— Мушу визнати, гроші в цьому бізнесі можна заробити. Таланти вже не голодують. Навіть у мистецтві можна заробити нині на хліб. Митці малюють обкладинки журналів, пишуть рекламу, вигадують регтайми для театрів. Коли преса перейшла на комерційну основу, віднайшли нешкідливе й пристойне заняття для кожного таланту, який міг би віднайти свою власну нішу. Але стережіться геніїв, панове, які також є інтелектуалами. Митці, які не вписуються під загальний шаблон, — Руссо, Толстой, Семюель Батлер, Еморі Блейн...

— А це ще хто такий? — з підозрою запитав чоловічок.

— Він? — подумав мить Еморі. — Він інтелектуал, наразі ще невідомий загалу.

Чоловічок засміявся роблено-старанно, але вмовк, бо Еморі зиркнув на нього гнівно.

— Чого смієтеся?

— Ой, ці вже мені інтелектуали...

— Та ви хоч знаєте, що це означає?

Очі чоловічка метушливо забігали.

— Ну, це означає...

— Воно завжди означає розумну і добре освічену людину, — перебив Еморі, — що активно втручається у розвиток людства! — Еморі вирішив бути різким. Він повернувся до поважного пана. — Цей молодик, — показав пальцем на секретаря і вимовив «молодик» так, як кличуть коридорних: «хлопче», — без вікової різниці, — він вельми невиразно уявляє істинний смисл усіх популярних слів.

— Ви проти контролю капіталу над пресою? — втрутився поважний пан, втупившись у нього окулярами.

— Так, я проти того, щоб робити за них розумову роботу. Мені здається, суть будь-якого бізнесу, який я бачив, — це виснажувати і недоплачувати купі дурнів, які до цього надаються.

— Та невже? — сказав поважний пан. — Погодьтесь, що робочим платять чимало за п’яти-шестигодинний робочий день — це смішно! А якщо він ще й член профспілки — чесного робочого дня ти від нього й не жди.

— Ви самі у цьому винні, — наполягав Еморі. — Ви ж ніколи не йдете на поступки, поки їх не викрутять з вас.

— Ми — це хто?

— Ваш клас, до якого я сам ще донедавна належав. Ті, хто за правом спадку, або завдяки працьовитості чи завдяки розуму, або й шахрайству стали імущим класом.

— То ви наполягаєте, що ось той робітник, котрий латає дорогу, попрощався б легко зі своїми грішми, якби вони в нього були?

— Ні. Але до чого тут це?

Пан задумався.

— Мушу визнати, ні до чого. Але, схоже, якийсь зв’язок тут є.

— Насправді, — продовжив Еморі, — він вчинив би ще гірше. Нижчий клас ще більше обмежений, менш приємний, а кожен окремо — більш егоїстичний, і звичайно, менш розумний. Але це не має ніякого стосунку до теми.

— Тож, у чому полягає проблема?

Тут Еморі задумався, щоб точніше сформулювати питання.

— Коли розумний чоловік із пристойною освітою потрапляє в лабети життя, — повільно почав Еморі, — тобто коли одружується — в дев’яти випадках із десяти він стає консерватором у всьому, що стосується соціальних умов. Він може бути чуйним, добрим, навіть по-своєму справедливим, але його основний клопіт — тримати оборону. Його жінка підганяє його — від десяти тисяч на рік до двадцяти тисяч щороку, і так далі, як у безперервному колесі, з якого немає виходу. Він потрапив у пастку! Світ упіймав його! Йому вже нічого не допоможе. Він душевно жонатий чоловік!

Еморі зупинився і вирішив, що то була непогана фраза.

— Деякі чоловіки, — продовжував він, — уникають отих лещат. Можливо, їхні жінки не мають соціальних амбіцій, може, він знайшов якусь фразу в одній із «небезпечних книжок», яка йому сподобалась, може, вони почали бігти, але їх вибило з колії, як мене. Словом, це — конгресмени, які не беруть хабарів, президенти, які не є вдатними політиками, письменники, науковці, державні діячі, які не зробилися торбами з ручками для жінки та півдесятка коханок і дітей.

— Себто вроджені радикали?

— Так, — сказав Еморі. — Вони можуть варіювати від зневіреного критика, такого як Торнтон Генкок, і аж до Троцького. Отже, ці «душевно неодружені» чоловіки не мають прямої влади. На жаль, «душевно одружені» чоловіки зі своєю гонитвою за грошима купують газети, популярні журнали, впливові тижневики — і все для того, щоб місіс Газета, місіс Журнал, місіс Тижневик змогла мати кращий лімузин, ніж сусіди-нафтовики через дорогу чи сусіди-цементний завод за рогом.

— А чому б і ні?

— Тому, що заможні стають хранителями світової інтелектуальної власності, і звичайно, чоловік, який володіє грошима при одному соціальному устрої, не буде ризикувати майбуттям сім’ї, друкуючи вимоги іншого устрою у своїй газеті.

— Але такі вимоги з’являються.

— Де? У підозрілих виданнях. У затхлих газетках на дешевому папері.

— Гаразд, продовжуйте.

— Отже, моя точка зору така: зважаючи на сукупність умов, перша з яких — сім’я, є два види башковитих людей. Один сприймає людську природу такою, як вона є, використовує її страхи, її слабкості й її силу для своїх цілей. На противагу їм — люди душевно нежонаті перебувають у постійному пошуку нових систем контролю і протидії людській природі. Їхня проблема складніша. Не життя складне, а боротьба за контроль і управління життям. Це їхня боротьба. Вони — частина прогресу, душевно одружений чоловік — ні.

Поважний пан дістав три сигари і простягнув їх своїм супутникам на клишуватій долоні. Чоловічок узяв одну, а Еморі похитав головою і потягнувся за сигаретою.

— Продовжуйте, — сказав поважний пан, — давно хотів послухати когось із вашої братії.

— Сучасне життя, — знову почав Еморі, — змінюється вже не століття за століттям, а день за днем, удесятеро швидше, ніж будь-коли раніше: населення подвоюється, цивілізації зближуються, взаємна економічна залежність, расові питання. А ми — марнуємо час. Моя ідея в тому, що нам потрібно прискорюватися. — Він навмисне зробив акцент на останньому слові, і водій несвідомо додав швидкості. Еморі й поважний пан засміялися, чоловічок теж засміявся після паузи.

— Кожна дитина, — сказав Еморі — мусить мати однаковий старт. Якщо батько може дати їй хорошу фізичну форму, а мати — навчити тверезо мислити, ця рання наука і має бути її підґрунтям. Якщо батько не може забезпечити фізичну підготовку, якщо мати провела роки в гонитві за чоловіками і не готувалась до виховання потомства — тим гірше для дитини. Не варто її штучно підтримувати грішми, посилати в приватні школи, тягнути через коледж... Кожен хлопець повинен мати однаковий старт.

— Добре, — сказав поважний пан, хоч його окуляри не висловлювали ані схвалення, ані заперечення.

— Потім я б передав усі підприємства в руки держави — для спроби.

— Уже намагались — не вийшло.

— Ні, трохи не вийшло. Якби у нас була державна власність, найкращі бізнесові аналітики працювали б на уряд і займались би чимось ще, окрім самих себе. У нас були б Маккеї замість Берг-сонів, Моргани у казначействі, Гілли керували б торгівлею між штатами. Найкращі юристи були б у сенаті.

— Вони б не працювали задарма на повну потужність.

— Ні, — сказав Еморі, хитаючи головою. — Гроші — не єдиний стимул, який будить у людині найкраще, навіть в Америці.

— А нещодавно ви самі сказали, що це стимул.

— Зараз так і є. Але якби ми заборонили мати більше, ніж визначену кількість майна, найкращі люди погналися б за іншою винагородою, яка приваблює людство, — за почестями.

Поважний пан видав звук, дуже схожий на «бе-ее».

— Наразі це найбільш нерозумне, що ви сказали.

— Не так уже й нерозумно. Цілком правдоподібно. Якби ви ходили до коледжу, то були б неабияк подивовані тим фактом, що людина буде докладати вдвічі більше зусиль заради сотні жалюгідних почестей, аніж той, хто ще й заробляє сам на себе.

— Дитячі ігри! — глузував його опонент.

— Ані трохи, хіба що ми всі — діти. Ви коли-небудь бачили дорослого чоловіка, який намагається потрапити в таємне товариство? Або сім’ю, яка розбагатіла і хоче потрапити в елітний клуб? Вони застрибають від радості навіть від однієї згадки його назви. Ідея, що людину можна примусити працювати, тільки якщо тримати золотий перед її очима, — це доповнення, а не аксіома. Ми так давно це робимо, що навіть забули, що може бути по-іншому. Ми створили світ, де це — необхідність. Ось подивіться, — Еморі ставав дедалі красномовнішим, — якби десятьом людям, застрахованим як від багатства, так і від голоду, запропонували зелену стрічку за п’ять робочих годин і синю стрічку за десять — дев’ятеро із десяти працювали б «за синю». Цей змагальний інстинкт потребує тільки символу. Якщо розмір будинку є символом, вони трудитимуться в поті чола лише заради нього. Якщо це лише ота синя стрічка — я впевнений, що вони працюватимуть так само наполегливо заради неї. Так було ще багато століть тому.