— Не погоджуся з вами.

— Я знаю, — сказав Еморі, сумно похитавши головою. — Але це не так уже й важливо. Я гадаю, ці люди скоро з’являться і візьмуть своє.

Чоловічок злостиво зашипів:

— Кулемети!

— Але ж це ви навчили їх ними користуватися.

Поважний пан захитав головою:

— У цій країні забагато власників, щоб допустити такий стан речей...

Еморі пошкодував, що не знає статистики — списку приватних власників і тих, хто нічим не володіє, і вирішив змінити тему.

Але поважний пан роздратувався:

— Коли ви говорите «одібрати власність» — ви на дуже хиткому ґрунті!

— А як вони отримають своє, не забираючи чогось? Роками людей годували обіцянками. Соціалізм, може, й не прогрес, але загроза червоного прапора — однозначно рушійна сила всіх реформ. Щоб на тебе звернули увагу, треба бути сенсаційним.

— Чомусь мені здається, вашим прикладом благотворного насильства є Росія?

— Цілком можливо, — визнав Еморі. — Звичайно, вони там перестаралися, як під час Французької революції, але я переконаний, що це справді видатний експеримент і вартий уваги.

— То ви не вірите у поміркованість?

— Поміркованих ви навіть не послухаєте, та вже й занадто пізно. Правда в тому, що громадськість зробила одну з найбільш дивовижних і приголомшливих справ — те, що вдається зробити раз на сто років. Вона підхопила ідею.

— Яку?

— Що як би не відрізнялися мізки й навички людей — їсти всім однаково хочеться.

— А якби взяти всі гроші світу... — почав чоловічок глибокодумно, — і розділити іх...

— Ой, припиніть! — різко перервав його Еморі і продовжив свої докази, зовсім не звертаючи увагу на те, що чоловічок розізлився.

— Людське черево... — почав він, але поважний пан перервав його роздратовано:

— Я дозволяю вам просторікувати, — сказав він, — але, будь ласка, уникайте теми живота. Я свій увесь день відчуваю. У будь-якому разі, я не погоджуюсь із половиною вами сказаного. Державна власність — базис усіх ваших тез, а це завжди — лігво корупції. Не будуть люди працювати за сині стрічки, це все маячня!

Коли він замовк, чоловічок рішуче кивнув і заговорив із твердим наміром таки висловитися.

— Є певні речі, які є безпосередньо закладені в людській природі, — заявив він із виглядом мудрої сови, — які завжди існували й завжди існуватимуть, і їх неможливо змінити.

Еморі безпорадно перевів погляд із чоловічка на поважного пана.

— Ну послухайте ж бо! Чому я зневірююсь у прогресі? Просто послухайте! Я можу не задумуючись назвати більше ста природних явищ, які людина змінила силою волі, сотню людських інстинктів, які були стерті або чекають схвалення цивілізації. Те, що цей чоловік зараз сказав, — тисячі років служило підґрунтям спільноти йолопів усього світу. Це заперечення зусиль кожного науковця, кожного державного діяча, кожного мораліста, рефор-

матора, лікаря і філософа, які коли-небудь поклали своє життя для служіння людству. Це примітивний імпічмент всьому вартісному в людській натурі. Кожна людина старша двадцяти п’яти, яка абсолютно серйозно робить такі заяви, має бути позбавлена права голосу!

Чоловічок відкинувся на спинку сидіння — обличчя його збуряковіло від люті. Еморі продовжував, звертаючись до поважного пана.

— Ці на чверть освічені люди із ригідним розумом, як ваш попутник, котрі думають, що вони мислять, а насправді що їх не спитай — у відповідь почуєш тільки жахливу базгранину. Якоїсь миті це «брутальні й негуманні пруссаки», наступної — «ми зобов’язані знищити всіх німців». Вони завжди думають, що «у нас все погано», але вони «не довіряють усіляким ідеалістам». Вони називають Вілсона «просто непрактичним мрійником», а вже через рік лають його за те, що він намагається реалізувати свої мрії. У них немає чітких логічних ідей, окрім жорсткої і затятої опозиції до всіх змін. Вони вважають, що неосвіченим людям не треба достойно платити. Але вони не розуміють, що коли не платити неосвіченим людям, їхні діти також залишаться неосвіченими — і ми ходитимемо й ходитимемо по колу. Ось він, поважний середній клас!

Пан із широкою посмішкою нахилився до чоловічка.

— Як він вас, Гарвіне, що скажете?

Маленький чоловічок зробив спробу усміхнутися і зробив вигляд, ніби питання таке смішне, що не варто навіть звертати й увагу. Але Еморі ще не закінчив.

— Теорія, що народ може сам собою керувати, закінчується на цьому чоловікові. Якщо його можна навчити ясно, стисло й логічно мислити, звільнити від звички ховатись за банальностями, забобонами й сентиментами, то я — войовничий соціаліст. Якщо не можна — то не думаю, що взагалі варто хвилюватися за людство і його системи тепер і надалі.

— Мені цікаво й повчально вас слухати, — сказав поважний пан. — Але ви ще дуже молодий.

— Це значить тільки, що мене ще ані зіпсував, ані налякав сучасний досвід. Я володію найбільш неоціненним досвідом — досвідом людства. І попри те, що я ходив до коледжу, я все ж таки зміг отримати хорошу освіту.

— Ви умієте говорити.

— Не все сказане — нісенітниці, — пристрасно додав Емо-рі. — Це вперше в житті, коли я відстоював соціалізм. Це єдина відома мені панацея. Я безпорадний. Мене нудить від системи, де найбагатший чоловік отримує найгарнішу дівчину, якщо захоче її. А митець без доходу мусить продавати свій талант виробнику ґудзиків. Навіть якби я не мав жодних талантів, я б не зміг гарувати десять років (приречений або на безшлюбність, або на потайні милості) тільки для того, щоб чийсь синок мав автомобіль!

— Але якщо ви не впевнені...

— Не має значення! — вигукнув Еморі. — Моє становище вже не може бути гіршим. Соціальна революція могла б винести мене нагору. Звичайно, я егоїст. Мені здається, що я — ніби риба, викинута на берег з усіх зношених систем. Я, можливо, був одним із двадцяти хлопців із мого випуску в коледжі, які отримали належну освіту. Однак вони приймали в футбольну команду будь-якого добре навченого простака, а мені не можна було, бо якийсь старий дивак вирішив, що нам усім треба збагатитися перетинами конусів! Я зненавидів армію. Я зненавидів бізнес. Я жадаю змін, і я вбив у собі совість...

— І ви будете всюди кричати, що нам потрібно прискорюватися?

— Як мінімум, це правда, — наполягав Еморі. — Реформи не встигатимуть за потребами цивілізації, якщо тільки їх не робити примусово. Політика невтручання — це все одно, що псувати дитину, говорячи, що з неї виросте щось путнє врешті-решт. Виросте, якщо примусити.

— Але ж ви не вірите в усю цю соціалістичну тарабарщину!

— Не знаю. Поки не заговорив із вами — я навіть серйозно про це не замислювався. Я не був упевнений навіть у половині сказаного...

— Ви мене зовсім заплутали, — сказав поважний пан. — Але всі ви однакові. Кажуть, Бернард Шоу, незважаючи на всі свої доктрини, найбільш прискіпливий з усіх драматургів, коли йдеться про гонорар. До останнього фартинга.

— Ну, — сказав Еморі, — я просто стверджую, що я — продукт гнучкого розуму збуреного покоління, і маю всі підстави віддати свій розум і перо радикалам. Навіть якщо в глибині мого серця я вважаю, що ми всі сліпі, як атоми в світі, обмеженому помахом маятника, — і я, і такі, як я, будуть боротися проти традиції, принаймні намагатися замінити старе лицемірство новим. Я думав у різні моменти, що у мене вірні думки стосовно життя, але вірити важко. Це єдине, що я знаю. Якщо життя — не пошуки Грааля, то принаймні дуже захоплива гра.

Хвилину всі мовчали, а потім поважний пан запитав:

— А в якому університеті ви вчились?

— У Принстоні.

Поважний пан аж здригнувся, вираз його окулярів якось змінився.

— Я колись відправив свого сина у Принстон...

— Справді?

— Можливо, ви знали його. Його звали Джесс Ферренбі. Він загинув минулого року у Франції...

— Я дуже добре його знав... Він був одним із моїх найближчих друзів.

— Він був... славний хлопець. Ми були дуже близькі...