— Точно. Найгірше, що це вже відбувалось раніше, і може повторитися знову. Згадай: п’ятдесят років спливло після Ватерлоо — і Наполеон уже такий самий герой для англійських школярів, як і Веллінгтон. Звідки ми знаємо, що наші онуки не ідеалізуватимуть фон Гінденбурга так само?

— І в чім причина?

— Клятий час, та ще історики. Якби ж то ми могли розрізняти зло само по собі — незалежно від того, заляпане воно в болото, в непомірності чи у величі.

— Господи! Хіба ми не розгрібали завали цього світу останні чотири роки?

Потім прийшов останній вечір. Том і Еморі, які зранку від’їжджали у різні тренувальні табори, прогулювались тінистими стежками, і їм здавалося, що там і досі мелькають знайомі обличчя.

— Ти не помітив — багато привидів сьогодні в тіні...

— Весь кампус ними кишить...

Вони зупинилися на мить і дивилися, як сходить місяць, що посріблив черепичні дахи будинків і залив сяйвом крони дерев.

— Мені здається, — тихо мовив Том, — те, що ми зараз відчуваємо, — це почуття всієї тієї молоді, чиї голоси лунали всі двісті років отут, у цих алеях...

Останні звуки пісень долинули десь від арки Блера — уривчасті голоси перед довгим розставанням.

— Те, що ми залишаємо тут, — це дещо більше, ніж наша група, це вся спадщина молодості. Ми — ще одне покоління, яке розриває зв’язок, що ніби пов’язував нас із усіма попередниками... В ці темно-сині ночі вони крокували тут пліч-о-пліч із Бур-ром і Гаррі Лі.

— Саме темно-сині, — зголосився Том. — Будь-який інший колір зіпсував би їх, зробив буденними. Шпилі на фоні неба як передвісники світання, й сині тіні на дахах — це велично...

— Прощавай, Аароне Бурр! — вигукнув Еморі, звертаючись до порожнього Нассау-Холлу, — ми з тобою спізнали потаємні закутки життя.

Лист, датований січнем 1918 року, від монсеньйора Дарсі до Еморі, молодшого лейтенанта 171-го піхотного полку, порт висадки — табір Міллз, Лонг-Айленд.

«Мій любий хлопчику!

Єдине, що прошу тебе, — писати мені, що ти живий; щодо решти — мені достатньо поринути в свою непокірну пам’ять, той термометр, який фіксує тільки високі температури, і згадати, яким я був у твоєму віці. Але люди люблять балакати, тому ти і я будемо далі перегукуватися усілякими нісенітницями через усю велику сцену, поки завіса зненацька не впаде на наші голови. Але ти запалюєш палахкотливий чарівний ліхтар свого життя, і картинки з нього нагадують мої. Тому мені необхідно написати тобі принаймні для того, щоб прокричати про колосальну людську дурість...

Те, що було, — збігло, але щось починається (так чи інак, ти вже ніколи не будеш колишнім Еморі Блейном, якого я знав). Ми вже не зустрінемось такими, як раніше, адже твоє покоління стає жорстким, набагато жорсткішим, аніж моє, зросле у м’якому кліматі дев’яностих.

Еморі, недавно я перечитував Есхіла, і в божественній іронії «Агамемнона» я знайшов єдину відповідь для цих гірких років, коли весь світ довкола нас руйнується, і найближчі паралелі можна віднайти в його безнадійній резиґнації. Часом я думаю про наших хлопців там, як про римських легіонерів за сотні миль від їхнього розбещеного Риму, вони стримують навалу орди... набагато загрозливішої, ніж їхнє зіпсоване місто... Ще один сліпий удар по людству отих фурій, яким ми аплодували багато років тому, над чиїми пам’ятниками тріумфально мекали всю вікторіанську епоху...

І після всього залишається тільки невиправний матеріалістичний світ і католицька церква. Я часто думаю: де ти знайдеш своє місце в ньому? Єдине, в чому впевнений, — кельтом ти проживеш і кельтом помреш. Тож якщо ти не шукатимеш відповіді у небесах — земля буде незмінно відкидати всі твої амбіції.

Еморі, я несподівано усвідомив, що я — старий. І як у всіх стариганів, у мене колись були мрії. Я хочу тобі про них розповісти. Знаєш, мені хотілось вірити, що ти — мій син, що, можливо, коли я був молодий, у якийсь момент несвідомості я породив тебе, а коли прийшов до тями — не зміг цього згадати... (Це батьківський потяг, Еморі, — целібат — питання складніше, ніж відмова від плотського.)

Інколи я думаю, що єдине пояснення нашої глибокої схожості — це єдина спільна кров сімейств Дарсі і О’Хара — далекий спільний предок, О’Донах’ю Стівен, так, здається, його звали...

Коли одного з нас поціляє блискавка — вона вдаряє обидвох: як тільки ти прибув у порт висадки, я отримав повідомлення відбути до Риму, і я чекаю тільки вказівки, коли сідати на корабель. Можливо, коли ти отримаєш цього листа, я вже буду посеред океану; прийшла й твоя черга. Ти пішов на війну, як і належить джентльменові, так само як пішов до школи і в коледж, — бо так належиться робити. А показний героїзм ліпше залишити горланям — у них це значно гучніше виходить.

Пам’ятаєш ті вихідні минулого березня, коли ти привіз до мене Берна Голідея з Принстона? Який прекрасний юнак! Тож я був страшенно вражений, коли якось ти написав мені, що він назвав мене... молодчиною. Як він міг так помилятися? Молодчина — це слово не можна застосувати ні до тебе, ні до мене. Ми — що завгодно, тільки не молодці, ми — неординарні, розумні, про нас можна навіть сказати — блискучі. Ми можемо приваблювати душі людей, можемо створювати атмосферу, ми навіть можемо розчинити наше кельтське коріння в якихось хитрощах, ми завжди все робимо по-своєму; але молодчина — це не про нас...

Я їду до Рима з поважним досьє і рекомендаційними листами з усіх столиць Європи. І галасу, мабуть, буде чимало, коли я туди приїду. Як би мені хотілося, щоб ти був зі мною! (Якось нескромно звучать ці рядки — не таке має писати старий священнослужитель юнакові, який іде на війну.) Єдине виправдання — що він розмовляє сам із собою. У нас є дещо в глибині — те, що знаємо тільки ти і я. Ми обоє маємо глибоку віру (хоча твоя ще не викристалізувалася) і велику чесність, яку не може зруйнувати ніяка софістика, а на додачу наївна простота, яка не дає нам бути надміру злостивими.

Я написав для тебе плач, який викладаю далі (шкода, що дещо там не таке, як у тебе, але ти матимеш що почитати, поки будеш курити всю ніч).

ПЛАЧ ЗА НАЗВАНИМ СИНОМ,

ЯКИЙ ІДЕ НА ВІЙНУ ПРОТИ ЧУЖОЗЕМНОГО КОРОЛЯ