— Та ні, — раптом сказала вона.

— Що — ні?

— Я не божевільна. Я ж не подумала, що ви божевільний, коли вперше побачила вас. Тож це нечесно — думати так про мене...

— Але як...

Еморі й Елінор, скільки були знайомі, могли розмовляти про щось і, раптом зупинившись, виявити, що після мовчанки хід думок їхніх рухався тими самими стежками до однієї ідеї, яка комусь видалася б абсолютно не пов’язаною з попередньою.

— Скажіть-но мені, — запитався він, нахилившись із нетерпінням, — звідки ви знаєте про «Улялюм» або колір мого волосся? Як ваше ім’я? Що ви тут робили? Розповідайте!

Раптом спалахнула блискавка, викриваючи всі таємниці, і він побачив Елінор і вперше заглянув у її очі. О, вона була така дивовижна — бліде обличчя, ніби мармур, на якому виблискують тонкі брови, очі, що мерехтіли сліпучим смарагдовим сяйвом. Чаклунка... Їй десь дев’ятнадцять літ — так йому здалося. Жива і замріяна, із білою смагою над вустами — ознакою жаги і насолоди. Він відхилився назад до копиці сіна у подиві зачудування.

— Ну от, тепер ви бачили мене... — спокійно сказала вона. — І гадаю, зараз скажете, що мої очі запалили вашу уяву.

— А якого кольору ваше волосся? — зосереджено запитав він. — Воно коротке, правда?

— Так, коротке. Не знаю, якого кольору... — сказала вона задумливо. — Стільки чоловіків питалося про це — якогось не-визначеного, я думаю. Ніхто не помічає мого волосся — задивляються на мої гарні очі. Мені все одно, що ви на це скажете, хоч у мене прекрасні очі.

— Відповідайте на мої питання, Меделін.

— Я їх усі не запам’ятала... окрім того, я не Меделін, я — Елінор.

— Я мав би здогадатися. Звичайно, Елінор! Лише так! Розумієте, що я маю на увазі?

Запанувала тиша. Вони слухали дощ.

— Мені за шию вже капає, мрійнику, — врешті озвалася вона.

— Відповідайте на мої запитання.

— Отже, мене звати Севедж Елінор; живу я в старовинному великому будинку; найближчий живий родич із відомих — дідусь Раміллі Севедж; мій ріст — п’ять футів, чотири дюйми; номер годинника — 3077 Ш; ніс — виразний, тонкий, темперамент — шалений.

— А я? — перебив Еморі. — Де ви бачили мене?

— А ви — продовжила вона, — неабиякий любитель поговорити про себе. Отже, юначе, одного дня, на минулому тижні я ніжилась на сонечку за тином, і чую — іде якийсь хлопець і декламує гордовито:

— Отож, я визирнула за паркан, але ви раптом кинулись бігти через якусь невідому мені причину, я побачила лише вашу гарну потилицю. О! — сказала я собі, — невже це чоловік, за яким зітхають усі жінки? — і так далі в моєму ірландському дусі.

— Досить, — перебив Еморі. — Тепер давайте знову про вас.

— Добре, продовжу. Я з тих жінок, які, крокуючи життям, дарують іншим хвилюючі переживання. Сама ж я їх не отримую, тому доводиться їх вигадувати в отакі ночі. Писати книжки у мене не вистачає терпіння, і я ще ніколи не зустрічала чоловіка, за якого мені б хотілося вийти заміж. Хоча мені лише вісімнадцять...

Буря повільно вщухала, і тільки вітер продовжував завивати й розгойдувати стіг. Еморі перебував немов у трансі. Він відчував, що кожна мить — безцінна. Він ніколи ще не зустрічав таких дівчат — і ця мить ніколи не повториться. Він зовсім не почувався дійовою особою в п’єсі (що було б не дивно в такій нестандартній ситуації), але у нього було відчуття, що він повернувся додому.

— Я щойно дійшла важливої думки, — сказала Елінор після паузи, — ось чому я тут, відповідаючи на ще одне ваше запитання. Я щойно усвідомила, що не вірю у безсмертя.

— Справді? Як банально...

— Боюся, що так, — відповіла вона, — банально і жалюгідно. Однак я прийшла сюди, щоб змокнути, як мокра курка; мокрі курки завжди ясно мислять, — підсумувала вона.

— Продовжуйте, — ввічливо сказав Еморі.

— Тож я, не боячись темряви, вдягнула свій плащ, взулась у ґумові чоботи і пішла гуляти. Розумієте, раніше я завжди боялась, власне, я не надто вірила в Бога і думала, що блискавка може влучити в мене. Але я тут, і блискавка не вдарила, але найцікавіше, що я не стала більш віруючою, аніж рік тому, коли була прихильницею християнського вчення. Тепер я знаю, що я матеріалістка, і я намагалася здружитися з сіном, аж тут побачила, як ви бредете з лісу, наляканий до смерті.

— Що, маленька вигаднице? — вигукнув Еморі обурено. — Наляканий?

— Авжеж — сам собою! — заволала вона так, що він аж підстрибнув. Вона заплескала в долоні і зареготала втішно. — Ось бачите! Елінор Севедж — матеріалістка, не лякайся, не тремти, не спізнюйся...

— Ні, мені потрібна душа... — заперечив він. — Я не можу бути раціональним, якимось молекулярним...

Вона нахилилась до нього, не відриваючи погляду, і прошепотіла з якоюсь містичною фатальністю:

— Я так і думала, Жуане, я боялась, що ви сентиментальний. Ви — не такий, як я. А я просто маленька романтична матеріалістка.

— Я не сентиментальний. Я — романтичний, як і ви. Річ у тім, що сентиментальна людина думає, буцімто почуття триватимуть вічно, а романтик думає, що ні. (Це було його старе кліше.)

— Підсумок: я йду додому, — із сумом сказала вона. — Давайте спустимося з копиці і дійдемо разом до перехрестя.

Вони повільно спустилися зі свого сідала. Вона не дозволила йому допомогти, зробивши заперечний жест рукою, і приземлилася граційно у грузьке болото, де хвильку посиділа, сміючись над собою. Потім підскочила, взяла його за руку, і вони пострибали навпростець від однієї купини до іншої. Здавалося, радість їхня виблискувала у кожній калюжі. Зійшов місяць, гроза втекла вже кудись на захід. Коли рука Елінор торкалась його плеча, він відчував, як усередині наростає холодний страх, що він може загубити цей зникаючий пензлик, яким він уже малював її примарний світ. Він поглядав на неї краєчком ока, як і кожного разу, коли вони гуляли разом — вона була і втіхою, і шаленством (йому хотілося назавжди залишитися в тому стозі сіна і споглядати життя в її зелених очах). Його язичництво буяло тієї ночі, а коли її постать розчинилась, немов сіра примара, вдалині, тихий спів рознісся над полями і заполонив його шлях додому. Всю ніч нетлі залітали і вилітали крізь його вікно; і невиразні звуки запливали таємничим срібним потоком, а він лежав, не стуляючи очей у повноводній тиші.

Еморі висмикнув травинку і почав її зосереджено жувати.

— Я ніколи не закохувався в серпні чи вересні, — заявив він.

— А коли?

— На Різдво або на Великдень. Я церковник.

— Он як! — Вона задерла носа. — Ага! Весна в корсеті! Але Пасха не занадто святешна для весни? Пасха заплітає коси і носить строгий костюм. «Зав’яжи сандалі свої, плинною хай буде хода. Пишнотою і блиском хай сяє стопа», — процитувала Елінор, а потім додала: — Правда, Гелловін більше пасує осені, аніж День подяки?

— Безперечно, а Різдво — пасує зимі. А от літо...

— Літо у нас не має свого свята, — сказала вона. — Не випадає влітку закохуватись. Стільки людей намагалися, що це стало навіть приказкою. Літо — це просто оманлива обіцянка весни, обман тих солодких ночей, про які мрієш у квітні. Це загалом нудна пора, без буяння весни... Немає у літа належного свята.

— А четверте липня? — жартома нагадав Еморі.

— Не будьте смішним! — сказала вона глузливо.

— Гаразд. Але що б змогло виконати обіцянку весни?

Вона замислилась.

— О, гадаю, лише небеса! Якби вони існували... — замріяно мовила вона. — Але то має бути щось на кшталт язичницьких небес. Вам би добре було стати матеріалістом, — додала вона невлад.

— Навіщо?

— Бо ви схожі на портрети Руперта Брука[34].