— Так, сер.

— Монро, він потрібен для...

Стар категорично обірвав.

— Негайно змонтуйте басейн знову. Перезніміть дубль два.

Миттєво увімкнули світло. Один з директорів картини встав і підійшов до Стара.

— Прекрасно зіграна сцена загублена, — тихо скаженів Стар, — кадр не відцентрований. Увесь час, коли вона говорить, у кадрі — лише прекрасна маківка Клодет. Так ви цього добивалися?.. Щоб глядач бачив саму маківку красивої дівчини? Передай Тіму, що у такому випадку він міг би зекономити гроші — вистачило б і дублерки.

Світло знову погасло. Директор картини сів навпочіпки біля крісла Стара, щоб не затуляти тому екран. Дубль прокрутили знову.

— Тепер бачиш? — запитав Стар. — І ще в кадр потрапила волосина... Он справа, бачиш? З’ясуй, чи це через проектор, чи на плівці.

У самому кінці дубля Клодет Кольбер підняла голову, і в кадрі з’явилися її великі очі з поволокою.

— Це те, що ми мали знімати увесь час, — мовив Стар. — Вона дуже гарно виглядає у цьому кадрі. Подивіться, як би це перезняти завтра чи в кінці сьогоднішнього дня. Такого ляпсусу Піт Заврас не припустився би. Взагалі в Голлівуді не більше шести операторів, на яких можна повністю покластися.

Світло увімкнули. Продюсер і директор картини вийшли.

— Монро, цей матеріал було знято вчора... Надійшов пізно ввечері.

Світло в залі згасло. На екрані з’явилася голова Шиви, величезна і непорушна, і це попри те, що за кілька годин цю голову змиє і понесе вода. Навколо голови товпилися прочани.

— Будеш знімати інші дублі, — несподівано зауважив Стар, — посади на тім’я Шиві двох-трьох карапузів. Спершу тільки з’ясуй, чи не сприймуть це за блюзнірство. Втім, думаю, що ні. Чого лише малеча не робить...

— Авжеж, Монро.

Срібний поясок із прорізаними зірками... Сміт, Джоунз або Браун... У колонку «Приватні оголошення»: жінку зі срібним пояском, яка... просять звернутися...

Потім пустили кадри з гангстерського фільму, в якому дія перенеслася на вулиці Нью-Йорка, і тут вже Стар не витримав.

— Повне лайно! — несподівано вигукнув він у темряві — Погано виписано, погана масовка. І незрозуміло: навіщо все це? Хіба це — гангстери? Це якась купа льодяників на паличці! У чому справа, Морте, чорт забирай?

— Сцену написали сьогодні вранці, просто на знімальному майданчику, — сказав Морт Флайшекер. — Бертон хотів все відразу зняти в шостому павільйоні.

— Так от, це — лайно. І далі чортзна-що. Нащо цей мотлох взагалі проявляти? Героїня сама не вірить у те, що верзе. Як їй

може повірити Кері! А за таке: «Я люблю вас» крупним планом... вас засвищуть просто в залі. Та й дівчина занадто вже розфу-фирена.

У темряві прозвучав зумер; вимкнули кінопроектор, включили світло. Зал очікував у повній тиші. На обличчі Стара нічого не читалося.

— Хто писав цю сцену? — запитав він нарешті після хвилини мовчання.

— Вайлі Вайт.

— Тверезий?

— Само собою, тверезий.

Стар трохи подумав.

— Засади за цю сцену сьогодні ввечері чотирьох сценаристів, — сказав він. — Подивися, хто там у нас є. Сідні Говард вже приїхав?

— Так, сьогодні вранці.

— Поговори з ним. Поясни йому, що я тут хочу бачити. Дівчина смертельно перелякана — вона вигадує час. Це ж ясно, як божий день. У людей не буває одночасно по три емоції. І ще, Кепере...

— Так? — витягнув голову з другого ряду художник.

— Щось не те з цією декорацією.

Всі присутні перезирнулися.

— А що саме, Монро?

— Це я від тебе хотів почути, — мовив Стар. — Але сцена виглядає захаращеною. Зайві предмети відволікають від дії. Убого якось.

— А було нічого.

— Було, згоден. Але десь переборщили. Ще раз пройдись по майданчику ввечері, сам упевнись. Можливо, меблів забагато, або меблі не ті. Можливо, вікно додай. Невже не можна добитися перспективи в холі?

— Я подивлюся, що можна зробити, — Кепер боком протиснувся вздовж ряду, поглядаючи на годинник.

— Краще мені сходити просто зараз, — пояснив він. — Ввечері зроблю ескізи, а вранці все поставимо по-новому.

— Добре. Морте, ти зможеш ці сцени перезняти?

— Думаю, зможемо, Монро.

— Відповідальність за перезйомку беру на себе. А плівки з бійкою є?

— Зараз будуть.

Стар кивнув. Кепер вислизнув із зали, і світло знову погасили. На екрані четверо чоловіків розігрували неабияку колотнечу в підвалі. Стар засміявся.

— Тільки погляньте на Трейсі! — кинув Стар. — Як він на того хлопця накинувся! Одразу видко: набив хлопець руку у різних тарапатах.

Бійці сходилися на кулаках знов і знов. Та бійка була та ж сама. І кожного разу наприкінці забіяки посміхалися і плескали дружньо один одного по плечу. Зрозуміло, що єдиний, кому загрожувала небезпека, був сам постановник трюків, професіонал, який запросто міг витрясти душу з кожного з них і навіть усіх гуртом. Небезпека полягала в тому, що на зйомках вони могли забути те, чого він їх учив, і «згарячу» заїхати не туди і не так, як треба. Та все одно наймолодший із акторів побоювався за своє обличчя, і режисеру доводилося маскувати його незграбні пірнання та ухили хитрими ракурсами або «затуляти» іншим актором.

А потім двоє чоловіків безкінечно стикалися в дверях, раптом впізнавали один одного і розходилися. І знову вони стикалися, здригалися і розходилися. Щось у них не виходило. І вони знову зустрічалися, здригалися та розходилися.

Потім мале дівча, сидячи під деревом, читало книжку, а на гілці сидів хлопчина і теж читав. Дівчинка нудьгувала і хотіла поговорити з хлопчиком. А він все не звертав на неї уваги. Більше того, огризок яблука, яке він їв, впав дівчинці просто на голову.

З темряви почувся голос.

— Дуже затягнуто, Монро, чи не так?

— Аніскільки, — сказав Стар. — Дуже мило. Тут є почуття.

— А мені здалося, що затягнуто.

— Іноді й десять футів плівки буває задовго, а іноді сцена завдовжки в двісті футів — аж занадто коротка. Я хотів би поговорити з монтажером, перш ніж він монтуватиме цю сцену... В ній є щось таке, що в картині запам’ятовується.

Оракул прорік своє слово. Усім сумнівам і суперечкам було покладено край. Стар має бути завжди правим, саме так: не в більшості випадків, а завжди, а якби було інакше, то весь стрункий, наче дім, задум розплився б, наче кавалок вершкового масла на сковороді.

Пройшла ще година. Мрії клубами висіли в дальньому кінці зали, піддавалися аналізу, затверджувалися, — щоб стати мріями мас — або ж, навпаки, бракувалися. Про те, що перегляд наближається до кінця, оповістили дві проби: чоловіка на характерну роль і дівчини. Після «потоків»[143], які мають свій власний драматичний ритм, проби були чимось спокійним і закінченим... тож глядачі порозсідалися тепер вільніше в кріслах, а нога Стара сковзнула на підлогу. Кожен мав право висловитися. Один з техніків брякнув, що залюбки закрутив би з цією дівчиною любов; решта ж залишилися байдужі.

— Років два тому хтось вже присилав її проби. Мабуть, вона повсюди вперто пробується... але краще не стає. А чоловік — те, що треба. Чи не запросити його на роль старого російського князя в «Степах»?

— А він і є старим російським князем, — повідомив завідувач акторського відділу. — Однак цього соромиться. Він — червоний. І це саме та роль, від якої він відмовляється.

— Але це єдина роль, де він може грати самого себе, — підсумував Стар.

Увімкнули світло. Стар запхнув жувальну гумку в її обгортку й поклав у попільничку. Потім повернувся запитливо до секретарки.

— Комбіновані зйомки в другому павільйоні, — підказала вона.

Стар трохи поспостерігав за зйомками: як за допомогою оригінального пристрою одне рухоме зображення знімають на тлі другого. Потому було засідання у кабінеті Маркуса, де обговорювали, чи не варто в «Манон Леско»[144] зробити хепі-енд[145], і Стар, як і раніше, наполягав на тому, що ось уже півтора століття ця історія приносить гроші і без щасливої розв’язки. Він категорично стояв на своєму; в цю пору дня його промова лилася винятково вільно та обґрунтовано, і голоси опозиції поступово стихли, переключившись на іншу тему: щодо того, аби виділити дюжину кінозірок на добродійні акції на користь тих, кого землетрус в Лонг-Бічі залишив без даху над головою. У несподіваному пориві щедрості п’ятеро з них тут же зібрали в складчину двадцять п’ять тисяч доларів. Давали вони не скупо, але не так, як дають бідняки. У подаянні не було співчуття.