ВІРШ, ЯКИЙ ЕЛІНОР НАДІСЛАЛА ЕМОРІ ДЕКІЛЬКА РОКІВ ПО ТОМУ
Душі земні, шумовиння води монотонне
Пісню нашіптує, й світло їм промінь несе,
Щоб у обіймах своїх прихистити дитя напівсонне,
Ніч уже їм не страшна, але клятви вже вітер несе...
Стрілися ми випадково... Яка то пишнота нас там пов’язала?
В сутінках теплих вже легіт розчісував коси...
Тіні прихильні були нам — їх раптом не стало,
Килимом тихо прослались на вранішні роси...
Може, ті дні нам наснились? І ночі — як з казки старої...
Ясно-прозорі, бліді, намальовані пензлем дерев...
І мерехтливі зірки, що запрагнули слави чужої,
Щоби повідати нам про історію з древніх джерел.
Що розказати? Про вірність? То — сон на світанку...
Або про юність — заложницю нашої ночі?
Ті молитви — їх зосталися лише уламки...
То була плата за щастя, віддане надто охоче.
Ми захмелілі кружляли... Берег, де прірва глибока...
Страху не знаючи — спогадів лиш не чіпати...
Раптом те світло — примара? І люди вже знов одинокі...
Хто тепер скаже — чи можна все те покохати?
Щось обірвалось в ту ніч. Уже літо згасало нестримно,
Тяжко лягала розлука на зблідле чоло...
Що споглядала із тіні тим поглядом дивним?
Що вже вважалось тобі? І куди нас вело?
Все, все минуло... легенда із втрачених хронік,
Спалах зорі, що упав лиш на мить із небес,
Душі землі, що втонули навік у безодні.
Вірити? Годі! — немає на світі чудес.
Страх — то єдина платня. Де наш дух незнищенний?
Душі розтануть, як проклятий дух потойбічний.
Час невблаганний вже змив слід любові блаженний...
Молодість безповоротно продана в рабство довічне...
(Переклад С. Сулими)
ВІРШ, ЯКИЙ ЕМОРІ НАДІСЛАВ ЕЛІНОР ПІД НАЗВОЮ «ЛІТНЯ БУРЯ»
Гуляє вітер, одлуння пісні, падає листя,
Гуляє вітер, стихає сміх вдалині...
Дощ над полями, мокне земля дерниста,
Де ті пісні? Може, наснились мені?..
Вітер з розгону кидає хмари додолу,
Сонце затулить, затопить траву у дощі;
Голуби мокрі шукають надійного схову,
Змахують сльози дерева, поникли кущі...
Крила вітриська розгойдують крони дерев,
Буря шаліє, радіє негода.
Чутно громового погуку рев,
Небо струсає потоками води...
Мить — розпанахало весь небокрай!
Чорним туманом накрило вночі,
Гей, буревію, вітрило своє напинай!
Десь вже гроза уклякає, ячить...
Літо спекотне, поник без дощу весь засів,
Щедра пора, лиш од вітру трава шелестіла,
Ти погукала мене крізь туман, — і тебе я зустрів,
Мокре пасемце навскіс — ти про щось шепотіла...
То була радість? Агонія слів?
Ось ми зустрілись, ти наче за мить постаріла.
Тіні дощу облягли все обличчя твоє,
Може, гроза підтяла твої радісні крила?
Злива омила долоні натруджені дня,
Вмила розпечені пагорби й землю, що мліє...
Ноче, сідлай вороного прудкого коня!
Мчи сутінкову любов до затоки, де світло й надія...
Тихо, ніщо не шелесне. А ніч
Мовчки сплітає між віття свою колискову...
Вмовкли дерева, завмерли вздовж темних узбіч,
Відгук далекий... то бродить любов сутінкова...
Стихає вітер, й пісня вдалині стиха.
Розділ 4. Зарозуміла самопожертва
Атлантик-Сіті. Еморі йшов надвечір дощатим настилом, монотонний шум невпинних хвиль заспокоював його, він утягував трохи збурене солоне повітря морського бризу. Він подумав, що море приховує свої таємниці куди надійніше, аніж земля. Воно досі шепотіло про скандинавські вельботи, які підкорювали ці води під чорними піратськими прапорами, про британські дредноути — могутні оплоти цивілізації, які розтинали густий нічний туман, мандруючи Північними морями.
— Ти ба! Еморі Блейн!
Еморі глянув на узбіччя. Низький гоночний автомобіль пригальмував, і знайоме веселе обличчя визирнуло з віконця.
— Швидше спускайся сюди, волоцюго! — гукав Алек.
Еморі привітався і спустився дерев’яними сходами до машини. Вони час від часу бачились із Алеком (але тінь Розалінди завжди стояла між ними). Йому було дуже прикро через це — він не хотів втрачати Алека.
У машині було ще троє.
— Це містер Блейн, а це — міс Вотерсон, міс Вейн і містер Таллі.
— Дуже приємно.
— Еморі, — урочисто сказав Алек, — якщо ти застрибнеш до нас, ми відвеземо тебе в якийсь закуток і пригостимо гарним бурбоном.
Еморі задумався.
— Непогана ідея.
— Сідай, Джиле, посунься трохи — побачиш, як гарно вміє всміхатися Еморі.
Еморі всівся на заднє сидіння поруч із яскравою червоногубою блондинкою.
— Привіт, Дугу Фербенксе[35], — сказала вона трохи зневажливо. — Для підтримання форми гуляєте чи шукаєте компанію?
— Хвилі рахую, — в тон їй відповів Еморі. — Збираю статистичні дані.
— Он як!
Коли вони доїхали до безлюдного провулка, Алек зупинив машину у темному закутку.
— Що ти тут робиш в такі холодні дні, Еморі? — запитався він, дістаючи кварту віскі з-під хутряного покриття.
Еморі не відповів (насправді у нього не було певної причини, чому він приїхав на узбережжя).
— А пам’ятаєш ту нашу вечірку на другому курсі? — нагадав він у відповідь.
— Ще б пак! Це коли ми спали в альтанці в Есбері-Парку...
— Господи, Алеку! Важко уявити, що і Джесс, і Дік, і Кер-рі — всі загинули...
Алек зіщулився.
— Не нагадуй мені про це. Ці холодні осінні дні і так мене добряче пригнічують.
Джил підтакнула.
— Дуг якийсь похмурий, — прокоментувала вона. — Скажи йому, щоб пив до дна, бурбон хороший, його зараз так не дістанеш.
— Що я насправді хочу знати, Еморі, то це де ти отаборився?
— Начебто в Нью-Йорку.
— Я маю на увазі сьогодні, бо якщо ти ще не визначився — то краще допоможи мені.
— Із радістю.
— Бачиш, ми з Таллі замовили два номери з ванною в «Реньє». А виявилось, йому треба повертатися в Нью-Йорк. А я ще не хочу. Отже — займеш другу кімнату.
