— Там хлопець, то він зняв номер, — байдуже відповів Еморі, — п’яний як чіп. Хропе там від шостої години.

— Зараз гляну.

— А як ви довідалися? — поцікавився Еморі.

— Нічний адміністратор бачив, як ви піднімались зі своєю подругою.

Еморі кивнув головою, Джил вийшла з ванної, одягнена повністю, хоча й без макіяжу.

— А тепер, — почав Олсон, витягуючи записник, — я хочу записати ваші справжні імена, а не якісь там Джон Сміт та Мері Браун.

— Хвилинку, — застережливо мовив Еморі. — Трохи спокійніше. Адже ви просто нас тут застали, то й що?

Олсон пильно зиркнув на нього.

— Ім’я! — відрізав він.

Еморі назвав себе і свою адресу в Нью-Йорку.

— А дама?

— Міс Джил...

— Ей! — обурено вигукнув Олсон. — Не треба мені казочок! Ім’я яке? Сара Мерфі? Мінні Джексон?

— О Боже! — вигукнула дівчина і закрила заплакане лице руками. — Тільки не це! Не хочу, щоб мама дізналась...

— Та кажи вже!

— Тихше! — гаркнув Еморі на Олсона.

Той змовк.

— Стелла Роббінс, — пробелькотіла вона нарешті. — До запитання, Рагвей, Нью-Гемпшир.

Олсон закрив записник і подивився на них важким поглядом.

— За правилами готель міг би передати ці свідчення пенітенціарній службі, бо ви привезли дівчину з одного штату в інший — із «аморальною метою»... — Він замовк, щоб дати їм відчути усю серйозність моменту.

— Не хочу потрапити в газети! — істерично вигукнула Джил. — Відпустіть нас! Господи!

Еморі відчув величезну напругу. Він усвідомив, що насправді могло йому загрожувати.

— Однак, — продовжив Олсон, — між готелями існує угода про взаємодопомогу. Забагато подібних випадків останнім часом, тож ми домовились із газетами, й у вас буде трошки безкоштовної реклами. Не буде назви готелю — просто замітка, що у вас була така собі пригода в Атлантик-Сіті. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Ви ще легко відбулися, чорт забирай! Дуже легко, але...

— Досить, — різко обірвав Еморі. — Джил, ходімо звідси. Не треба нам прощальних настанов.

Олсон, виходячи з кімнати, з цікавістю глянув на постать Алека, який досі лежав нерухомо. Потім вимкнув світло і наказав їм іти за ним. Коли вони зайшли в ліфт, Еморі раптом охопив приступ дурної бравури — і він не стримався. Потягнувся і поплескав Олсона по плечу.

— Даруйте, ви не могли б зняти капелюха? З нами дама.

Капелюх повільно сповз із його голови. Потім були дві нестерпні хвилини у яскравому світлі фойє, поки нічний адміністратор і кілька пізніх гостей проводжали поглядами цю пару — виряджену жіночку з бантом на голові і його із гордо задертим підборіддям (висновок напрошувався цілком очевидний). Надворі було холодно, повіяло солоним вітром, стало ще прохолодніше, уже розвиднювалося.

— Хапайте швидше таксі і щезніть з очей, — сказав Олсон, показуючи на розмиті обриси двох машин (водії, вочевидь, спали всередині). — Бувайте. — Він із виразним натяком потягнувся до кишені, але Еморі холодно пирхнув і, взявши дівчину під руку, попрямував до таксі.

— Куди ти сказав водію їхати? — запитала вона, коли вони вже їхали туманними вулицями.

— На вокзал.

— А раптом він напише моїй мамі?

— Не напише. Ніхто про це ніколи не дізнається, хіба що наші друзі або вороги.

Над морем світало.

— Море голубіє... — сказала вона.

— Справді гарно, — погодився Еморі, а потім, ніби згадавши щось, додав: — Вже час і снідати, хочеш щось перекусити?

— О... — вона збадьорено засміялась. — Це й зіпсувало все. Уяви: ми замовили розкішну вечерю в номер на другу. Але Алек забув у поспіху дати офіціантові чайові, тож, гадаю, той покидьок і здав нас.

Відчай Джил розтанув швидше, ніж пережита ніч.

— Я так скажу, — багатозначно почала вона, — якщо хочеш весело провести час — тримайся подалі від пляшок, а якщо хочеш захмеліти — тримайся подалі від спальні.

— Я запам’ятав.

Він постукав по склу, і вони зупинились біля дверей ресторану.

— Алек — ваш близький друг? — запитала Джил, коли вони всілись на високі стільці і сперлись ліктями об брудну стійку.

— Був колись. Тепер він напевне не захоче озиватись і навіть не збагне, чому.

— Це ж божевілля — узяти на себе чиюсь провину! Він — важлива персона? Поважніша, ніж ти?

Еморі засміявся.

— Час покаже, — відповів він. — Ось у чому суть.

Два дні по тому Еморі повернувся до Нью-Йорка і знайшов у газеті те, що шукав: десяток рядків сповіщали, що містера Еморі Блейна, який «мешкає там-то», і т.д., попросили залишити готель Атлантик-Сіті, бо він приймав у своїй кімнаті даму, яка не була його дружиною...

І раптом він завмер, пальці його затремтіли, бо вгорі була замітка, що починалася словами:

«Містер і місіс Ліланд Р. Коннедж оголошують про заручини їхньої доньки Розалінди із містером Джеєм Довсоном Райдером з Хартфорда, Коннектикут...»

Він випустив газету і ліг на ліжко. Внизу живота було страхітливе відчуття холоду. Вона пішла, остаточно і безповоротно! Дотепер він підсвідомо плекав слабку надію десь глибоко у серці, що якогось дня він буде їй потрібен, і вона покличе його і плакатиме, що вона помилялась, що серце її розривається від болю, якого вона заподіяла йому. А зараз йому не залишилось навіть мізерної втіхи чекати її. Але не теперішню Розалінду — черствішу, старшу, втомлену, розбиту жінку, яку інколи його уява приводила на поріг йому, сорокарічному. Ні, Еморі потрібна була її молодість, яскравий блиск її розуму, її юного тіла — те, що вона продала назавжди. Відтепер юна Розалінда для нього вмерла.

Ще через день прийшов небагатослівний лист від містера Бартона з Чикаго. У ньому йшлося, що ще три трамвайні компанії потрапили в руки кредиторів, і йому не варто очікувати ні тепер, ні у майбутньому жодних виплат. На додачу одного морозного недільного вечора він отримав телеграму про раптову смерть монсеньйора Дарсі в Філадельфії п’ять днів тому.

І тоді він зрозумів, що йому узрілося між шторами у номері готелю в Атлантик-Сіті.

Еморі стояв біля скляних вітрин якогось театру і дивився, як великі краплі дощу падають вниз і розтікаються темними плямами на брукові. Повітря стало молочно-сірим, вікно напроти наповнилось тьмяним світлом, потім ще одне, і вже десь сотня замерехтіла в полі зору. Під його ногами невелике підвальне вікно за гратами спалахнуло жовтим, вогні таксі на вулицях відкидали блиск на вогку чорну бруківку. Непривітливий листопадовий дощ підступно крав останні години дня і зачиняв їх за древніми ворітьми ночі.

Тиша у театрі позаду нього перервалась дивним клацанням, а затим важким гулом і наростаючими голосами натовпу. Денний сеанс закінчився.

Він трохи відійшов убік під дощ, даючи дорогу юрбі. Вибіг якийсь хлоп’як, втягнув прохолодне вологе повітря і підняв комір плаща. Поспіхом вийшли три-чотири пари, а потім і решта галасливого юрмиська, всі незмінно кидали погляди спочатку на мокру вулицю, потім на дощ, затим на захмарене небо. Коли виходили останні з публіки, на нього війнуло важким шлейфом тютюну, змішаного із дешевою пудрою на жіночих щоках. Виходили вже поодинці, якийсь чоловік на милицях, почувся стукіт відкидних сидінь — швейцари взялися до роботи.