Той день, коли він оголосив Томові про свою нудьгу, нічим не відрізнявся від інших. Він прокинувся перед полуднем, пообідав з місіс Лоуренс, потім повернувся додому на улюбленому другому поверсі автобуса.

— А чом би ти не був знудженим? — позіхнув Том. — То хіба не притаманний стан душі для молодиків твого віку і становища?

— Мабуть, — сказав Еморі замислено, — але мені не нудно — мені тривожно.

— Це війна і любов з тобою таке вчинили.

— Хтозна, — задумався Еморі, — не впевнений, що саме війна мала такий вплив на тебе чи на мене, але вона однозначно зруйнувала старий устрій, водночас знищивши індивідуальність нашого покоління.

Том здивовано витріщився на нього.

— Так і є, — наполягав на своєму Еморі. — Більше того — чи не знищила вона її і в цілому світі? О Господи, як приємно було колись мріяти, що я стану великим держаним діячем, або письменником чи релігійним або політичним лідером. Але тепер навіть Леонардо да Вінчі чи Лоренцо Медичі не змогли б прославитись на весь світ. Життя занадто масивне і складне. Світ так розрісся, що навіть не може поворухнути власними пальцями. А я хотів бути таким важливим пальцем...

— Я з тобою не погоджуся, — увірвав його Том. — Людство ще не було настільки сконцентроване само на собі ще з часів... гм... Французької революції.

Еморі активно запротестував:

— Ти невірно розумієш епоху! Тут кожен безумець — індивідуаліст на якийсь час. Вілсон був сильним, коли тільки вийшов на сцену, потім він йшов і йшов на компроміси. Як тільки Ленін і Троцький зайняли остаточну позицію, вони перетворилися на таких тимчасових фігур, як Керенський. Навіть Фош не має і половини тієї ваги, як Кам’яна Стіна Джексон[25]. Колись війна була найбільш індивідуальною справою чоловіка, і все ж таки відомі герої не мали ані авторитету, ані відповідальності — як-от Гайнемер[26] і сержант Йорк[27]. Який школяр вибере героєм Першинга[28]? Велика людина не має часу ні на що більше, як тільки сидіти і бути видатною.

— Ти ж не думаєш, що більше не буде всесвітніх героїв?

— Будуть — в історії, але не в житті. Карлайлу[29] було б важко знайти матеріал для нового розділу «Герой як видатна особистість»

— І що далі? Я сьогодні уважний слухач.

— Люди так сильно намагаються вірити в лідерів — аж до болю. Але щойно у нас з’являється популярний реформатор або політик, чи письменник там або філософ — скажімо, Рузвельт, Толстой, Вуд, Шоу, Ніцше, — його одразу змиває зустрічною течією критики. Господи, ніхто не здатен витримати тягар неординарності в наші дні! Це найбільш надійна стежка до забуття. Людям уже набридло знову і знову чути ті самі імена.

— То ти звинувачуєш пресу?

— Звичайно. Подивись на себе — ти в «Новій демократії». Вона вважається найкращим тижневиком у країні. Її читають усілякі там діячі й таке інше. І яка твоя робота? А така: бути таким розумним, таким цікавим, бути блискуче-цинічним — наскільки можливо щодо кожної постаті, доктрини, книжки чи політики, про які тобі доручили написати. Що більше блиску, більше матеріалу для розголосу ти ввіллєш у предмет дискусії, тим більше грошей тобі заплатять, тим більше людей куплять видання. Ти, Томе Д’Інвільє, — понівечений Шеллі — мінливий, кмітливий, проникливий, прямолінійний представник критичного мислення нації... І не заперечуй, — я знаю цю кухню! Я писав рецензії на книжки в коледжі; для мене то була своєрідна розвага — з чесним, сумлінним зусиллям охарактеризувати щось, запропонувати нову теорію чи нову панацею як «довгоочікуване доповнення до легкого літнього чтива». Ну ж бо — визнай це!

Том засміявся, а Еморі піднесено продовжив:

— Ми хочемо вірити. Молоді спудеї намагаються вірити старшим авторитетам, виборці — своїм конгресменам, держави — своїм діячам, — але не вдається. Занадто багато різноголосся, забагато безладної, непослідовної, необдуманої критики. А у випадку з газетами — ще гірше. Будь-яка багата але непро-гресивна партія з лідером, з його особливо захланною і жадібною формою свідомості, котра називається «фінансовий геній», може купити газету, яка є єдиним інтелектуальним харчем і питвом для тисяч заклопотаних, виснажених людей! Отих бідолах, які настільки втягнуті у повсякденні справи сучасного життя, що можуть споживати тільки попередньо здрібнений корм! За два центи виборець купує свої політичні погляди, судження і філософію! Через рік приходить нова політична сила або зміна власників газети, і як наслідок — ще більша плутанина, більше суперечностей, раптовий натиск нових ідей — їх готують, дистилюють, ферментують...

Він зупинився, щоб набрати повітря.

— Ось чому я заприсягнувся не торкатися до паперу, поки мої ідеї або не просвітліють, або не щезнуть взагалі. На моїй душі й без того багато гріхів, щоб ще й забивати голову людям непевними й порожніми сентенціями. Я б так міг докотитись до того, щоб звинуватити сумирного капіталіста в підозрілих зв’язках із бомбою, або втягнути якогось безневинного більшовика у плутанину із кулеметною стріляниною...

Том уже відчував себе ніяково від цього памфлету про його зв’язок із «Новою демократією».

— А як це все стосується твого знудженого стану?

Еморі вважав, що безпосередньо.

— Який стосунок я до цього маю? — запитався він. — А для чого я взагалі потрібен? Примножувати расу? Коли почитати американські романи, то ми змушені повірити, що «здоровий американський молодик» від дев’ятнадцяти до двадцяти п’яти — неначе безстатевий узагалі. Але насправді чим він здоровіший — тим менше в цім правди. Єдина альтернатива не дати втягнутися в це — знайти несамовитий інтерес. Війна закінчилась, а я занадто переконаний у відповідальності автора, щоб писати просто зараз. А щодо бізнесу... Гадаю, бізнес сам за себе скаже. Він не має жодного стосунку до будь-чого, що мене б цікавило, хіба що до незначного, суто утилітарного зв’язку з економікою. А що б я для себе почерпнув, якби на найближчі десять років із гаком загруз у офісній роботі? Не більше, ніж із якогось фільму на індустріальну тематику.

— То спробуй белетристику, — підказав Том.

— Проблема в тому, що я відволікаюсь від життя, коли починаю писати оповідання. Я боюся, що замість того, щоб жити... Можливо, несподіванки життя чекають мене десь у японських садах готелю «Ріц» або в Атлантик-Сіті чи на нижньому Іст-Сайді. У будь-якому випадку, — продовжував він, — не маю я до того наснаги. Я хотів бути звичайним обивателем, але моя дівчина не змогла цього зрозуміти.

— То знайдеш іншу.

— Господи! Навіть не кажи про це! Може, ти ще скажеш: «Якби дівчина була варта тебе, вона б на тебе чекала»? Ні, старий, насправді дівчина, яка чогось варта, нікого не чекає. Якби я думав, що знайдеться інша, я б втратив рештки моєї віри в людську природу. Можливо, я тебе потішу, але Розалінда — єдина в світі дівчина, яка могла би втримати мене.

— Гаразд, — позіхнув Том, — я зображаю твою довірену особу вже цілу годину. Але мене дуже тішить, що у тебе знову з’явилися категоричні судження.

— Мене теж, — неохоче погодився Еморі. — Одначе коли я бачу щасливу сім’ю, мені аж живіт крутить.

— Щасливі сім’ї намагаються справити саме таке враження на людей, — іронічно зауважив Том.

Бували й такі дні, коли Еморі слухав. Таке траплялося, коли огорнений димом Том брався зі смаком винищувати американську літературу. Йому бракувало слів.

— П’ятдесят тисяч доларів на рік! — вигукував він. — Боже правий! Подивися на них — Една Фербер, Гавернер Морріс, Фан-ні Герст, Мері Робертс Рейнгарт — хто з них написав хоч одне оповідання, яке пам’ятатимуть через десять років? А цей дядько Кобб — не вважаю його ані розумним, ані цікавим, більше того, не думаю, що ще хтось вважає, окрім видавців. Він просто захмелів від реклами. Всі ці... О Гарольд Белл Райт, о Зейн Грей!