— Ну от, — злостиво прогугнявив Вайлі Вайт, — Попелюшка й покидає бал. А туфельку просто слід пред’явити акціонерному товариству «Королівське взуття», Південний Бродвей, 812.

Стар перехопив її в довгому верхньому вестибюлі, де за огородженим канатом сиділи літні жінки, пильнуючи вхід до танцювальної зали.

— Це ви через мене? — запитав він.

— Мені все одно треба було йти, — вона додала ледве не з образою. — Послухати, так наче я танцювала з принцом Вельським[176]. Усі так і витріщилися на мене. Один чоловік тут же захотів написати мій портрет, а інший благав про побачення завтра.

— І я теж, — сказав м’яко Стар. — Але я хочу бачити вас набагато сильніше, ніж він.

— До чого ж ви настирливий, — мовила вона втомлено. — Одна з причин, що я поїхала з Англії, це тому, що чоловіки завжди хотіли, щоб було по-їхньому. Гадала, тут буде інакше. Невже недостатньо, що я не бажаю бачити вас знову?

— Звичайно, достатньо, — погодився Стар. — Та прошу, повірте мені, я сам не свій. Я почуваюся дурнем. Та маю побачити вас знову, маю знову почути ваш голос...

Вона завагалася.

— Жодних причин почуватися дурнем у вас немає, — сказала вона. — Та й почуватися дурнем вам не пасує. Але ж слід бачити речі, як вони є.

— А які вони є?

— Річ у тому, що ви в мене закохалися... до безтями. Ви просто марите мною.

— А от і ні. Я майже не згадував вас, — сказав він, — до тієї миті, як увійшов у ці двері.

— Може, ви й спробували викинути мене з голови, та з першої зустрічі я зрозуміла: ви з тієї породи чоловіків, кому я до серця.

Вона перервала себе. Поруч з ними прощалися чоловік і жінка, які щойно вийшли з зали. «Передавайте їй привіт! Скажіть, що я ніжно її люблю, — стрекотала жінка. — Вас обох. Ваших діточок. Вас усіх». Прощатися так, як прощаються ці двоє,

Стар не вмів. І що сказати далі, поки вони йшли до ліфта, він не знав.

— Можливо, ви й праві.

— Ага, так ви визнаєте?

— Ні, — відразу ж відступився він. — Річ не в мені, а в вас. В тому, що ви кажете, як рухаєтеся, як виглядаєте саме цієї миті...

Він побачив, що вона трохи відтанула, і його сподівання зросли.

— Завтра неділя, а в неділю я зазвичай працюю, та якщо вас щось цікавить в Голлівуді, чи є хтось, з ким ви хотіли б познайомитися або просто побачити, прошу: дозвольте мені це влаштувати.

Вони стояли біля ліфта. Двері ліфта відкрилися, та вона ліфт відпустила.

— Ви дуже скромні, — мовила вона. — Все пориваєтеся показати мені кіностудію, поводити довкола. Невже вам ніколи не кортить побути на самоті?

— На самоті я почуватимуся завтра.

— Ой, бідолашний. Я зараз сльозу пущу. Навколо нього гасають зірки, а він, бачте, обирає мене.

Він посміхнувся... Сам, бач, підставився.

Знову підійшов ліфт. Вона подала знак зачекати.

— Я — слабка жінка, — почала вона. — І якщо я поступлюся і завтра з вами зустрінуся, чи дасте ви мені спокій? Ні, не дасте. Станете ще настирливішим. А з цього добра не буде, лише шкода. Саме тому я й кажу: «Ні, дякую вам!»

Вона зайшла в ліфт. Стар ступив слідом за нею, і вони усміхаючись спустилися двома поверхами нижче до вестибюлю з крамничками та ятками. У дальньому кінці, біля самого входу, юрмилася стримувана поліцією групка кіноманів, які, повитягувавши шиї, заглядали всередину.

— Коли я сюди входила, всі вони на мене позирали так неприязно, — зіщулилася вона, — неначе їх дратує, що я не якась там знаменитість.

— Я знаю тут інший вихід, — сказав Стар.

Вони пройшли через драґ-стор, далі проходами між крамничками вийшли до автомобільної стоянки в ясну і прохолодну каліфорнійську ніч. Тільки тут чари танцю покинули його. Її теж.

— Раніше тут жило чимало відомих людей з кіно, — він мотнув головою. — Он в тому бунгало — Джон Беррімор[177], а в тому — Пола Неґрі[178]. А там далі, у вузькому доходному домі — Коні Толмедж[179].

— І що ж, зараз тут ніхто не живе?

— Студії переїхали за місто, — пояснив він. — Хоча зараз там вже також місто. Втім, я згадую ці місця з приємністю.

Він не згадав про те, що десять років тому в іншій квартирі того ж будинку жила Мінна разом з матір’ю.

— Скільки вам років? — несподівано запитала вона.

— Я вже втратив лік — тридцять п’ять скоро, чи щось таке.

— За столом подейкували, що ви такий собі «чудо-хлопчик[180]Голлівуду».

— Таким я буду хіба що в шістдесят, — промовив він похмуро. — Так завтра зустрінемося, гаразд?

— Гаразд, — погодилася вона. — А де?

Несподівано з’ясувалося, що зустрітися, власне, немає де. Йти в гості вона відмовлялася, як не погоджувалася й поїхати за місто чи на пляж, хоча в останньому випадку й вагалася. Була проти модного ресторану. Здавалося, що їй важко догодити, та він розумів, що на це має бути якась причина. З часом він з’ясує.

Може, вона донька чи сестра якоїсь відомої особи, і з неї взяли слово триматися в тіні. І він запропонував заїхати за нею, а там вони вже вирішать.

— Ні, не варто, — сказала вона. — А що як зустрітися тут, на цьому самому місці?

Стар кивнув, вказавши головою на арку, під якою вони саме стояли. Він допоміг дівчині сісти в її авто, за яке всякий добросердий продавець зужитих автомобілів відвалив би доларів вісімдесят, і супроводив поглядом, як машина поторохтіла собі геть.

Біля парадного входу залунали жваві аплодисменти та вигуки — на люди з’явилася улюблениця публіки, і Стар спитав себе, чи не варто повернутися до зали й попрощатися.

Це — Сесилія, і я продовжуватиму розповідь від першої особи.

Стар повернувся — було десь пів на четверту — і запросив мене до танцю.

— Як справи? — запитав, наче ми не бачилися вранці. — А я тут захопився бесідою з одним чоловіком.

(Якщо він справжню причину приховав, значить, вона для нього важлива.)

— Покатав його трохи містом, — продовжував він, як завше. — Я й не помічав, як змінилася ця частина Голлівуду.

— А вона що — змінилася?

— Ще й як! — мовив він. — Цілком змінилася. Змінилася — не впізнати. Я не можу сказати, що саме, та все змінилося, все. Ніби зовсім нове місто. — І, помовчавши, додав з наголосом: — Я й гадки не мав, наскільки все змінилося.

— А що за чоловік? — насмілилася я запитати.

— Один старий приятель, — туманно пояснив він. — Давно не бачив.

Я ще раніше відрядила Вайлі нишком рознюхати, хто ж вона така. Той підійшов до 'їхнього столу, і колишня зірка, зрадівши, запросила його сісти поруч. Ні, хто ця дівчина, вона не знає: приятелька чиєїсь приятельки чи приятеля... навіть того чоловіка, який ту дівчину привіз, вона не знає.

Тож я зі Старом танцювала під прекрасну музику оркестру Ґлена Міллера, який виконував «На гойдалці»[181]. Тепер для танців було багато простору, тому й танцювалося добре. Та мені було сумно, сумніше, ніж до того, як та дівчина пішла. Бо ж для мене, а також і для Стара, та дівчина забрала з собою цей вечір, разом з пронизливим болем, що я його відчувала, без неї великий танцювальний зал якось разом обезлюднів і померк. На душі — порожнеча, а я танцюю з чоловіком, який бозна-де думками, й розповідає тобі, як змінився Лос-Анджелес.

Наступного дня, пополудні, вони зустрілися, зустрілися, неначе двоє незнайомців у чужому краї. Минула ніч, а з нею зникла й дівчина, з якою він танцював. Натомість по терасі до нього наближався димчасто-рожево-блакитний капелюшок з вуалеткою, та раптом зупинився, вивчаючи його обличчя. І Стар теж був іншим: брунатний костюм і чорна краватка відгороджували його куди відчутніше, ніж учорашній смокінг, або коли він був всього лише обличчям і голосом у темряві.