У приймальні на Стара чекало повідомлення від окуліста, до якого він посилав Піта Завраса, що зір у оператора 20—19, іншими словами, майже ідеальний. Лікар повідомляв, що він написав довідку, а Заврас знімає з неї фотокопію. На очах захопленої міс Дулан Стар набундюченим півнем пройшовся кабінетом. Тут зазирнув принц Аґґе, аби висловити подяку Стару за день на зйомках, і під час їхньої бесіди надійшла загадкова звістка від помічника продюсера, що одні сценаристи на ім’я Марквенди «довідалися» і хочуть звільнятися.

— Вони гарні сценаристи, ці Марквенди[146], — пояснив Стар принцу Аґґе. — А таких у нас небагато.

— Але ж ви можете найняти будь-якого письменника! — вигукнув здивовано гість.

— Ми й наймаємо, та сценаристи з них, як правило, виходять так собі, от і доводиться працювати з тим, що є.

— З ким же це?

— З будь-ким, хто приймає систему і не дуже заливає за комірець. Народ у нас різний: поети, у яких щось не склалося в поезії, драматурги, відомі однією п’єсою, випускниці коледжів... таких ми зазвичай саджаємо парами на готову ідею, а якщо справа загальмовує, кидаємо на сценарій ще двійко сценаристів, що працюють незалежно від перших. Траплялося, що й три пари працювали над одним сюжетом водночас.

— Невже це їм до вподоби?

— Звісно, ні, якщо дізнаються. Геніїв серед них немає, а за іншого методу вони не досягли б і того. Але ці Марквенди, подружня пара зі Сходу, — напрочуд гарні драматурги. І вони щойно дізналися, що не одні працюють над сюжетом, і це їх, мабуть, приголомшило, вразило їхнє «почуття єдності»... це саме те слово, яке вони вживають.

— Але що ж тоді складає єдність?

Стар завагався... його обличчя було суворим, хіба що в очах блиснула іскорка.

— Я, — сказав він. — Приходьте і побачите.

Потім він зустрівся з Марквендами. Сказав їм, що їхня робота йому до смаку, при цьому дивлячись на місіс Марквенд, неначе саме її почерк розпізнавав крізь машинопис. Він дав їм зрозуміти, що знімає їх з картини, але переводить на іншу, де менше запарки і більше часу. Як він до певної міри й очікував, вони почали благати його залишити їх на першій картині... попри те, що заслуги доведеться ділити з іншими. У відповідь він визнав, що існуюча система — то ганьба, та ще й велика, і нічого, крім комерції, у тій системі немає, і що він, мовляв, і сам жалкує. Про те, що він сам вигадав цю систему, він, однак, і словом не обмовився.

Ледве за ними зачинилися двері, як увійшла тріумфуюча міс Дулан.

— Містер Стар, пані з пояском — на лінії.

Стар усамітнився в кабінеті, сів за стіл і взяв слухавку, відчуваючи, як у нього стисло під серцем. Він і сам ще не знав, чого хоче. На відміну від справи Піта Завраса, свою справу він не обмізкував. Спершу він хотів лише дізнатися, чи вони часом не з акторок, чи та жінка — не актриса, яку свідомо загримували під Мінну, — так само як і він колись попрохав загримувати молоду актрису під Клодет Кольбер і зняти під тим же ракурсом.

— Алло, — сказав він.

— Алло.

Намагаючись вловити у короткому і здивованому «алло» відголосок вчорашньої ночі, Стар відчув, як до горла підкрадається клубок остраху, і з зусиллям проковтнув його, ледь не задихнувшись.

— Ох і нелегко ж було вас знайти, — сказав він. — Тільки й того, що з прізвищем Сміт, та з тим, що ви тільки-но переїхали. І з тим сріблястим пояском.

— То так... — пролунав у слухавці голос, все ще сторожкий, як пташеня на гілочці. — На мені вчора був сріблястий поясок.

Ну а що далі?

— З ким я розмовляю? — долетів її голос з відтінком зачепленої буржуазної гідності.

— Мене звати Монро Стар, — сказав він.

Ніякова пауза. Це ім’я ніколи не з’являлося в титрах і, здається, вона силкувалася пригадати, де і коли могла його чути.

— А, так-так. Ви були чоловіком Мінни Девіс.

— Так.

Невже це якась інспірація? У пам’яті знову постала картина вчорашньої ночі до останніх дріб’язків: ця шкіра з оливковим сяянням, що ніби флуоресціювала в напівтемряві — невже все це підстроєне, аби зробити йому боляче... Не Мінна і водночас — Мінна... Вітер раптово колихнув фіранки, зашурхотів паперами на столі, і серце його стислося до запаморочення під натиском реальності дня за вікном. От якби він міг знову вийти в навколишній світ, то що б трапилося, якби він знову зустрів її: цей образ у зоряній імлі, ці міцно стиснуті губи, ладні будь-якої миті пирснути сердечним дерзким людським сміхом.

— Я хотів би побачитися з вами. Чи не могли б ви зайти на студію?

Знову вагання, а потім — рішуча відмова.

— Не думаю, що це доречно. Як не шкода.

Останнє було чистою формальністю. Відшила. Як сокирою відсікла.

На допомогу Стару прийшло почуття враженого самолюбства, яке додало його настирності сили переконання.

— Я дуже хотів би вас побачити. І на те є вагома підстава.

— Ну, боюся, що...

— А можна я до вас під’їду?

Знову пауза, але на цей раз не від сумнівів, як він відчув, а від того, що вона підбирала слова.

— Є дещо, чого ви не знаєте, — нарешті промовила вона.

— Я розумію так, що ви заміжня? — нетерпляче прийшов він на допомогу. — Запевняю вас, це не має жодного відношення до справи. Я запросив вас сюди відкрито. Якщо у вас чоловік, приходьте вдвох.

— Це... це — неможливо.

— Чому?

— Навіть зараз, коли я говорю з вами, я почуваю себе ніяково. Але ваша секретарка дуже наполягала... я вже подумала, чи не загубила я що-небудь під час вчорашньої повені, а ви знайшли.

— Я дуже хочу побачити вас. Я не заберу більше п’яти хвилин.

— Запросити зніматися?

— Ні, і в думках не було.

Настала така довга пауза, що він було вирішив, що образив її.

— Де ж ми зустрінемося? — неждано запитала вона.

— Тут? У вас вдома?

— Ні... десь в іншому місці.

І раптом Стар спіймав себе на думці, що не знає, власне, де? Вдома? В ресторані? От де зараз зустрічаються люди? У будинку побачень? У коктейль-барі?

— Зустрінемося де-небудь о дев’ятій годині, — запропонувала вона.

— Боюся, що о дев’ятій не зможу.

— Тоді забудьте.

— Добре, о дев’ятій — так о дев’ятій. Але десь неподалік від студії. На бульварі Вілшир є драґ-стор...

Було без чверті шість. У приймальні чекали двоє, що в цей час приходили щодня, і кожен раз їм переносили зустріч назавтра. Це була година знемоги... а справа цих двох була не настільки суттєвою, щоб невідкладно, незважаючи на кволість, її обговорювати, і разом з тим не настільки дрібною, щоб зовсім нею знехтувати. Тому він знову-таки переніс прийом і якийсь час недвижимо сидів за столом, думаючи про Росію. Вірніше, не стільки про Росію, як про фільм про Росію, безплідне обговорення якого найближчим часом займе аж півгодини. Він знав, що про Росію існує сила-силенна різних історій, але була ж ще Історія з великої літери, — і він найняв цілу команду сценаристів і дослідників, яка понад рік працювала над цим сюжетом, та все, що не пропонувалося, здавалося якимось другорядним. Стар відчував, що про це можна сказати мовою американських тринадцяти штатів[147], а виходило щось не те, з якихось нових позицій, що відкривало неприємні перспективи та складнощі. Він вважав, що ставиться до Росії дуже щиро, і картину він хотів поставити не якусь там неприязну, а, навпаки, співчутливу і доброзичливу, але це все поки що постійно оберталося лише на головний біль.

— Містер Стар, у приймальні чекають містер Драмон, містер Кірстоф і місіс Корнгіл з приводу фільму про Росію.

— Що ж, запросіть.

Потім, з шостої тридцяти до сьомої тридцяти він переглядав відзняте по обіді. Зазвичай він так і просидів би весь вечір у переглядовій залі або в апаратній перезапису, але безсонна ніч після землетрусу сьогодні давалася взнаки — і до того ж, треба було йти на побачення з тією дівчиною. Тому він вирішив спершу повечеряти і по дорозі до кафетерію заглянув до приймальні, де на нього чекав Піт Заврас з рукою на перев’язі.