— Зараз будете кіно дивитися, містере Стар?

— Ні, дякую, можеш лягати спати.

Лист, на його подив, був адресований Монро Стару, есквайру. Він почав було надривати конверт, та тут йому спало на думку, що вона хотіла знайти листа й, можливо, забрати його назад. Будь у неї телефон, він би подзвонив їй і спитав дозволу відкрити. Якусь мить він покрутив листа в руках. Лист було написано до їхньої зустрічі, тому дивно було думати: що б у ньому не було написано, та воно зараз втратило свою чинність, а цікаве лише як пам’ятка, що відображає минулий етап розвитку стосунків.

Утім, читати лист без дозволу було б непорядно. Отож він поклав конверт поруч зі стосом сценаріїв, взяв зі стосу верхній і сів, примостивши машинопис на колінах. Він пишався з того, що встояв перед першим поривом відкрити листа. Схоже, це доводило, що він «не втрачає голову». Він ніколи не втрачав голову в стосунках з Мінною, навіть на самому початку. А більш підхожої та царственої подружньої пари годі було й шукати[201]. Мінна завжди кохала Стара, а перед самою її смертю й він несподівано переповнився ніжністю, і ця ніжність хлинула через вінця на неї, і його й самого охопило кохання до неї. Кохання до Мінни і прагнення смерті разом — до світу, в який вона дивилася, така самотня, що він волів піти туди разом з нею.

Та «ласим до спідниць» він ніколи не був, на відміну від брата, який через спідницю й пропав, точніше, через цілу вервечку спідниць. Хоча в юні літа й Стар мав її, та це було раз і більше ніколи, наче спробував алкоголю. Але його розум вабили пригоди зовсім іншого штибу, дещо краще, ніж ланцюжок хвилюючих гулянок. Подібно до багатьох визначних чоловіків він виріс геть байдужим до сексу. Починаючи з повного неприйняття, властивого знаним мудріям, десь років у дванадцять він сказав собі: «Дивись, все це тобі не потрібно, це — бруд, все це — обман і фальш», і все це відкинув геть, як це зазвичай роблять люди його ґатунку, та потім, замість того, щоб перетворитися на сучого сина, як більшість з них, він озирнув оком пустелю, що залишилася довкола, і сказав сам собі: «Ні, так не годиться». І навчився терпимості, ласкавості, поблажливості й навіть прихильності.

Слуга-філіппінець вніс карафу води та вази з фруктами й горішками і побажав доброї ночі. Стар відкрив перший сценарій і почав читати.

Читав він години три, час від часу зупиняючись та правлячи про себе, без олівця. Іноді він відривав погляд від сторінки, зігрітий якоюсь радісною та туманною думкою, пов’язаною не зі сценарієм, і кожного разу якусь хвилину він згадував, з чим саме.

І тоді осявала думка: з Кетлін, і він дивився на лист — гарно було мати листа.

Була третя година ночі, коли на тильній стороні долоні запульсувала вена, сповіщаючи, що час кидати роботу. Кетлін тепер дійсно була далеко Ніч пішла на ущерб, а з нею й образ Кетлін: різні її риси спливали в пам’яті, як картинка в телескопі, — незнайомкою, що збуджує уяву, з якою його зв’язують усього лише кілька коротких годин. І тепер вже, здавалося, саме час розкрити конверт.

Дорогий містере Стар!

За півгодини я буду з Вами на побаченні. А при прощанні я вручу Вам цього листа. З нього Ви дізнаєтеся, що я незабаром виходжу заміж і більше бачитися з Вами не зможу.

Мала б сказати Вам це ще вчора, та Вам, схоже, до цього не було діла. А чудовий день сьогодні було б нерозумно псувати цим повідомленням, а потім спостерігати, як згасає Ваш інтерес до мене. Хай він краще зникне зараз, відразу й назавжди. Я, вочевидь, вже дала Вам зрозуміти, що я не якась там «дешевка», що дістається комусь задарма. (Щойно почула цей вислів від своєї вчорашньої сусідки по столу, яка сьогодні заскочила на годинку. Вона, здається, вважає, що всі тут продажні ««дешевки», крім Вас. Гадаю, що я повинна передати її думки Вам, так що дайте їй роботу, якщо можете.)

Мені дуже лестить, що будь-який чоловік, який оточений такими гарненькими жінками (не можу закінчити це речення, та Ви розумієте, про що я). А тепер маю бігти на зустріч з Вами, бо інакше запізнюся.

З найкращими побажаннями,

Кетлін Мур.

Першим відчуттям Стара було щось схоже на жах, а першою думкою, що лист втратив чинність — вона ж навіть намагалася цей лист забрати. Та потім він згадав, як при прощанні вона назвала його «містер Стар» та попрохала його адресу... Вона вже, мабуть, написала йому другого листа, який також буде прощальним. Попри будь-яку логіку, його пересмикнуло від байдужості листа до всього того, що з ними трапилося пізніше. Він перечитав листа і зрозумів, що в листі нічого такого передбачено не було. Утім, перед дверима її дому вона вирішила залишити все, як є, тим самим применшуючи все, що між ними сталося, відвертаючи свій розум від того факту, що жодного чоловіка, крім нього, у неї на думці того полудня не було. Та зараз він просто був не в змозі в це повірити, і вся пригода почала тьмянішати, як засвічена плівка, навіть попри те, що він ретельно спробував прокрутити її кадр за кадром. Авто, узвіз, капелюшок, музика, сам лист — все здмухнуло, наче клапті толі з цоколю його дому. І Кетлін, що пішла, забравши із собою свої пам’ятні жести, повільне хитання головою, своє пругке жадібне тіло, свої босі ноги на мокрому хвилястому піску. Небеса поблідли та вицвіли; дощ із вітром тоскно заперіщили по піску, змиваючи сріблясту рибку назад в океан. Наставав новий день, і нічого не залишалося від попереднього, окрім стосу машинопису на письмовому столі.

Він пішов нагору. Йому здалося, що Мінна знову померла на першій сходовій площадці — відчуття, якого він силкувався позбутися, крок за кроком, та кожна сходинка потроху уповільнювала забуття. Перед ним простягнувся порожній поверх, двері спалень, за якими ніхто не спить. У своїй спальні він зняв краватку, розв’язав шнурки туфель і сів на край ліжка.

Все було безповоротно скінчено, крім одного, а чого саме — він ніяк не міг пригадати; аж раптом йому пригадалося: її авто все ще стояло на парковці готелю. Він виставив будильник, залишаючи собі шість годин сну.

Це Сесилія, яка підхопить розповідь. Гадаю, що в цьому місці найцікавішим було б простежити за моїми власними кроками, оскільки це той випадок з мого життя, якого я соромлюся. А якщо люди чогось соромляться, то з цього може вийти чудова історія.

Коли я послала Вайлі Вайта до столу Марти Дод допитатися, хто ця дівчина, то його розвідини не досягли успіху, однак неждано-негадано ця зацікавленість переросла мало не в головну мету мого життя. Також я припускала — і цілком слушно — що й Марта Дод виявить до неї непересічний інтерес: аякже, сидіти пліч-о-пліч з дівчиною, від якої в захваті вінценосні особи і яка, того й дивись, стане домагатися місця в королівському колі нашої невеличкої феодальної системи — і навіть не знати її імені...

З Мартою ми були мало знайомі — лише віталися — і звернутися до неї напрямки, вочевидь, викликало б пересуди, тому я поїхала на студію і завернула до Роуз Мелоні.

З Роуз Мелоні я була на дружній нозі. Звикла на неї дивитися так, як дитина дивиться на утриманця сім’ї. Завжди знала, що вона сценаристка, та все ж я виросла із думкою, що сценаристи — це щось на кшталт секретарів, хіба що від сценаристів зазвичай відгонить коктейлями та вони частіше приходять на обід. І говорили поза очі про них так само, як і про секретарок, за винятком тих особин, котрі йменувалися драматургами й залітали зі Сходу. От із ними обходилися справді з повагою, якщо, само собою, вони не застрягали надовго, а якщо ж таки вони зловживали гостинністю, то тим самим тоді вони опускалися до решти: до розряду білих комірців.

Робоча кімната Роуз розміщалася в «старому корпусі письменників». Така галерея комірчин, що залишилися від доби німого кіно і все ще відлунюють мученицькими стогонами ізольованих писак-поденників та нероб, є чи не на кожній студії. Тоді саме переповідали кумедну пригоду з новим продюсером, котрого якось згараздило побувати у цій галереї келій, і після 'їхніх відвідин той занепокоєно телефонував у правління.