— Вони намагаються.

— Ні, вони навіть не намагаються! Дехто з них може писати, але вони навіть не можуть примусити себе сісти і написати принаймні один чесний роман. Більшість із них не вміє писати, я це визнаю. Але мені здається, Руперт Г’юз намагається показати справжню, всебічну картину американського життя. Але у нього варварський стиль і перспектива. Ернест Пул і Дороті Кенфілд намагаються, але їм бракує почуття гумору. Принаймні їхні роботи змістовні, водичку вони не ллють. Кожен автор має писати свою книжку так, ніби в той день, коли він її закінчить, йому відрубають голову.

— Це якась двостороння угода?

— Не збивай мене з думки! У декількох, здається, є певний рівень культури, розум і чимало літературного хисту, але вони просто не пишуть щиро, бо стверджують, що на справжню літературу немає попиту. Тоді чому, в біса, всі ці Веллси, Конради, Голсуорсі, Шоу, Беннети й інші на половину своїх продажів залежать від Америки?

— А що наш Томмі скаже про поетів?

Том уже знесилився. Його руки повисли обабіч крісла, він аж застогнав.

— Я зараз про них сатиру пишу, називається «Бостонські барди і херстівські оглядачі»[30].

— То давай послухаємо! — нетерпляче сказав Еморі.

— Наразі маю тільки останні рядки.

— Дуже по-сучасному. Читай, послухаємо, чи смішно.

Том витягнув із кишені згорнутий папірець і прочитав уголос, з паузами між рядками, щоб Еморі вловив, що це вільний вірш:

Еморі вигукнув:

— Ти молодець! З мене — вечеря за зухвалість двох останніх рядків!

Еморі не уповні погоджувався зі шквальним осудом американських романістів та поетів. Йому подобались і Вейчел Ліндсі, і Бут Таркінгтон, він захоплювався сумлінним, хоча й не виструн-ченим артистизмом Едгара Лі Мастерса.

— Що я ненавиджу — так це нісенітниці на кшталт: «Я Бог — я людина — я осідлав вітри — я бачу крізь туман — я сенс життя».

— Це огидно!

— Я б хотів, щоб американські романісти перестали вос-хваляти бізнес. Ніхто не хоче читати про це, хіба що той бізнес шахрайський. Якби ця тема була цікавою, всі б купували історію життя Джеймса Джея Гілла[31], а не ті довгі офісні трагедії, які оспівують важливість диму...

— І похмурість, — додав Том, — ще одна улюблена тема. Хоча мушу визнати, монополісти тут — російські автори. Наша специфіка — історії про маленьких дівчаток, котрі ламають хребет, і їх удочеряють буркотливі старигані, бо дівчатка люблять усміхатися. Можна подумати, що ми — нація веселих калік, натомість самогубство — улюблена прерогатива російського селянина.

— Шоста година, — сказав Еморі, зиркаючи на годинник. — Я замовлю тобі щедру смачну вечерю за силу «Ювеналій» твого повного зібрання творів.

Липень знемагав спекою останнього тижня. Еморі знову відчув наростаючу хвилю неспокою (минуло всього лише п’ять місяців, відколи вони з Розаліндою зустрілися). Але йому вже важко було згадати того сповненого переживань хлопця, який зійшов із військового корабля, пристрасно прагнучи пригод. Однієї ночі, поки всепоглинаюча і виснажлива спека вливалася крізь вікно його кімнати, він кілька годин бився у безплідному зусиллі увічнити той болісний період.

У середині серпня прийшов лист від монсеньйора Дарсі, який, вочевидь, випадково натрапив на його адресу:

«Мій любий хлопчику!

Твій останній лист мене дуже схвилював. Це зовсім на тебе не схоже. Читаючи між рядків, у мене склалося враження, що заручини з цією дівчиною зробили тебе нещасним, і я бачу, що ти втратив те почуття романтики, яке було тобі притаманне до війни. Ти сильно помиляєшся, якщо думаєш, що можна бути романтиком без віри в Бога. Інколи мені здається, що для нас обох секрет успіху (якщо ми його знайдемо) — це той містичний елемент всередині нас: щось втікає в нас (те, що розширює нашу особистість), а коли випаровується — вона висихає; і я б назвав твої два останні листи «змарнілими». Бійся загубитися в особистості іншої істоти — чи то чоловіка, чи жінки.

Його високопреосвященство кардинал О’Ніл і єпископ Бос-тонський зараз у мене в гостях, тож мені нелегко знайти хвилину, щоб написати тобі. Але я б хотів, щоб ти приїхав до мене згодом (хоча б на вихідні). Цього тижня я планую навідатись у Вашингтон.

Майбутнє моє наразі непевне. Але (це тільки між нами) я не здивуюся, якщо за найближчі вісім місяців червона кардинальська шапка прикрасить мою недостойну голову. У будь-якому разі, я мрію придбати будинок десь у Нью-Йорку або Вашингтоні, куди б ти міг приїжджати на вихідні.

Еморі, я щасливий, адже ми обидвоє живі! Ця війна могла покласти кінець славетному роду. Але стосовно одруження — у тебе зараз найнебезпечніший період життя. Ти можеш одружитися «на швидку руку, та на довгу муку», але думаю, ти цього не зробиш. Судячи з того, що ти писав про свій злиденний фінансовий стан — твоє бажання поки що нездійсненне. Одначе, якщо я буду міряти тим мірилом, яким зазвичай тебе вимірюю, то мушу сказати: протягом наступного року тебе чекає щось на кшталт емоційної кризи.

Пиши мені, не забувай. Мені сумно, що я не в курсі усіх твоїх справ.

Із незмінною любов’ю,

Тейєр Дарсі».

Через тиждень після отримання цього листа їхнє маленьке господарство розлетілось на друзки. Безпосередньою причиною була важка і, вочевидь, хронічна хвороба матері Тома. Тож вони здали меблі на склад, віддали квартиру в суборенду і сумно потиснули один одному руки на пенсильванському вокзалі. (Здавалося, що Еморі й Том все життя тільки прощаються.)