— Ти Есхіл[148] та Діоген[149] кінематографа, — сказав Заврас просто. — А також Асклепій[150] та Менандр[151].

Він вклонився.

— Хто це такі? — запитав Стар сміючись.

— Мої співвітчизники.

— А я й не знав, що ви в Греції робите кіно.

— Ти все жартуєш зі мною, Монро, — сказав Заврас. — А я хочу сказати, що ти така ж шляхетна людина, як і вони. І що ти врятував мене на всі сто.

— Зараз почуваєшся нормально?

— Рука — то дрібниця. Відчуття, немовби хтось цілує мене туди. А те, що я зробив, варто було зробити, якщо такий результат.

— А що ж принесло тебе стрибати саме звідси? — запитав Стар не без інтересу.

— Я прийшов до оракула[152], — сказав Заврас. — До відгадника Елевсінських таїнств[153]. Попадись мені тільки в руки той сучий син, що пустив цю брехню.

— Ти змушуєш мене шкодувати, що я не отримав освіти, — сказав Стар.

— Ні чорта вона не варта, ця освіта! — вигукнув Піт. — Я закінчив бакалавром у Салоніках, і дивись, чим все закінчилося.

— Ну, нічого ще не закінчилося, — заперечив Стар.

— Знай, Монро, я за тебе кому і коли завгодно горлянку перегризу! — промовив Заврас. — Дай лише знати.

Стар заплющив очі і знову розплющив. Силует Завраса на тлі сонця злегка розплився. Він оперся рукою на стіл позаду себе і сказав своїм буденним голосом:

— Хай щастить тобі, Піте.

Кімната раптом потемніла і попливла перед очима, і шлях назад в кабінет його ноги знайшли лише за звичкою. І тільки коли клацнули двері, він нарешті намацав пігулки. Карафка з водою дзенькнула об стіл; задзвеніла склянка. Він впав у велике крісло, чекаючи, коли подіє «бензедрин»[154], щоб потім йти на вечерю.

Коли Стар повертався з кафетерію до себе, йому з «родстера»[155] з відкинутим брезентом помахали рукою. По головах над сидіннями він упізнав молодого актора та його дівчину й позирав їм услід, поки вони не щезли за воротами й не розтали в літніх сутінках. Потроху він втрачав жагу до таких речей, аж поки йому не почало ввижатися, ніби то Мінна з собою забрала всю гостроту його почуттів; його сторожкість до розкошів життя поступово згасала, й невдовзі навіть розкіш безмежної скорботи щезла слідом за Мінною. Та все ще по-дитячому зв’язуючи Мінну з небесним раєм на землі, діставшись кабінету, він наказав подати свій «родстер», вперше в цьому році. Великий лімузин надто вже був обтяжений споминами про ділові зустрічі та снами від виснаження.

Виїжджаючи зі студії, Стар усе ще відчував напругу, але відкрита машина підпускала літній вечір впритул, і він почав вдивлятися в наступаючу ніч. Ген-ген, де кінчався бульвар, висів місяць, створюючи повну ілюзію того, що він кожного разу неповторний — щоночі, щороку. З того часу, як Мінна померла, змінилися й вогні в Голлівуді: на вуличних прилавках фруктових магазинчиків крізь легкий серпанок матово полискували лимони, грейпфрути, зелені яблука, скоса відбиваючи світло на асфальт. На авто попереду лілово заблимали ліхтарики стоп-сигналу; на наступному перехресті вони заблимали знов. Усюди небосхил мережили прожектори. На пустельному розі вулиці двоє загадкових чоловіків крутили барабан прожектора, креслячи в небі незрозумілі дуги.

У драґ-сторі біля кондитерського прилавка стояла жінка. Висока, майже така, як Стар, дещо зніяковіла. Безперечно, їй було не по собі, і якби Стар не виглядав так, як він виглядав, — чемним і запобігливим, вона б свою боязкість, мабуть, і не подолала б.

Вони привіталися та мовчки, не дивлячись одне на одного, вийшли на вулицю, — але не встигли вони ще дійти й до бордюру, як Стар уже зрозумів, що це просто гарненька американочка і не більше — аж ніяк не красуня, що нагадувала Мінну.

— Куди ми їдемо? — запитала вона. — Я думала, що за кермом — шофер. Та нічого страшного, — я непоганий боксер.

— Боксер?

— Може, це звучить не дуже ввічливо, — вона вичавила з себе посмішку. — Та про вас, голлівудських, ходять лячні чутки.

Сприйняття себе як зловісної особи, якій передують лячні чутки, спершу потішило Стара, але потім раптом тішити перестало.

— А чого це ви забажали зустрітися? — запитала вона, сідаючи в «родстер».

На мить він застиг непорушно; єдиним його бажанням було наказати їй негайно забиратися геть. Але вона вже влаштувалася якнайзручніше — і йому подумалося, що він сам винуватець цього вельми незручного становища. Зціпивши зуби, він обійшов авто й сів за кермо. Світло вуличного ліхтаря лягло їй на обличчя, і просто не вірилося, що це та сама вчорашня дівчина. Він ясно побачив, що жодної схожості з Мінною немає взагалі.

— Я відвезу вас додому, — промовив він. — Де ви живете?

— Відвезете додому? — вразилася вона. — Я не поспішаю. Вибачте, якщо я вас образила.

— Ні-ні. З вашого боку дуже люб’язно було прийти. З мого боку це була повна дурість. Вчора ввечері мені здалося, що ви — точна подоба декого, кого я добре знав. Було темно, і мені в очі било світло.

Вона образилася: він закидає їй, що вона на когось там несхожа.

— Ось воно що! — вихопилося в неї. — Дивно.

Якусь хвилину вони їхали мовчки.

— Заждіть-но, здається, саме ви були чоловіком Мінни Девіс, хіба ні? — спитала вона, ніби її раптом осяяв здогад. — Даруйте, що я нагадую.

Він гнав машину якнайшвидше, намагаючись лише, щоб це не виглядало занадто помітно.

— Я зовсім іншого типу, ніж Мінна Девіс, — розмірковувала вона вголос, — якщо ви маєте на увазі саме це. Ви, мабуть, подумали на мою подругу. Як на мене, вона більше скидається на Мінну Девіс, ніж я..

Та це вже не мало значення. Він уже твердо вирішив висадити її біля дому і одразу ж забути про це.

— Може, це таки вона? — запитала пасажирка. — Вона живе по сусідству.

— Навряд чи, — відмахнувся він. — Я добре пам’ятаю той сріблястий поясок, що був на вас.

— Так, поясок і справді мій.

Зараз вони проїжджали задвірками десь на північний захід від Бульвару Сансет[156], деручись звивистим каньйоном між пагорбами. Вздовж дороги мелькали бунгало[157], що світлом своїх вогнів електризували нічне повітря, яке в свою чергу оживляло їх, немов звуки радіо.

— Бачите вогник на вершині пагорба? Кетлін живе там. А я трохи далі, зразу по той бік.

Хвилиною пізніше вона попрохала:

— Зупиніть тут!

— Ви ж самі сказали — вам по той бік.

— Зупиніться біля Кетлін.

— Вибачаюся, та у мене немає...

— Я хочу тут вийти, — перебила вона вже нетерпляче.

Стар вислизнув з авто слідом за нею. Вона попрямувала до нового будиночка, наче дахом, повністю вкритого одинокою плакучою вербою, і Стар машинально пішов слідом за нею до сходинок. Вона подзвонила в двері і на мить обернулася — попрощатися.

— Мені шкода, що не виправдала ваших сподівань, — промовила вона.

Йому теж було шкода: і її, і себе — їх обох.

— Це моя провина. На добраніч...

Крізь відчинені двері пробився клин світла, і дівочий голос запитав: «Хто там?»

Стар підвів очі.

Це була вона... в освітленому отворі з’явилися знайомі обличчя, й постать, і усмішка. Так, це було обличчя Мінни: шкіра з оливковим сяянням, що ніби флуоресціювала в напівтемряві; теплий контур губ, за який можна було віддати геть усе на світі, та понад усе — заворожлива радість життя, що зачарувала ціле покоління кіноглядачів.

Його серце ледь не вискочило з грудей їй назустріч — так, як і минулої ночі, з тією лише різницею, що воно, охоплене безмірною добротою, вже не бажало повертатися назад.