Клара була чудовою оповідачкою, про що б вона не розповідала — про шпильку для капелюшка, про п’яного чоловіка чи про себе... Дехто намагався переповісти ті історії, але звучали вони вже прісно і буденно. Товариство обдаровувало її увагою і найщи-рішими веселощами, багато хто навіть не уявляв, що можна так сміятись (сліз у Клари залишилось мало, але коли люди слухали її, їхні очі од реготу наповнювались слізьми).

Еморі часом залишався трохи посидіти після того, як її почет розходився. Вони увечері пили чай із хлібом з повидлом або трапезували кленовим сиропом, як вона це називала.

— Ти — дивовижна, правда... — спускався із вершин своєї винятковості Еморі, спершись об стіл у центрі їдальні.

— Зовсім ні, — відповіла вона, шукаючи серветки в буфеті. — Я буденна і банальна. Я з тих жінок, яких нічого не цікавить, окрім власних дітей.

— Розкажи комусь іншому... — доскіпливо усміхнувся Еморі. — Ти — промениста...

Він запитав її про єдину річ, яка могла б її знітити. То були слова, з якими перший зануда звернувся до Адама:

— Розкажи мені про себе.

Відповідь була така сама, як, мабуть, і в Адама.

— Та нема про що розповідати...

Але якимось чином вона таки розповіла зануді про те, що думає вночі, коли цикади співають у пожухлій траві... Того вечора Клара розповіла Еморі досить детально про себе. Життя її було клопітне, відколи їй виповнилось шістнадцять, і її навчання різко обірвалось за браком дозвілля. Копаючись у її бібліотеці, Еморі натрапив на пошарпану сіру книжку. Із неї випав пожовклий аркуш, який він жадібно прочитав. Це був вірш, який вона написала ще у школі. Про сірі монастирські стіни, про похмурий день, про дівчину в плащі, що його розвіває вітер. Про те, як вона спостерігає за цим, мріючи про барвистий світ. Зазвичай, такі сентименти не цікавили його. Але цей вірш був таким прозорим і водночас щирим... Як спалах, в його уяві виник образ Клари. Холодний, сірий день, блакитні очі дівчинки вдивляються пильно, намагаючись розгледіти ті знегоди, які чигають на неї за садами монастиря. Він позаздрив цій щирості. Як би він хотів побачити її отам при стіні! Говорити їй усілякі романтичні нісенітниці, щоб вона хилилась до нього, наче билинка під вітром. Він раптом відчув жахливий порив ревнощів: до її минулого, до її дітей, до юрмиська гостей, які стікалися, щоб усмак напитися із цілющого джерела її доброти і спочити душею, як на захопливій виставі...

— Невже тобі ще ніхто не набридає? — обурено допитувався він.

— Та ні, десь половина моїх знайомих такі докучливі, — зітхнула Клара. — Але це непоганий показник. Хіба ні?

Вона підвелась, щоб підшукати якусь цитату на тему нудьги з томика Браунінга. Тільки вона могла отак посеред розмови підхопитись, щоб знайти потрібну цитату чи уривок у книжці (і при тому це чомусь не дратувало його і не переривало дискусію). Вона робила це з таким глибинним захопленням, а він тим часом споглядав її золотаве волосся, схилене над книжкою її чоло із трішки насупленими бровами у пошуках потрібного рядка.

На початку березня він почав їздити до Філадельфії на вихідні. Там завжди були гості, і вона, здавалося, не виявляла бажання залишитися з ним наодинці. А він так хотів, щоб слово з її вуст подарувало йому насолоду обожнювання... Він відчув, що закохався, і думки про шлюб усе більше крутились в його голові. Вони навіть готові були зірватись з вуст, але він все-таки зрозумів, що те бажання було спонтанним. Якось йому наснилося, що його мрія здійснилась, і він прокинувся у панічному страху, бо уві сні вона була дурненькою Кларою із волоссям солом’яного кольору, ніби все золото пожухло, і всілякі банальності бездумно злітали з її язика. Але вона була першою, хто так цікавив його, і одною з небагатьох жінок, до якої йому було небайдуже. Її доброта була її багатством. Для себе Еморі вирішив, що більшість добрих людей примусово розвивають у собі цей дар або спотворюють його до удаваної привітності. Як ото всюдисущі педанти і фарисеї (але Еморі ніколи не причисляв їх до сонму спасенних).

— Я тобі подобаюся?

— Звичайно, — жваво відгукнулась Клара.

— За що?

— Я гадаю, у нас багато спільного. Ті риси, які спонтанно у нас проявляються, або ті, що завжди були при нас.

— Ти гадаєш, я не уповні себе проявляю?

Клара задумалася.

— Знаєш, я не можу судити. У чоловіків зазвичай більше відповідальності, а мене завжди опікали.

— Не ухиляйся, будь ласка, Кларо, — перебив Еморі, — розкажи мені про мене самого.

— Авжеж, із задоволенням, — вона всілася зручніше.

— Це так зворушливо з твого боку... Спочатку відповіси на кілька запитань. Перше — я дуже зарозумілий?

— Ні, хоча марнославства у вас, чоловіків, багато. Але це тільки веселить тих, хто помічає його надлишок.

— Зрозуміло.

— У глибині душі ти смиренний. І ти впадаєш у глибокий відчай, коли відчуваєш, що тобою знехтували. Насправді тобі бракує самоповаги.

— Двічі — і в ціль, Кларо. Як це тобі вдається? Ти ніколи не даєш мені хоч слово мовити...

— Звичайно, я не поспішаю судити про людину з її слів. Я думаю, справжня причина, чому ти такий невпевнений в собі (хоча ти вперто хочеш переконати усіх приятелів, що ти геній), у тому, що ти вигадав собі якісь мерзенні вади і намагаєшся примиритись з цим. Навіщо ти всім говориш, що ти — раб коктейлів?

— Так і є — потенційно...

— І ти твердиш, що ти слабкохарактерний, що в тобі немає сили волі.

— Ані краплі! Я — раб своїх емоцій, уподобань, мого страху перед нудьгою, усіляких бажань...

— А річ не в цім! — Вона вдарила своїм маленьким кулачком по столу. — Ти раб, безпорадний раб лише однієї речі — своєї уяви.

— Он як? Ти мене дуже зацікавила. Якщо тобі ще не набридло — продовжуй...

— Я помітила, що коли ти хочеш пропустити коледж, ти мислиш абсолютно конкретно. Ти ніколи не приймаєш рішення похапцем, аж поки не зважиш всі переваги — «йти» чи «прогуляти». Твоя уява завжди на боці твоїх бажань — і так триває, поки ти приймаєш рішення. Природно, що після того як твоя уява розгулялась, ти вигадуєш тисячі причин, чому слід залишитися. Отже, коли ти вибрав рішення, — воно заздалегідь неправдиве, воно оманливе.

— Не згоден, — заперечив Еморі. — Хіба дозволити своїй уяві грати в забавки зі мною, — то не ознака безвольності?

— Мій любий хлопчику, у цьому твоя найбільша помилка. Справді, тут немає нічого спільного із силою волі: у будь-якому разі, це недоречне слово. Тобі просто бракує розсудливості у прийнятті рішень. Одразу, коли відчуваєш, що зараз уява заведе тебе в нетрі, дай їй лише краплю такої можливості.

— А хай йому... — вигукнув Еморі подивовано. — Цього я ніяк не очікував почути...

Клара не зловтішалася. Вона зразу змінила тему. Але примусила його задуматись і, здається, була почасти права. Він почувався, як власник фабрики, який звинуватив клерка в крадіжці, а потім виявив, що то його власний син раз на тиждень змінює записи в обліковій книзі. Його бідолашна ошукана сила волі, над якою глумилися і він, і його друзі, стояла перед ним, чиста і невинна, а його розсудливість покрокувала до тюрми у супроводі невгамовного чортеняти-уяви, яке весело стрибало і веселилось довкола неї. Клара була єдиною людиною, чиєї поради він попросив, не очікуючи заздалегідь відповіді, хіба що в бесідах із монсеньйором Дарсі.

А як він любив з Кларою вештатись по крамницях! Шопінг із нею був рідкісним епікурейським задоволенням. У будь-якій крамниці, де вона проводила закупи, всюди чувся шепіт: