Еморі погодився з тим, щоб їхати одразу.
— Ключі на рецепції; кімнати — на моє ім’я.
Відхиливши пропозицію проїхатися далі і зігрітися ще, Еморі вийшов із машини й повільно пішов уздовж набережної в напрямку готелю.
Він знову був у тупику, в глибокій летаргійній задумі, без бажання працювати чи писати, любити чи розважатися. Уперше в житті він навіть бажав, щоб смерть прокотилася нещадно, знищуючи дрібні пристрасті, прагнення до тріумфу його покоління. Ще ніколи він так гостро не відчував, що його молодість уже минає — таким разючим був контраст між граничною самотністю і веселими днями чотирилітньої давності. Ті речі, які були повсякденними в його житті, — міцний сон, відчуття довколишньої краси — усі бажання відлетіли геть, і ту порожнечу, яку вони залишили, заповнила безмежна байдужість.
«Щоб утримати чоловіка, жінка мусить будити в ньому все найгірше», — цей вислів був тезою більшості його безсоромних ночей, і сьогоднішня, він відчував, не буде винятком. Його уява вже почала обігрувати варіації на цю тему. Невтомлена пристрасть, люті ревнощі, бажання володіти і роздушити — ось усе, що залишилось від його любові до Розалінди; ось що залишилось йому як розплата за втрату молодості — гіркий осад під тонкою цукровою оболонкою любовного піднесення.
У кімнаті він роздягнувся і щоб трохи зігрітися від холодного жовтневого повітря, загорнувся в покривало, і задрімав в кріслі біля прочиненого вікна.
З пам’яті сплив вірш, на який він натрапив десь місяць тому:
О, вірне серце, що билось до нестями,
Я згаяв вік, скитаючись морями...
Але це не було відчуття змарнованих літ чи втрачених надій. То було відчуття, що життя відкинуло його.
«Розаліндо... Розаліндо...» Він ніжно вимовляв слова в напівтемряві, поки кімната не наповнилась нею; солоний вітер укрив вологою його волосся, місячне гало осушило небо, штори стали темними й химерними. Він заснув.
Коли він прокинувся, було дуже пізно й тихо. Покривало сповзло з його плечей, він доторкнувся до обличчя — воно було холодне і вологе.
Потім він розчув стишений шепіт кроків за десять від себе.
Він завмер.
— Ані слова... — то був голос Алека. — Джил, ти чуєш?
— Так... — переривчасте, напружене дихання. Вони були у ванній.
Потім його вухо вловило гучні кроки, які наближалися десь із коридора. Бурмотіння чоловічих голосіВінетерплячий стукіт у двері. Еморі відкинув покривало і підійшов ближче до ванної.
— Господи! — почувся дівочий голос. — Тобі доведеться їх впустити...
— Тс!
Стійкий наполегливий стук лунав від дверей кімнати. З ванної вийшов Алек і червоногуба дівчина. Обоє вже були в піжамах.
— Еморі! — тривожний шепіт.
— Що таке?
— То готельні нишпорки. Господи, штатна перевірка...
— То, може, їх впустити?
— Ти не розумієш — вони мені пришиють «акт Манна»[36]!
Дівчина розгублено тупцяла за ним, у темряві вона здавалася якоюсь наляканою і жалюгідною.
Еморі намагався зметикувати, що робити.
— Ти пошуми у своїй кімнаті, а потім впусти їх, — схвильовано запропонував він, — а я її випущу через свої двері.
— Вони біля твоїх дверей теж.
— Назвися чужим ім’ям.
— Не вийде — я зареєструвався під своїм, окрім того, вони можуть номер машини перевірити.
— Скажи, що ви одружені.
— Джил каже, один із детективів її знає.
Дівчина впала на ліжко і налякано прислухалася, як наростав настирливий стукіт у двері. Потім почувся нетерплячий і доволі розлючений чоловічий голос:
— Відчиняйте, або ми виб’ємо двері!
Коли голос затих, Еморі відчув, що у кімнаті є ще щось, окрім людей... Довкола постаті дівчини на ліжку висіла якась аура, ніби павутина, як післясмак старого вина, але якась страхітлива. Вона повільно заповнювала простір між ними трьома... і біля вікна, між легким порухом завіс, вже стояло щось — безлике й невиразне, але до болю знайоме... Менше ніж за секунду все це зійшлося в голові Еморі — усе, що досі займало його думки.
Перший яскравий спалах — усвідомлення того, що самопожертва безлика, а те, що ми називаємо любов’ю і ненавистю, винагородою чи покарою, має не більший стосунок до неї, ніж день у календарі. В його голові швидко промайнула історія, яку він почув у коледжі: один студент змахлював на екзамені, а його товариш у пориві співчуття узяв на себе провину. Подальша ганьба перетворила його існування на потік розкаяння і провалів, приправлений невдячністю справжнього винуватця. Врешті, він вкоротив собі життя (лише багато років потому відкрилася істина). Колись ця історія збентежила і сплутала думки Еморі. Тепер він усвідомив: самопожертва не дає свободи. Скажімо, ти займаєш якусь важливу виборну посаду, успадковуєш владу; для певних людей у певний час це — велика розкіш, однак вона несе за собою не гарантії, а відповідальність, не безпеку, а безкінечний ризик. Саме цей момент міг зруйнувати все — наплив отієї хвилі емоцій, спровокований обставинами, міг винести співчутливця на острів відчаю до кінця його днів.
Еморі знав, що згодом Алек потай зненавидить його за цей вчинок.
...Усе це раптом розгорнулося перед Еморі, ніби старий сувій, а зараз, отут, над ним стояли дві сили, затамувавши подих: прозора аура над дівчиною і тінь чогось незнайомого біля вікна.
Самопожертва за своєю природою — вчинок пихатий і безособовий, жертвувати собою треба з погордою.
«Плачте не за мною, але за дітьми своїми», — напевно, щось на кшталт цього сказав би Бог, подумалось Еморі.
Еморі відчув раптовий приплив завзяття, і вмить, як у кінострічці, аура над ліжком зникла, рухлива тінь біля вікна (інакше він не міг її назвати) завмерла, а тоді ніби морським бризом її винесло з кімнати. Він сплеснув руками в якомусь рішенні — десять секунд вже минули...
— Роби, як я сажу, Алеку. Ти чуєш мене?
Алек мовчки подивився на нього, — його обличчя нагадувало мученика.
— У тебе є сім’я, — повільно продовжив Еморі. — Отже, важливо, щоб ти виплутався з цієї історії. Чуєш мене? — повторив він ще раз чітко.
— Я чую... — Його голос дивно заглух, очі відчаєно дивились на Еморі.
— Алеку, лягай сюди. Якщо хтось зайде — ти п’яний. Роби, як кажу, бо доведеться тебе прибити.
Ще мить вони дивились один на одного. Потім Еморі швидко підійшов до бюрка, узяв свій гаманець і підкликав жестом дівчину. Потім він почув, як Алек пробелькотів щось, здається, «в’язниця». Затим Джил зайшла у ванну і зачинилася зсередини.
— Ти прийшла зі мною, — суворо повторив він. — Чуєш? Ти була зі мною увесь вечір.
Вона готова була розплакатися, вийшла, вляглась у його ліжко.
Через кілька хвилин вони почули, як двері кімнати прочинились, і зайшло троє чоловіків. У кімнаті ввімкнули світло, він заплющив очі.
— У небезпечну гру бавитесь, юначе!
Еморі усміхнувся скептично.
— То й що?
Начальник авторитетно кивнув огрядному чоловіку в картатому костюмі:
— Починайте, Олсоне.
— Зрозуміло, містере О’Мей, — сказав Олсон. Двоє інших несхвально глянули на «здобич» і вийшли, ляснувши дверима.
Огрядний чоловік презирливо подивився на Еморі.
— Ви що — ніколи не чули про «закон Манна»? Прийшли сюди з оцією, — він ткнув на дівчину вказівним пальцем, — з нью-йоркськими номерами, та ще й в отакий готель, — він похитав головою, ніби довго боровся за Еморі й врешті здався.
— І що ми маємо робити? — сказав Еморі, вдаючи, що терпець йому уривається.
— Одягайся швидко і скажи своїй дівчині, щоб не зчиняла галасу. — Джил голосно шморгала носом у ліжку, але замовкла при цих словах і почала збирати одяг по дорозі до ванної. Поки Еморі натягав Алекові штани, він відчував, що вся ситуація неабияк смішить його. Ображена чеснота огрядного пана ледь не змусила його зайтися сміхом.
— Тут ще хтось є? — запитався Олсон, намагаючись виглядати прискіпливо, як детектив.