— А чий він був король?

Вона сказала, і в пам’яті Стара виринуло обличчя з давньої кінохроніки.

— Він був дуже начитана людина, — додала вона. — Міг би викладати різні науки. Але від короля у нього було замало. У тобі куди більше від короля. Більше, ніж у всієї їхньої братії.

Тепер вже розсміявся Стар.

— Та всі вони не індпошив, а ширвжиток, — кивнув він.

— Розумієш, про що я. Вони всі відчували себе так, наче вийшли з моди. І майже всі тужилися не відставати від сьогодення. Їм весь час усі радили не відставати. Один, приміром, був синдикалістом[216]. А інший завжди мав при собі пару газетних вирізок про тенісний турнір, в якому він дійшов до півфіналу. Ці вирізки я бачила на власні очі разів десять і ніяк не менше.

Проїхали через Грифіт-парк[217] і — далі, повз темні студії Бербанка[218], повз аеропорти; потім повернули в напрямку на Пасадену[219], проминаючи неонові вогні придорожніх кабаре. У глибинах розуму він бажав її, та час був пізній, і навіть просто 'їхати поруч неї було втіхою, що переповнювала його. Вони трималися за руки, і на якусь мить вона навіть упала в його обійми: «Ти такий славний. Справді, мені так добре з тобою». Але якщо в нього думки плуталися, то в неї вони зупинилися на роздоріжжі: тому цей вечір не належав йому настільки безроздільно, як минулий недільний день. Вона була поглинута собою, збуджена розповіддю про свої минулі пригоди; і йому мимоволі спало на думку, що, напевно, він слухав історію, яку вона притримувала для «того американця».

— І давно ти його знаєш, цього американця? — запитав він.

— О, я з ним знайома вже кілька місяців. Ми зустрічались. Ми розуміємо одне одного. Він все говорив: «У нас все злагодиться».

— Навіщо ж зателефонувала мені?

Вона відповіла не зразу:

— Хотіла ще раз побачитися. І до того ж він повинен був приїхати сьогодні, але вчора ввечері відбив телеграму, що ще на тиждень затримається. Мені треба було поговорити з другом — врешті-решт, ти ж мені друг?

Зараз він жадав її сильно, та якась частина його розуму залишалася холодною і все йому нашіптувала: «Вона перевіряє, чи я справді закоханий у неї настільки, що ладний одружитися. А вже тоді подумає, чи не кинути того американця. Але для того їй потрібна впевненість у серйозності моїх намірів».

— А ти кохаєш американця? — запитав він.

— Авжеж, кохаю. У нас все вже вирішено. Він врятував мені життя. І розум — від божевілля. І зараз він їде до мене майже з того краю світу. Це я так вирішила.

— Але... чи ти кохаєш його?

— Так, я його кохаю.

Це «так» пролунало, ніби «ні»; а «ні» підказало йому сказати й за себе, щоб вона відчула. Він обійняв її, поцілував з проволоком в губи, надовго притис до себе. Ніжно-ніжно.

— Не сьогодні, — прошепотіла вона.

— Хай так.

Проїхали мостом самовбивців з новою, дуже високою дротяною загорожею.

— Я знаю, як воно буває, — сказала вона. — Але як усе ж це безглуздо. Англійці не вбивають себе, коли не в змозі досягнути бажаного.

На під’їзді до готелю вони розвернулися й поїхали назад. Ніч була темна, безмісячна. Хвиля бажання спливла, й обоє певний час мовчали. Її розповідь про королів дивним чином воскресила в його пам’яті кадри дитинства: наче в перлинах намиста, в білих вогнях Мейн-стрит у місті Ері, в штаті Пенсільванія. Йому п’ятнадцять. У вітрині ресторану омари та зелені водорості, яскраво підсвічений грот з мушлями. А далі, за бордовою портьєрою, дивовижна містерія безмовних людей серед музики скрипок. Це було якраз перед тим, як він подався до Нью-Йорка. Ця дівчина нагадала йому свіжу рибу й омарів у льоду у вітрині. Вона була Красивою Лялькою. Мінна Красивою Лялькою ніколи не була.

Вони заглянули в очі одне одному, і очі її запитали: «Ну, що: виходити мені за американця?» Він не відповів. І лише через деякий час запропонував:

— Давай з’їздимо кудись на вікенд.

Вона подумала.

— Ти про завтра?

— Здається, так.

— Ну ось завтра я й скажу.

— Скажи сьогодні. А то, чого доброго...

— Знайдеш листа в машині? — закінчила вона сміючись. — Ні, в машині листа не буде. Тепер ти знаєш майже все.

— Майже все...

— Так, майже. Лишилися дрібниці.

Він має дізнатися, що за дрібниці. Завтра вона розповість. Він сумнівався, що вона була такою вже крутихвісткою, принаймні так йому хотілося думати; адже звичка міцно та надовго прикувала її до «того чоловіка», до короля. Три роки вкрай ненормального становища: однією ногою при дворі, а іншою — на задвірках. «Треба було багато сміятися, — розповідала вона. — І я навчилася багато сміятися».

— Він міг би й одружитися з тобою — одружився ж Едуард Восьмий на місіс Сімпсон[220], — зауважив Стар, закидаючи королю.

— Але ж він був одружений. І не був романтиком. — Вона замовкла.

— А я?

— Авжеж, — сказала вона з неохотою, неначе розкриваючи козирі. — В тобі є й романтик. У тобі взагалі три або чотири різні людини, але кожна з них — наче з серцем на долоні. Як у всіх американців.

— Не варто сліпо довірятися американцям, — посміхнувся він. — Може, вони й відверті, та люблять швидко змінювати думку.

Вона виглядала збентеженою.

— Хіба?

— Дуже швидко і безповоротно, — підтвердив він. — І ніщо не змусить їх передумати.

— Ти мене лякаєш. З американцями я завжди почувалася в безпеці.

І раптом вона здалася такою самітною, що він узяв її за руку.

— Куди ми завтра поїдемо? — запитав він. — Може, в гори... хоч у мене завтра й купа справ, та я їх всі відкладу. Зможемо виїхати о четвертій і під вечір будемо там.

— Не певна. Якось я розгубилася. Я вже зовсім не нагадую собі ту дівчину, що приїхала до Каліфорнії починати нове життя.

Він міг би сказати їй тут і зараз: «Це і є нове життя», — позаяк він знав, що воно так і є, знав, що не можна відпускати її тепер; але щось інше в ньому застерегло, мовляв, ранок мудріший від вечора, і це «щось» лунало доросліше й розсудливіше від романтика. Все можна сказати й завтра. А вона все дивилася на нього, очі її ковзнули по його обличчю — з чола на підборіддя, і знову вгору, і знову вниз, — і вона повільно і якось дивно поводила головою слідом за поглядом....

...Це твій шанс, Старе. Не проґав його. Це — твоя дівчина. Вона може врятувати тебе, почуття до неї повернуть тебе до життя. Вона потребує турбот, і ти знайдеш в собі сили. Але не зволікай, не мовчи, забери її з собою. Жоден з вас не знає, що далеко звідси цієї ночі «той американець» знов поміняв свої плани. І в цю хвилину його потяг вже минає Альбукерке[221]; точно за розкладом. Потяг прибуває вчасно. І вже вранці той американець буде тут.

...Шофер повернув нагору до будиночка Кетлін. Віяло теплом навіть і в темряві... втім, поруч із нею все для Стара ставало ніби зачарованим: цей лімузин, недобудований будинок на узбережжі, самі дороги, якими вони їздили разом розкиданим містом. Пагорб, яким вони піднімалися зараз, відлунював рівний і радісний шурхіт коліс, наповнюючи його душу наснагою життя.

Прощаючись, він знову відчув, що розлучатися не можна, хай навіть і на кілька годин. Між ними було всього десять років, та він відчував шаленство, таке схоже на кохання вже літнього чоловіка до молодої дівчини. Воно було глибоким і відчайдушним, коли годинник відбиває час навперейми з твоїм серцем, і воно штовхало його, всупереч всій логіці його життя, пройти всередину й сказати: «Це — назавжди».

А Кетлін чекала, сама сповнена нерішучістю... рожево-срібна паморозь ладна розтанути з першим повівом весни. Кетлін була європейка і звикла коритися волі сильних світу цього, але було в ній і затяте почуття власної гідності, яке окреслювало межу, яку не можна переступати. І в неї не було ілюзій щодо міркувань, якими керуються принци.