— От ще б одне відро, — поремствував відсапуючись негр.

— Бачу, ви здалеку, — звернувся до нього Стар.

— Раніше ходив до Малібу, але цим кіношникам це не до вподоби.

Набігла хвиля, змусивши людей відскочити, а потім так само швидко відкотилася назад, і пісок знову ожив, заворушився.

— А чи є вигода так здалеку добиратися? — запитав Стар.

— Я не думаю так, є вигода чи нема. Насправді я вибрався на природу почитати трохи Емерсона[197]. Вам його доводилося читати?

— Я читала, — сказала Кетлін. — Трохи.

— Він у мене за пазухою. У мене із собою є й трохи літератури розенкрейцерів[198], та вони мені приїлися.

Вітер дещо подужчав... хвилі піднялися і тепер далі заповзали на берег, а вони бродили пінистою крайкою прибою.

— Чим заробляєте? — запитав Стара негр.

— Кіно роблю.

— А-а, — і після короткої паузи додав: — Я до кіна не ходжу.

— Чому не ходите? — запитав Стар доволі різко.

— Бо яка з нього користь? Я й дітям не дозволяю.

Стар пильно дивився на нього, а Кетлін — на Стара, в готовності стати на його захист.

— Все ж є і хороші стрічки, — сказала вона, коли їх обвіяло водяною парою прибою, та негр її не слухав. Вона відчувала, що могла б негру заперечити, і повторила ці свої слова, та негр подивився на неї і цього разу байдуже.

— А що, братство розенкрейцерів — проти кіно? — запитав Стар.

— Схоже, вони до пуття не знають, проти чого вони і за що. Цього тижня вони — за одне, а наступного тижня — за інше.

І лише рибки були певні того, за що вони. Спливло півгодини, а вони все сунули й сунули. Уже обидва відра негра були битком набиті рибою, і він, врешті-решт, побрів собі з відрами кудись до дороги, навіть не підозрюючи, що щойно потряс підмурок кіно-промисловості.

Стар і Кетлін пішли назад у будинок, і Кетлін дорогою міркувала над тим, як швидше спровадити геть його тимчасову зажуру.

— Бідолаха старий Самбо[199], — під кінець сказала вона.

— Що?

— Хіба ви не називаєте їх «самбо»?

— Ніяк ми їх особливо не називаємо. — І, помовчавши, додав. — У них своє кіно.

В домі вона підтягнула панчохи та туфлі ближче до обігрівача.

— Отепер мені в Каліфорнії подобається більше, — сказала вона роздумливо. — Напевно, я дуже зголодніла за сексом.

— Але ж у нас було дещо більше?

— Ти ж сам знаєш, що так.

— Мені так гарно разом з тобою.

Встаючи, вона стиха зітхнула, настільки стиха, що він навіть не почув.

— Але тепер я не хочу тебе втрачати, — сказав він. — Не знаю, що ти про мене думаєш, і чи думаєш про мене взагалі. Як ти, либонь, здогадалася, серце моє в могилі. — Він затнувся, засумнівавшись: «А чи так це насправді?» — Та ти найчарівніша жінка, що я зустрічав, не пам’ятаю вже, з яких пір. Я не можу намилуватися тобою. Не знаю навіть точно кольору твоїх очей, та вони спонукають мене на співчуття до геть усіх в усьому світі...

— Годі вже, доволі! — загукала вона, пирскаючи сміхом. — Після твоїх слів мене не відірвати буде від люстерка. І очі мої не мають кольору, вони — просто орган зору, та й нічого незвичайного в мені нема, я звичайна-звичайнісінька. Хоча, як на англійку, маю гарні зуби.

— У тебе прекрасні зуби!

— Та мені все одно далеко до тутешніх дівчат.

— Ану припини, — перервав він. — Я знаю, що кажу, а я словами не кидаюся.

На якусь мить вона застигла, поринувши в думки. Подивилася на нього, потім на себе, потім знову на нього — і зреклася думки.

— Час їхати, — тільки й сказала.

Тепер, повертаючись до міста, вони були іншими. Сьогодні цією узбережною дорогою вони проїздили чотири рази, і кожного разу були іншою парою. Цікавість, смуток та бажання лишилися позаду; на цей раз було справжнє вороття до самих себе, до всього свого минулого та майбутнього — та до неминучого й вже близького завтра. В авто він попросив її сісти ближче, й вона сіла, та близькими вони тепер вже не здавалися, бо для цього треба, щоб стосунки все глибшали та міцніли. Адже ніщо не стоїть на місці. У нього на кінчику язика крутилося запросити її ночувати до себе додому, в будинок, що він його винаймав, та відчував, що прозвучало б це прохання якось по-сирітськи. Коли машина вже піднімалася узвозом, наближаючись до її дому, Кетлін заходилася щось шукати за подушкою сидіння.

— Щось загубила?

— Випало, мабуть, — кинула вона, обнишпорюючи в темноті сумочку.

— Що випало?

— Конверт.

— Важливе щось?

— Ні.

Коли під’їхали до її дому, Стар включив лампочку приладового щитка. Кетлін допомогла йому вийняти подушки сидінь і знову взялася шукати, та, видно, нічого не знайшла.

— Ну, не біда, — сказала вона, коли він проводжав її до вхідних дверей. — А яка у тебе адреса? Та, де ти живеш справді?

— Адреса проста — Бел-Ейр[200]. Номера немає.

— А де це?

— Така собі забудова окрай Санта-Моніки. Та краще телефонуй мені на студію.

— Гаразд. На добраніч, містере Стар.

— Містере Стар? — повторив він вражено.

— Що ж, тоді на добраніч, Старе, — покірно виправилася вона. — Так краще?

Відчуття було, що його наче трохи відштовхують.

— Воля твоя, — сказав він, відмовляючись підтримувати байдужий тон. Він дивився на неї і хитав головою зі сторони в сторону, так само як і вона тоді, кажучи без усіляких слів: «Ти ж розумієш, що зі мною трапилось». Вона зітхнула. І тоді впала в його обійми і на якусь мить знову повністю належала йому. Перш ніж щось могло змінитися, Стар прошепотів їй: «На добраніч!», повернувся і пішов до машини.

Петляючи вниз звивистим спуском, він вслухався в себе, в своє нутро — там наче ось-ось мала зазвучати якась важлива річ, твір невстановленого композитора, потужна, дивовижна, всемогутня, зазвучати вперше. Зараз полине тема, та оскільки автор у музики завжди новий, він її початок розпізнає не відразу. Вона прийде, можливо, у формі автомобільних клаксонів з яскравих бульварів внизу чи навпаки — буде ледве чутною, приглушеним барабанним дробом на там-тамі вечірнього місяця. Він піднату-жив слух, знаючи лише, що ця музика починається, інша музика, яка йому до душі і яку він не розуміє. Навряд чи зворушить те, що можна повністю уловити, ця ж музика була нова і збуджувала; і якщо закрити партитуру насередині, то жодна стара партитура для цього твору не підійде.

А ще, нав’язливо і неодмінно з чимось іншим, з голови не йшов той негр на пляжі. Зі своїми відрами сріблястої риби він уже чатує на Стара у нього вдома, а вранці неодмінно дожидатиме на кіностудії. Негр казав, що забороняє своїм дітям слухати Старо-ві історії. Звісно, той негр упереджений, він помиляється, отож його треба якось переконати, віднайти для цього спосіб. Треба зробити кінокартину, і не одну, а десяток кінокартин, які б довели тому негру, що він помиляється. Після розмови з негром Стар уже подумки викреслив зі своїх планів чотири стрічки, одна з яких, зокрема, цього тижня мала запускатися у виробництво. З позицій злободенності картини ці були вельми сумнівними, та коли Стар подивився на них очима негра, то відкинув їх відразу як непотріб. Але в цей свій список він повернув складну картину, якою, свого часу, пожертвував, кинувши її як кістку вовкам: Брейді, Маркусу та решті, задля того, щоб добитися свого у чомусь іншому. Він рятував цю картину тепер заради негра.

Коли Стар під’їхав до дому, на веранді загорілося світло, і слуга-філіппінець спустився сходинками, щоб відвезти в гараж машину. У бібліотеці Стар побачив список телефонних дзвінків: Ла Борвіц Маркус Гарлоу Рієнмунд Фербенкс Брейді Колман Скурас Флайшекер.

Тут з листом у руці до кабінету увійшов філіппінець.

— З машини випав, — повідомив він, простягуючи листа.

— Дякую, — мовив Стар. — Я його шукав.