Серце Еморі впало.

— Ти просто подумай, чого це все варте! Адже ніхто не буде тебе переслідувати за те, що ти пацифіст, — тебе просто зарахують до лав найгірших.

— Не обов’язково! — перебив він.

— Щось мені це дуже нагадує нью-йоркську богему...

— Я розумію, що ти маєш на увазі, отож іще не знаю, чи буду займатись такою агітацією.

— Ти намірявся, виступати перед людьми, які тебе навіть не будуть слухати? І це зі всіма твоїми талантами, Берне?

— Знаєш, так, мабуть, мислив першомученик Стефан багато століть тому. Адже він проповідував, а вони вбили його. Може, помираючи, він думав: яке марнування сил... Хоча я завжди припускав, що саме про смерть Стефана згадав Павло по дорозі в Дамаск, і саме це спонукало його нести в світ слово Христове.

— Продовжуй.

— Це все... Це — мій особистий обов’язок. Навіть якщо зараз я просто пішак, чи просто чиясь жертва. Господи! Еморі, ти ж не думаєш, що мені подобаються німці?

— Ну, тут я не можу нічого сказати — я вичерпав усі логічні докази щодо непротивлення, а посеред усього цього лишається тільки величезна примара людства, яке є і яке завжди буде. І ця примара коливається між пошуками Толстого і логічною аргументацією Ніцше... — Еморі раптом осікся. — Коли ти їдеш?

— Наступного тижня.

— Тоді ще побачимось.

І коли Еморі пішов, на думку йому раптом спало, що вираз обличчя Берна дуже нагадав обличчя Керрі, коли вони прощалися два роки тому під аркою Блера. Еморі було тяжко від думки, що він ніколи не був спроможний на отаку первинну чесність, як ці двоє...

— Берн — фанатик, — сказав він Томові, — і він неправий. Я схильний думати, що він просто мимоволі став пішаком у руках анархістів і проплачених німцями ура-патріотів. Мене лише одне бентежить: як він міг відмовитись від усього найважливішого?..

Берн поїхав через тиждень якось непомітно тихо. Він продав усі свої пожитки і зайшов попрощатися. У нього залишився тільки обшарпаний ровер, яким він сподівався добратися додому в Пенсильванію.

— «Пустельник Петро прощається з кардиналом Рішельє», — виголосив Алек, який розвалився на підвіконні, поки Берн із Еморі потискали один одному руки.

Але Еморі було зовсім не смішно. Він ще довго дивився, як довгі ноги Берна крутять педалі безглуздого ровера, поки він не зник за Александр-Холлом. Він знав, що тиждень у нього видасться кепський. Не те щоб він змінив свою думку про війну —

Німеччина нині уособлювала для нього все наймерзенніше: матеріалізм та аморальну деспотичну владу. Просто обличчя Берна запало йому в пам’ять, окрім того, вже починало нудити від усієї цієї істерії довкола...

— Який сенс раптом нападати на Гете? — заявив він Алеку з Томом. — Для чого читати книжки? Щоб довести, що це він розпалив війну? Або що цей переоцінений штурпак Шіллер — просто демон у людській подобі?

— А ти читав хоч щось з їхніх творів? — уїдливо запитав Том.

— Ні... — чесно зізнався Еморі.

— Я теж ні! — засміявся той.

— Люди знай репетують, — міркував собі Алек, — старигань Гете й далі стоїть собі на запиленій полиці в бібліотеці, щоб знудити всякого, хто захоче його погортати...

Еморі мовчав, і тему змінили.

— А що ти вирішив, Еморі?

— Піхота чи авіація — ніяк не можу вибрати. Зізнаюсь, я ненавиджу механіку, авіація мені, певна річ, більше імпонує...

— Я згоден з тобою — сказав Том. — Авіація виглядає як романтичний образ війни, — як колись кавалерія. Але ж я не відрізню кінську силу від поршневого дишла!

Еморі відчував, що йому бракує запалу, і якимось чином це невдоволення собою вилилось у спробу перекласти провину за війну на всі попередні покоління... на всіх тих, хто вболівав за Німеччину у 1870-му... На всіх затятих матеріалістів, всіх фанатів німецької науки.

Отже, одного разу він сидів на англійській літературі й слухав, як цитують «Локслі Гола», і з похмурим презирством засуджував Теннісона з усіма його ідеалами (він вважав його уособленням вікторіанства).

нашкрябав Еморі в зошиті. Викладач щось торочив про цілісність Теннісона, і п’ятдесят голів схилились над конспектами. Еморі перегорнув сторінку і знову почав шкрябати:

Але згадавши, що вальс з’явився набагато раніше, він викреслив рядок.

— І назвав «Пісня часів порядку»... — звідкись долинув голос професора. — «Часи порядку», тьху!.. Все розіпхали по валізах, а вікторіанці всілися згори і блаженно усміхаються... І Браунінг у своєму італійському маєтку бадьоро вигукує: «То все на краще!». Еморі знову нашкрябав щось.

Чому у нього не виходило більше двох рядків поспіль? Тепер отут потрібна рима:

Ну, менше з тим...

— Такими були основні постулати творчості Теннісона... — знову втрутився голос професора. — Гаслом Теннісона цілком міг стати вірш Свінберна «Пісня часів порядку». Він возвеличував порядок над хаосом, над безглуздим марнотратством...

Еморі знову перегорнув сторінку і енергійно застрочив (що зайняло останніх двадцять хвилин лекції). Потім підійшов до кафедри і поклав вирвану із зошита сторінку.

— Ось вірш, присвячений вікторіанцям, сер, — холодно сказав він.

Професор із цікавістю взяв аркуш, а Еморі хутко вийшов з аудиторії.

На аркуші було:

Початок квітня промайнув, як у тумані, — довгі вечори на веранді клубу (грамофон постійно прокручував «Бідна Баттерфляй»), і звуки цієї пісні стали наче мотивом останнього навчального року. Війна, здавалось, майже не торкнулась їх. Так проходили й всі весни минулих років (якщо не зважати на післяобідню стройову підготовку), хоча Еморі глибоко відчував, що це була остання весна, прощання з колишнім.

— Готується великий протест проти «надлюдини»... — сказав Еморі.

— Гадаю, так, — погодився Алек.

— Він абсолютно несумісний з будь-якою утопією. Поки вождь існує — будуть проблеми, і все зло, яке дрімає в глибині натовпу, буде пробуджуватись, якщо він заговорить.

— Власне тиран — не більше ніж обдарована людина, але без будь-яких моральних цінностей.