти дочкою Пета Брейді, на тебе хтось би накинув оком?