Ми тепер не сприймаємо образи так, як їх сприйняли б наші матері. Це ж дріб’язок. Зараз жодне уїдливе зауваження не вартує багато. Тобі кажуть: треба бути «спритним», кажуть, одружуючись на тобі заради твоїх грошей, і нічого ганебного в цьому не бачать. Такий же фортель можеш викинути й ти. Усе тепер простіше.

Ой чи так? Як ми тоді бувало казали.

Та коли я увімкнула радіо і під звуки «Серце моє шалено калатає»[159] машина мчала нас вгору Лавровим каньйоном, я не вважала, що Вайлі має рацію. У мене ж гарні риси, хіба що лице кругліше, ніж треба, і шкіра, якої аж кортить торкнутися, і ноги доладні, і ліфчика не треба. Лише вдача у мене — не мед, але хто такий Вайлі, щоб мені цвікати в очі.

— Скажи, ну хіба я не спритниця, що їду зранку-раненько? — запитала я.

— Атож. Якщо врахувати, що він — найзанятіша людина в Каліфорнії, він це оцінить. А ще краще було б розштовхати його о четвертій ранку!

— Ото ж бо й воно! Проти ночі він знуджений. Стількох за цілісінький день бачив-перебачив, у тому числі й гарненьких. А я заїжджаю зранку — і одразу ж спрямовую його думки у потрібне русло.

— Ой, щось мені це не до вподоби. Скидається на зухвалість.

— А що ти пропонуєш? Лише без хамства.

— Я тебе люблю, — заявив він без особливої впевненості. — Я люблю тебе більше, ніж твої гроші, а це вже багато.

І батько твій, можливо, зробить мене першим помічником режисера.

— Я могла вийти заміж за хлопця, якого цього року прийняли останнім у «Череп та кістки»[160], й мешкати в Саутгемптоні[161].

Покрутивши ручку радіоприймача, я зловила чи то «Він пішов», чи то «Втрачена» — пісні того року крутили гарні. Й музика ставала все кращою. Бо коли я була дитиною, в роки Депресії вона не була такою красивою, і найкращі речі були ще з 20-х, такі як «Блакитні небеса» у виконанні Бені Ґудмена[162] чи композиція «Коли скінчився день» Пола Вайтмена[163]. Тоді можна було слухати тільки джаз-бенди. Та зараз мені подобається мало не все, тільки не до вподоби, коли батько виводить: «Мала, ти притомилася за день»[164], намагаючись створити сентиментальну родинну атмосферу між татком і донею. «Він пішов» та «Втрачена» були відверто не під настрій, тому я покрутила ручкою й натрапила на «Гарну на вроду»[165], а це — пісня по мені.

Коли ми піднялися на гребінь узвишшя, я озирнулася назад: повітря було настільки прозоре, що можна було розгледіти листя на горі Сансет-Маунтін[166], аж за дві милі звідси. Іноді тебе потрясає простір, нічим не забудований і не замутнений нічим.

— Гарна на вроду, пр-р-р-риємно зна-а-ати, — заспівала я.

— Ти й Стару збираєшся співати? — втрутився Вайлі. — Якщо збираєшся, то встав рядок і про те, що з мене вийде гарний помічник.

— Е-е, ні, пісня буде тільки про нас, про мене й Стара, — відповіла я. — Він подивиться на мене і подумає: «Я ніколи її раніше насправді не бачив».

— Цей рядок вже вийшов з моди, — кинув він.

— І тоді він скаже: «Крихітко Селіє», як звертався у ніч землетрусу. Він скаже, що досі не помічав у мені жінку.

— Не здумай нічого такого робити!

— А я й не буду нічого робити... стоятиму собі та розквітатиму, як мак. І тоді він поцілує мене ніжно, як ти б поцілував дитину.

— Ти просто прочитала мій сценарій, — поремствував Вай-лі, — який завтра, до речі, я маю йому здати.

— А він сяде, обхопить голову руками і мовить, що ніколи не думав про мене, як оце зараз.

— Ага! Так під час поцілунку ти все-таки хутенько його під-завела.

— Я ж сказала, що я тільки квітну, квітну, як мак. Скільки разів тобі казати, що я квітну!

— Як на мене, звучить досить-таки хтиво, — оголосив Вай-лі. — Давай відкладемо на потім. Мені зараз працювати.

— А тоді він скаже, що, здається, воно так йому судилося.

— Ось вона — фабрика мріянь. Продюсерська кров, — він нарочито здригнувся. — Не доведи Боже, щоб мені таку перелили.

— А далі він говорить...

— Все, що він скаже, мені відомо. Я ж хочу знати твої слова.

— І тут хтось входить, — продовжила я.

— І ти прожогом сплигуєш з кушетки для кастингу, нашвидкуруч поправляючи спідницю.

— Ти що — хочеш, щоб я вийшла з машини і повернулася додому пішки?

Ми вже в’їхали в Беверлі-Гілз[167]. Завдяки високим гавайським араукаріям місто ліпшало просто на очах. Голлівуд чітко розділений на райони, так що точно відомо, люди яких статків де живуть: тут ось мешкають керівники студій та режисери, далі в бунгало — технічний персонал, ще далі — актори масовки й інші пересічні працівники. Цей район був районом очільників студій та здобних жіночок. Хай не настільки романтичний, як якесь занехаяне селище десь у Вірджинії чи Нью-Гемпширі, та сьогодні вранці він був прекрасний.

«Мене спитали, звідки я знаю, — співало радіо, — що я справді кохаю».[168]

Моє серце було сам вогонь, а дим застилав очі, і все таке інше, та я все ж гадала, що мої шанси на успіх — п’ятдесят на п’ятдесят. Стрімко підійду просто-таки до нього, неначе маю намір пройти наскрізь чи поцілувати в уста — в якомусь півкроці зупинюся і скажу: «Привіт!» з обеззброюючою стриманістю.

Я так і вчинила, хоча, певна річ, сталося не так, як гадалося. Красиві темні очі Стара упиналися в мої, прозираючи, я цілковито певна, всі мої думки, при цьому анітрохи не знічуючись. А я стояла й стояла не рухаючись, гадаю, з годину, а він, хоч би що, знай лише сіпнув куточком вуст та засунув руки в кишені.

— Підете ввечері зі мною на бал? — тільки й спитала.

— Що за бал?

— Сценаристів. В «Амбасадорі»[169].

— Ах, так, — він трохи поміркував. — З тобою не зможу. Можливо, потім зайду. У нас закритий попередній перегляд в Ґлендейлі.

Як усе це не схоже на те, що собі заплануєш-намудруєш. Коли він сів, сіла й я, поклавши голову серед телефонів, наче це ще один настільний апарат, й поглянула на нього, і його темні очі відповіли мені поглядом настільки люб’язним і настільки ж ніяким. Чоловіки частенько не відчувають, коли дівчина ладна сама упасти їм в руки. Та єдине, на що я спромоглася, це викликати в нього запитання:

— Силіє, чому ти не виходиш заміж?

Мабуть, знову заведе розмову про Робі, почне сватати.

— А що мені зробити, щоб привабити гарного чоловіка? — запитала я його.

— Скажи йому, що закохана в нього.

— І увиватися навколо нього?

— Аякже, — посміхнувся він.

— Ой, не знаю. Силою не бути милою.

— Я б сам тебе взяв, — сказав він раптом. — Я ж до дідька самотній. Та занадто старий і стомлений, аби братися за щось таке.

Я обійшла стіл і наблизилась до нього впритул.

— Не братися, а побратися. Зі мною.

Від подиву він підвів очі, вперше розуміючи, що я більш ніж серйозна.

— Е-е-е, ні, — видушив він. І на якусь мить він викликав у мене навіть жалість. — Я колись вже побрався з кіно. І часу на інше в мене майже не залишилось. — Він швидко виправився. — Точніше, зовсім нема. Це все одно, що взяти шлюб з лікарем.

— Невже ти не зміг би покохати мене?

— Це не так, — сказав він просто-таки слова з моїх марень; хоча слова були ті ж самі, та зміст був зовсім іншим. — Я ніколи не думав про тебе, Силіє, з цього боку. Я ж знаю тебе змалечку. Та хтось мені говорив, що ти збираєшся побратися з Вайлі Вайтом.

— А тобі... тобі не однаково?