— Тож завтра їдемо в гори, — повторив Стар. Від його зваженого рішення залежали тисячі людей... і не можна було разом перекреслити те, чим займався двадцять років.

Весь наступний ранок, ранок суботи, він був дуже зайнятий. О другій, коли він після легкого ленчу повернувся до кабінету, на нього чекала пака телеграм: в Арктиці загубилося знімальне судно компанії; кінозірка зазнала лихої слави; якийсь сценарист позивається на мільйон доларів; в Європі нищать євреїв. Останньою просто йому в очі дивилася телеграма:

«СЬОГОДНІ ОПІВДНІ ВИЙШЛА ЗАМІЖ. ПРОЩАВАЙТЕ»; і збоку наліпка: «Відправляйте відповідь “Вестерн Юніон телеграм”».

Я ні про що не знала, бо їздила на озеро Лейк-Луїз[222], а коли повернулася, то студію оминала. Думала в середині серпня вже податися на Схід, якби одного дня мені додому не подзвонив Стар.

— Хочу, Сесиліє, дещо тебе попросити... Влаштуй-но мені зустріч з членом Комуністичної партії.

— З яким? — запитала я, дещо спантеличена.

— З будь-яким.

— Невже у вас на студії їх бракує[223]?

— Маю на увазі когось із ватажків... з Нью-Йорка.

Минулого літа я вся була в політиці... тоді я, мабуть, могла влаштувати зустріч із самим Гарі Бриджесом[224]. Та не встигла я повернутися восени до коледжу, як мій хлопець загинув в автомобільній аварії, і тепер я не мала потрібних зв’язків. Правда, чула, що десь у цих краях перебуває один чолов’яга з «Нью масиз»[225].

— Обіцяєш йому недоторканність? — запитала я жартома.

— Само собою, — відповів Стар серйозно. — І волосина з голови не впаде. Добудь такого, хто вміє говорити... Попроси, нехай прихопить якусь свою книжку.

Говорив він так, неначе хотів зустрітися з прибічником культу «Я ЄСМЬ»[226].

— Тобі блондинку чи брюнетку?

— Ні-ні, добудь мені чоловіка, — сказав він похапцем.

Почувши по телефону голос Стара, я пробудилася до життя... бо з того моменту, як увірвалася до батькового кабінету, все на білому світі стало здаватися мені борсанням у плювальниці. Та цей дзвінок Стара міняв геть усе... міняв мій кут зору, міняв саму атмосферу довкола. Стар був неначе жаровня знадвору прохолодної ночі.

— Твоєму батьку, либонь, не слід про це знати, — додав Стар. — Заодно чи не могли б ми удати з нього болгарського музиканта чи ще когось?

— Зараз вони ні в кого не рядяться, одягаються, як усі.

Та влаштувати зустріч виявилося важче, ніж спершу гадалося... Переговори Стара з Гільдією сценаристів[227], що тривали більше року, практично зайшли в глухий кут. Певно, вони боялися підкупу й мене питали, у чому, власне, полягає «пропозиція» Стара. Потім Стар мені розповів, що до зустрічі він готувався: переглянув російські революційні стрічки, що були в його домашній фільмотеці. Також прокрутив «Доктора Калігарі»[228] та фільм Сальватора Далі «Un Chien Andalou»[229], ймовірно, підозрюючи, що вони мають якийсь стосунок до справи. Ще в 20-і він був вражений російськими фільмами і за порадою Вайлі Вайта замовив відділу сценаріїв зробити для нього на двох сторінках вижимки з «Комуністичного маніфесту».

Та розум його залишився до марксизму глухим. Він був раціоналістом, який доходив до всього своїм розумом, без допомоги книжок — і він тільки виборсався з тисячолітніх мудрощів талмудизму в кінець вісімнадцятого сторіччя. Краху своїх переконань він би не переніс... він плекав властиву парвеню пристрасну відданість вигаданому минулому.

Ця зустріч відбулася у місці, яке я називала «лайкова кімната» — то була одна з шести кімнат, які колись робив для нас декоратор не звідки-небудь, а з нью-йоркської компанії «Слоанз»[230]ще багато років тому, і цей термін чомусь запав мені в пам’ять.

Це була кімната, де дизайнер дав собі волю: килим ангорської шерсті досвітнього кольору, попелястий, ніжніше якого годі й уявити, ступити на який якось і нога не підійметься; а сріблясту панельну обшивку та столи з шкіряними стільницями, і картини в рамах вершкового тону та інші витончені дрібнички, здавалося, настільки легко забруднити, що тут і дихнути було страшно, хоча й вид на кімнату крізь відчинені двері, коли вікна навстіж, і вітерець тріпоче буркотливо завісами, дійсно милував зір. Ця кімната була прямим нащадком традиційної американської вітальні, яка зазвичай шість днів на тиждень була замкнута на ключ і відкривалася лише в неділю. Попри все, саме цю кімнату я й обрала для запланованої події, бо сподівалася, що б там не сталося, а воно надасть їй репутації й зробить її надалі частиною історії нашого дому.

Стар прибув першим. Блідий, знервований, чимось стурбований, от тільки голос залишався, як завжди, спокійним і розважливим. У тому, як він зустрічав вас, була прикметна особиста звичка: він підходив до вас просто впритул, точно прибравши з дороги все, що могло стати на заваді, і вивчав вас з безпосередністю дитини — звичка, якої він ніяк не міг позбутися. Несподівано для себе я поцілувала його і повела в «лайкову кімнату».

— Коли повертаєшся до коледжу? — запитав він.

Раніше ми вже спілкувалися на цю захопливу тему.

— А хочеш, щоб виглядати тобі до пари, я вдягатиму туфлі на низьких підборах і зроблю собі зачіску з прилизаним волоссям? — запитала я.

— Давай повечеряємо разом, — запропонував він. — Хай усі думають, що я твій батько, та мені байдуже.

— Люблю літніх чоловіків, — запевнила я, — якщо, звісно, він не ходить на милицях, все інше стосується лише двох — хлопця та дівчини.

— І багато у тебе було тих хлопців?

— Вистачає.

— Люди закохуються і люди розкохуються, і так увесь час, хіба ні?

— Кожні три роки, чи щось таке, принаймні так стверджує Фанні Брайс[231]. Я щойно в газеті читала.

— Дивовижно, як їм це вдається, — гмикнув він. — Та, здається, це правда, я й сам тому свідок. Закохані, вони кожного разу виглядають переконливо. Аж раптом виглядають вже не так переконливо. А потім переконуються знову.

— Це тому, що занадто вже багато ти дивишся своє кіно.

— А от цікаво, — не вгавав він, — чи вони так само переконані вдруге, втретє і вчетверте, як і першого разу?

— З кожним разом все більше, — запевнила я, — а найбільше — востаннє.

Він поміркував над моїми словами і начебто з ними погодився.

— Певно, що так. Востаннє — найбільше.

Те, як він це сказав, мені зовсім не сподобалося, і я раптом збагнула, що під личиною успішного ділка криється нещасна людина.

— От морока! — вирвалось у нього. — Як минеться — буде краще.

— Зачекай-но! — Здається, старші карти потрапили не в ті руки.

Тут доповіли, що прийшов Бример, той самий член партії, і, поспішаючи до дверей його зустрічати, я посковзнулася на одному з тих килимочків-павутинок, і мало не впала йому в обійми.

Він виявився притягальним чоловіком, цей Бример, скидався десь на Спенсера Трейсі[232] і відрізнявся хіба що різкішими рисами обличчя і ширшим колом емоцій, що малювалися на ньому.

І поки вони зі Старом тиснули одне одному руки й обмінювалися посмішками, змірюючи один одного поглядами, наче бійці перед сутичкою, мені мимоволі подумалося, що більш насторожених одне до одного людей я ще не зустрічала. З першої ж хвилини вони пильнували одне одного, при цьому обидва були підкреслено люб’язні зі мною і навіть пом’якшували закінчення речень, коли дивилися в мій бік.