— Оно красуня місіс Пейдж...
Або:
— Закладаюся, довго вона сама не пробуде.
— Гей, тримай язика при собі, вона твоєї поради не просила...
— Та хіба ж вона не красуня?
Коли заходить адміністратор, усі замовкають, а він із само-вдоволеною усмішкою вже крутиться коло неї.
— Кажуть, вона світська пані.
— З грошима у неї зараз кепсько, щось таке казали...
— Ой, дівчата! Яка ж вона мила!
А Клара сяяла привітною усмішкою для всіх. Еморі припускав, що продавці роблять їй знижки (інколи вона про це казала, інколи ні). Він бачив, що вдягається вона дуже добре, і що вдома в неї все тільки найкраще, і завжди її чекав напоготові щонайменше старший адміністратор.
Інколи вони ходили до церкви в неділю. Він ішов біля неї і милувався крапельками вологи, що осідали на її щоках від свіжого повітря. Вона була дуже побожна завжди, і лише Господу відомо, у які висоти злітала її душа і які сили вона звідтам черпала, поки стояла на колінах, схиливши золотаве волосся у світлі вітражів.
«Свята Цецилія...» — не стримався і вигукнув одного разу Еморі, аж на нього всі оглянулись, а священик затнувся посеред проповіді (Клара і Еморі густо почервоніли).
Це сталося в їхню останню неділю (він жалкував, що сам усе зіпсував у той вечір, але нічого не міг вдіяти).
Вони йшли крізь березневі сутінки — теплі, ніби в червні, радість молодості наповнила його душу, і він відчув, що мусить щось сказати.
— Мені здається, — сказав він, і голос його затремтів, — якби я втратив віру в тебе, я б втратив віру в Бога.
Вона глянула на нього так подивовано, що він мусив якось це уточнити.
— Пусте, — тихо сказала вона, — просто мені вже десь п’ятеро чоловіків таке казали, і мене це лякає...
— Ох, Кларо, а якщо це ваша доля?
Вона змовчала.
— Я гадаю, для вас любов — це... — почав він.
Вона блискавично обернулася:
— Я ніколи не була закохана.
Вони пішли далі, і він повільно почав усвідомлювати, що вона йому щойно сказала... Ніколи не була закохана... Вона нагадувала дитя світла. Він зовсім втратив зв’язок із реальністю, і єдине, чого він прагнув — доторкнутись до її плаття. Так, мабуть, почував себе Йосип перед вічною святістю Марії. Раптом він почув наче не свій голос:
— А я тебе кохаю... — якщо у мені і є щось хороше... ні, не можу говорити... Кларо, якщо я повернуся через два роки, коли у мене буде певне становище, ти... вийдеш за мене?..
— Ні, — відповіла вона. — Я більше ніколи не вийду заміж. У мене є мої діти, я хочу зберегти себе для них. Ти мені подобаєшся, як усі розумні чоловіки, хоча ти — більше за інших. Але ти не достатньо добре мене знаєш, щоб зрозуміти, що я ніколи не одружусь із розумним чоловіком.
Вона замовкла.
— Еморі!
— Що?
— Ти ж не любиш мене. І ніколи насправді не хотів одружитись зі мною, правда?
— То все сутінки... — зніяковіло сказав він. — Я не усвідомив, що говорю вголос. Але я кохаю тебе, або обожнюю чи поклоняюсь тобі...
— Оце так! За п’ять хвилин — увесь набір емоцій!
Він знітився.
— Не роби з мене аж такого банального, Кларо. Ти мене інколи пригнічуєш.
— Ти зовсім не такий, аж ніяк. — Вона пильно подивилась на нього, потім взяла його за руку і широко розплющила очі — крізь синяву присмерку він бачив їхню доброту. — Банально-поверховий — це той, хто все відкидає.
— Скільки весни у повітрі... Яка щира твоя душа...
Вона відпустила його руку.
— З тобою все буде гаразд, і я теж почуваюся пречудово. Дай мені сигарету. Ти ніколи не бачив, як я курю, правда ж? Але я курю — десь раз на місяць.
І потім ця дивовижна жінка і Еморі побігли до перехрестя, як двоє пустотливих дітей, збуджених блідо-голубими сутінками.
— Завтра я їду за місто, — повідомила вона, коли врешті захекана зупинилась під надійним світлом ліхтаря. — Шкода марнувати такі чудові дні, я це особливо відчуваю в місті.
— О, Кларо! — сказав Еморі. — Якою б диявольською спокусницею ти могла б бути, якби твоя душа повернула трохи в інший бік!
— Можливо... — відповіла вона. — Але, гадаю, я ніколи не була і не вмію бути шаленою. Цей маленький спалах — то просто весна...
— Ти сама як весна...
Вони йшли вулицею.
— Ні, ти знову помиляєшся. Як може людина із таким чіпким розумом постійно так помилятися щодо мене? Я — повна протилежність усьому, що приносить весна. То дивне непорозуміння, що я схожа на давній ідеал грецького скульптора. Запевняю тебе: якби не моє обличчя, я б вже давно була тихою монахинею в якомусь монастирі... — Раптом вона побігла, і він почув закінчення — і... без моїх дорогих діточок, яких мені завжди треба бачити.
Вона була єдиною жінкою, при якій він відчував, що він як чоловік не може усвідомити свою перевагу. Часто Еморі зустрічав жінок, яких він знав ще незаміжніми. Він вдивлявся в них, і йому здавалося, що він читав на їхніх обличчях щось на кшталт: «Якби ж я тільки могла тебе мати...» (Якою непомірною може бути чоловіча пиха!)
«А вітер золотий-золотий... — співав він маленьким калюжам. — Вітер золотий, золоті ноти зі струн золотих мандолін, золоті акорди золотих скрипок линуть, тануть... Із плетеного кошика з лози, що його не втримає смертний, юний бог розсипає золото...»
ЕМОРІ ОБУРЕНИЙ
Повільно і неминуче, із несподіваним сплеском у кінці прийшла війна. Поки Еморі розмовляв і мріяв, вона рвучко накотилась на берег і змила пісок, на якому грався безжурний Принстон. Тепер кожного вечора в спортивному залі чулися кроки маршу загонів, стираючи мітки для баскетболу на підлозі. Коли Еморі їздив у Вашингтон, він відчув порухи кризи в повітрі, які змінилися відчуттям огиди дорогою назад у спальному вагоні, бо на сусідніх місцях їхали обшарпані прибульці (чи то з Греції, чи то з Росії, як йому здалося). Він думав, наскільки доступнішим є патріотизм для однорідних націй, наскільки простіше було б воювати, як воювали колонії, чи конфедерати. Тієї ночі він не міг заснути, слухаючи, як чужинці регочуть і хроплять, наповнюючи вагон затхлими запахами.
У Принстоні всі намагались жартувати одне з одним, а в глибині душі сподівались, що принаймні їхня смерть буде героїчною. Поціновувачі літератури пристрасно читали Руперта Брука; місцевих чепурунів хвилювало, чи дозволять їм одягнути офіцерську уніформу англійського крою; дехто надсилав у військові департаменти одчайдушні прохання про безпечне призначення і тепле місце.
Потім, десь через тиждень, Еморі зустрів Берна і зрозумів, що сперечатись недоцільно: Берн уже зробився переконаним пацифістом. Соціалістичні журнали, захоплення ідеями Толстого і його особисті пошуки лише зміцнили його внутрішні переконання боротися за мир як ідеал майбутнього для суспільства.
— Коли німці ввійшли в Бельгію, — почав він, — і якби місцеве населення мирно продовжувало займатися своїми справами, німецька армія була б дезорганізована за...
— Я знаю, — перебив Еморі, — я все це чув! Але не будемо розводити пропаганду. І, можливо, ти й правий, проте — нам ще сотні років до того, як «непротивлення злу» стане для всіх реальністю.
— Та, Еморі, послухай...
— Берне, ми тільки посваримося...
— Ну, добре, гаразд.
— Послухай, Берне, я не прошу тебе задуматися про твоїх рідних чи друзів, бо знаю, що порівняно із твоїм відчуттям обов’язку вони для тебе й гроша не варті. Але, Берне, звідки ти знаєш, що всі ці журнали, які ти читаєш, і всі товариства, і всі ті ідеалісти, з якими ти спілкуєшся, — що за ними не стоять німці?
— За деякими з них, можливо...
— Звідки ти знаєш, що вони всі — не пронімецькі, а просто ховаються за своїми німецько-єврейськими прізвищами?
— Така можливість існує, — повільно вимовив той. — Я не знаю, як сильно на мене вплинула вся пропаганда, яку я чув; хоча, звичайно, мені здається, що це все — мої найглибші особисті переконання. Просто це той шлях, який я сам вибрав і який відкрився переді мною.
