— Ще ні.

Пам’ять намалювала її розмитий образ; коли він знов опустився за стіл, йому здалося, ніби вона схилилася над столом, аби заглянути йому в очі.

— Чим зобов’язаний цьому дзвінку? — в його голосі почулася образа. Говорити в такому тоні було важко.

— Ви... знайшли листа? — запитала вона.

— Так. Того ж вечора.

— Ось про це я й хочу з вами поговорити.

— Про що тут говорити? — спитав він сухо. Нарешті він знайшов потрібний ключ — то була просто наруга над ним.

— Я збиралася написати вам іншого листа, та він якось не писався.

— Мені це теж відомо.

Обоє помовчали.

— Ой, збадьоріться! — несподівано сказала вона. — Я просто не впізнаю вас. Я ж розмовляю зі Старом? Тим самим містером Старом, що був зі мною таким люб’язним?

— Та зараз я відчуваю себе дещо ображеним, — сказав він майже бундючно. — Не бачу в цьому сенсу. Принаймні у мене ще залишався про вас приємний спогад.

— Просто не віриться, що це ви, — сказала вона. — Не вистачає лише, щоб ви побажали мені щастя. — Вона раптом розсміялася. — Адже ви саме це хотіли мені сказати? Я ж знаю, як жахливо буває, коли заздалегідь готуєш, що сказати...

— Я вже не мав надії отримати від вас хоч би якусь звістку, — відповів він з гідністю; та цього можна було й не говорити — вона лише знову розсміялася; жіночий сміх — то як сміх дитини — один склад, а в ньому «чи то крук уночі, чи сміється, чи плаче»[214].

— Знаєте, що ви мені нагадуєте? — сказала вона. — У Лондоні було якось нашестя гусені, і мені з гілки впало просто в рот щось тепле й волохате...

— Мені щиро шкода.

— Ах, та прокиньтеся ж! — благала Кетлін. — Я хочу вас побачити. Це не телефонна розмова. Мені теж було непереливки, якщо ви розумієте, про що я.

— Я дуже зайнятий. Увечері у нас попередній перегляд в Ґлен-дейлі.

— Це запрошення?

— Джордж Бокслі — це англійський письменник, їде туди зі мною. — І здивував сам себе: — Ви хочете піти?

— А як ми там поговоримо? — Вона подумала. — Заїжджайте краще ви звідти до мене, — запропонувала вона. — Покатаємося містом.

Міс Дулан на здоровенному диктографі хотіла втрутитися в розмову, бо дзвонив режисер зі зйомок, а це був той єдиний випадок, коли дозволялося розмову переривати. Стар «щиглем» вдарив по кнопці і нетерпляче озвався в апарат: «Заждіть!».

— Десь об одинадцятій? — не стільки запитально, скільки стверджувально сказала Кетлін.

Ідея «покататися містом», як на нього, звучала до того нерозважливо, що він, якби знайшлися потрібні слова, тут же б відмовився, проте й бути «гусінню» йому не хотілося. І враз усі його зв’язки з іншими на сьогодні було вичерпано, залишивши тільки відчуття, що той день принаймні був повністю завершений. Тепер той день мав і вечір — були початок, середина і кінець.

Він тихо постукав у сітчасті двері, почув, як вона відгукнулася зсередини, і відступивши на кілька кроків, став чекати на схилі. Знизу долинав стрекіт газонокосарки: хтось серед ночі вирішив на своїй ділянці підстригати траву. Місяць сяяв до того ясно, що Стар чітко бачив його постать за добрих півсотні кроків нижче схилом: ось той перепочиває, спираючись на держак косарки, а ось знову штовхає її вглиб ділянки. Повсюди витала літня невгамовність: початок серпня — пора необачних кохань та імпульсивних злочинів. Більша частина літа позаду, тож люди занепокоєно рвуться пожити сьогоденням, а коли цього сьогоденного немає, то вигадують його собі самі.

Аж от вона вийшла. Зовсім інша й піднесена. Одягнена в жакет і спідницю, яку все підсмикувала, поки вони спускалися до авто, з безшабашним і зухвалим виглядом, який неначе закликав: «Пристебни-но пасок, моя бейбі. Рушаймо — з тобою хоч на полюс!».

Стар приїхав на лімузині з шофером; інтим чотирьох стін авто, що швидко ніс їх новим звивом дороги у темряві, відразу розвіяв усяку відчуженість. Як на те, ця невелика прогулянка була однією з найкращих митей у житті Стара. Це, безперечно, була одна з тих митей, коли він напевне знав: якщо йому судилося незабаром померти, то тільки не сьогодні.

Сидячи поруч нього, свіжа й осяяна у темряві, вона гарячково розповідала йому свою історію, що переносила його в дальні краї, знайомила з людьми, яких вона зустрічала на своєму шляху. Спершу історія була плутана та туманна. «Цей чоловік» був тим самим чоловіком, котрого вона кохала і з яким жила. А «цей американець» був тим самим, котрий врятував її, коли її «засмоктувала драговина».

— І хто ж він... той американець?

Імена — хіба вони щось значать? На відміну від Стара — зовсім невідомий. І небагатий. Раніше жив у Лондоні, а тепер вони житимуть тут. Вона буде доброю дружиною, вестиме справжнє життя. Він же зараз розлучається — і не тільки через неї — і це єдине, через що вона не вийшла заміж одразу.

— Ну, а «той перший»? — запитав Стар. — Звідки він взявся на твою голову?

Ну, спершу це виглядало просто дарунком долі. З шістнадцяти і до двадцяти одного єдиною мрією у неї було хоч раз наїстися. І того дня, коли мачуха представила її до королівського двору, у них на руках був усього один шилінг, і вони взяли на нього їжі, щоб ненароком не запаморочилося в голові. Розділили порівну, по шість пенсів на душу, проте коли їла, вона ловила на собі мачушин погляд. За кілька місяців по тому мачуха померла, і дівчині залишалося лише йти на вулицю — продаватися за той же шилінг, та вона була занадто вже слабка, аби просто вийти на вулицю. Лондон буває нещадним, вельми нещадним.

— І що ж — нікого поруч не було?

Та були друзі в Ірландії, якось прислали вершкового масла. Ще була дармова юшка в благодійній їдальні. А ще вона якось пішла до дядька, який спочатку її нагодував, а потім став до неї лізти, та вона не далася і більше того — вивудила у нього п’ятдесят фунтів за те, що не скаже його дружині.

— А як щодо піти працювати?.. — поцікавився Стар.

— А я працювала. Продавала автомобілі. Точніше, один продала.

— А влаштуватися на постійну роботу?

— А от із цим було важко — це зовсім інша річ. Не покидало відчуття, що такі, як я, так і норовлять відбити в інших будь-яку роботу. Якось я намагалася найнятися покоївкою в готель, так одна жінка накинулася на мене з кулаками.

— Але ж тебе представили до двору?

— То моя мачуха покрутилася, як підвернулася нагода. Хто я була — ніхто. Батька мого вбили чорно-руді[215] в двадцять другому, коли я була ще зовсім мала. Він написав книжку «Останнє благословення». Випадково не читав?

— Я книжок не читаю.

— А чому б вам не купити, може б, кіно зробили. Непогана книжка. Мені й досі платять за неї авторський гонорар — десять шилінгів на рік.

Саме тоді вона й зустріла «того чоловіка», і стали вони подорожувати світом. І бувала вона не тільки в усіх тих місцях, про які Стар робив своє кіно, але й у таких містах, про які він навіть і не чув. Потім «той чоловік» пустився берега, став пити, спати з покоївками, а її намагався збути своїм дружкам. А ті все умовляли її не кидати його. Говорили, що вона врятувала його й мусить бути з ним і далі бозна-скільки, до кінця. Що це її обов’язок. Вони на неї напосідали, і це було нестерпно. Але тут вона зустріла «того американця» і врешті-решт втекла світ за очі.

— А от тікати треба було раніше.

— Та не так усе просто було. — Вона помовчала і, нарешті, зважилась: — Я ж, бач, втекла не від кого-небудь, а від короля.

Стар відчув, що його моральна самооцінка дещо підупала: в якомусь сенсі вона взяла над ним гору. Думки в голові почали плутатися, та одна з них набула словесної оболонки: то було непорушне переконання, що всі короновані особи геть хворі люди.

— Це був не король Англії, — посміхнулася вона. — Мій король був безробітний, як він сам бувало казав. У Лондоні взагалі чимало безробітних королів, — тут вона розсміялася та додала заледве не з викликом: — Та він був дуже привабливий, поки не запиячиВіне перетворився на чудовисько.