Цю пісеньку ще в сімнадцятім столітті склав лицар Євлампій Крутозадий. Мова в ній, звичайно, про нерозмовляю­чих драконів, страшних, злісних, небезпечних, диких, а не про нинішніх розмовляючих. Однак ця давня пісня обурила роз­мовляючого дракона Щелепенка, і шорстке чудовисько, у якого від обурення аж крила сторчма встали, клацаючи страшним дзьобом і ворушачи пазурами, заревло:

– Знищиш усіх драконів?!!

– Це всього лише пісня, – взялася його заспокоювати голова колгоспу. – Із пісні ж слова не викинеш. Пан лицар не мав на увазі нинішніх драконів.

– Це мерзенна, образлива, підла пісня! Я не потерплю подібних образ! Нехай просить вибачення за ці слова, що принижують усіх моїх одноплеменців! – гарячився ящір-пастух, загрозливо підступаючи до нас із Харитоном.

Що було причиною настільки бурхливої його реакції на антидраконську пісеньку? Та обставина, що в нього викрали яйце? Або те, що він випив дві склянки наливки з чорної смородини, не за власним бажанням, а під тиском колгоспної громадськості? (Хоча, як на мене, для такої громадини дві склянки наливки – однаково як для людини два наперстки пива). Або він за натурою забіяка? Або усе разом? У ту мить я почу­вався дуже незатишно, тим більше що ми з герцогом були без збруї й без зброї. Герцог же, якого під впливом вищезга­даних факторів "на подвиги потягнуло", замість того аби ви­бачитися за безтактність, збільшив інцидент, запропону­вавши драконові:

– Іди в дупу!

– Куди?!! Куди ти мене послав?!! А ну повтори!!! – усе си­льніше розпалювався Щелепенко, нависнувши над беззбройним ге­рцогом страшною дзьобасто-зубасто-пазуристою громади­ною.

Його пазурі дряпнули по столі, аж друзки полетіли. Ко­лгоспники сполотніли...

І отут я виявив кмітливість і жартом розрядив об­становку.

Я викликнув:

– Це анекдот!

– Анекдот? – перепитало чудовисько.

– Так, мій колега почав був розповідати анекдота, але змірку­вав, що за столом такі жарти недоречні, замовчав, не доказавши, а ви не так його зрозуміли.

– Який анекдот? – уточнював дракон.

– Ну... – продовжив імпровізувати я. – Хоча він для застілля не підходить... От який: "Іди в дупу, моє золотце!" – запросив ніжним голосом кохану у своє житло закоханий глист.

Колгоспники зареготали. Мовляв, "а дійсно, для когось дупа, а для глиста житлоплоща".

– А що стосується тієї давньої пісні, то я за колегу й за всіх лицарів висловлюю жаль, що в ній такі неповажні стосовно драконів слова, – остаточно задушив я цей конф­лікт, затискаючи долонею рот Харитона, котрий намагався щось додати.

– Жаль прийнятий, – сказав пастух Щелепенко й від­ступив.

– Лицарі не шкодують часу й сил, щоби розшукати твоє маля, а ти на них як на ворогів кидаєшся, – прошепотіла йому Уляна Ганчірочка.

– От його й украли такі ж дракононенависники, як той, хто склав цю мерзенну пісню, – буркнув трохи збентежений ящір. – А взагалі ви праві. Я після того викрадення весь на нервах... Виба­чте, але не можу я з вами веселитися... Піду попрацюю.

Дракон потупав убік єдинорігівників, а бенкет тривав...»

(– Знову причиною того, що лицаря «на подвиги потя­гнуло», стало пиття бананової наливки, як і у випадку з ли­царем Аркадієм, на початку цих хронік, – зауважує Права півку­ля авторського мозку. – Невже в Терентопії ростуть банани, та ще в такій кількості, що бананові наливки – звичайний напій терентопців?

– Банани там, звісно ж, не ростуть – не той клімат, однак є звичайною їжею жителів королівства, – починає пояснювати Автор. – Частина бананів завозиться в Те­рентопію з Харкова, де їх купують місцеві комерсанти, а части­на бананів, причому – більша частина, значно більша, виго­товляється за допомогою магії. Про що, до речі, я вже мимохідь прохопився у щосі «Державні Двері», тож твоє тут, Права, здивування, показує, що там ти пропустила те прохоплення повз звивини.

– Із цього місця – детальніше, – просить півкуля Ліва.

– Колись, в тисяча дев'ятсот сімдесят четвертому році, тобто ще в ті часи, коли навіть у Ха­ркові банани були великою рідкістю, великодрібкинський (тобто з міста Великі Дрібки) чарівник Олесь Опудало, перебуваючи у Вели­кому Світі під виглядом працівника овочевої бази, спробував банан, і смак цього тропічного плоду так йому сподобався, що він поставив собі за мету придумати чарівний спосіб виготовлен­ня такої смакоти в Терентопії. Опудало – це в даному випадку не прізвисько, а прізвище; люди ж не винуваті, що їм від предків дістаються потішні й навіть образливі фамілії. Як наголошує перше речення повісті «Світла особистість» Іллі Ільфа та Євгенія Петрова: «Немає жодного гидкого слова, яке не було б дано людині в якості прізвища». Наприклад, серед лицарів Напівкруглого Столу у XIX сторіччі був навіть такий собі граф Персіваль Гнатович Срака.

– Тьху, яке непристойне слово ти застосував! – вигукує Права півкуля. – Читача з тендітною душевною будовою воно може пожолобити!

– На це я тобі, Права, відповім словами дотепного француза Дені Дідро щодо застосованого ним аналогічного «непристойного» висловлення, конкретніше – цитатою з його роману «Жак фаталіст і його пан», що той твір, як на мій смак, є одним з найвеселіших та оригінальніших у світовій літературі. Отож, із приводу використання у красному письменстві «приперчених» слівець Дідро написав так: «Дорогий читачу, пробач мені безпосередність цього вислову і погодься, що тут, як і в безлічі інших добрих оповідань... пристойне слово зіпсувало б усе».

Отже, кілька місяців Олесь Опудало чаклу­вав над бананом, прихопленим із Великого Світу для дослідів, та іншими плодами, місцевими, і врешті-решт відкрив формули перетворень на банани груш, динь і навіть цукрового буряка. Найсмачніші банани утворювалися із динь. Із однієї дині ви­ходило від дев'яти до двадцяти трьох бананів, залежно від вели­чини дині й щільності бананів.

В 1992 році Олесь Опудало передав чарівний секрет ви­робництва бананів своєму учневі – молодому магові Левку Глечику (прізвище Глечик було й у Миколи Васильовича Гоголя, в якості одного з літературних псевдонімів; а тутечки Глечик – не псевдонім, а справжнє прізвище послідовника Олеся Опудала). І тепер Левко Глечик, крім іншого, заробляв на життя тим, що їздив у колгосп імені Савелія Другого й на ферми, куди його запрошували правління колгоспу й фермери, і пере­творював центнери груш, динь і цукрового буряка на центнери бананів. Цю роботу він здійснював, ясна річ, у літньо-осінній се­зон. Але зароблених на цьому грошей вистачало на безбідне існування протягом усього року...

 Через те що груш, динь і цукрового буряка в королі­встві ви­рощується багато й тому вони недорогі, виготовлені з них банани дешевше тих, що завозяться з Харкова (де банани, втім, теж не ростуть). Але хоч банани з Великого Світу й ко­штовніші за терентопські, їх у королівстві також охоче купу­ють, оскільки вони СПРАВЖНІ й таких мало. Таким чином, бананів у під­пільній країні стільки, що їх не тільки їдять у си­рому та печеному ви­гляді, але й роблять із них варення, джем, повидло, мармелад, соус, кондитерський крем, компот, кисіль, квас, лікер, настоянку й наливку. Навіть самогон із них женуть.

Але повернемося до мемуарів барона Річарда Неголеного.)

«Кінець того банкету, вечір та ніч я через вплив напоїв па­м'ятаю дуже мрячно, уривчасто, розмазано, тому не буду опи­сувати...

А наступного ранку...»

(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стриматися, аби настільки ненадовго повернувшись до мемуарів барона, мемуари перервати заради коментаря в дужках.

Насправді Річард Неголений пам'ятав, як він того вечора біг голий поміж єдинорігівниками, а за ним гнався з голоблею зоотехнік Каленик Ганчірочка, супроводжую­чи погоню матірним монологом. Це трапилося після того, як зоотехнік «застукав» цього лицаря з головою ко­лгоспу на сіннику, одягненими лише в, так би мовити, гербарій. (Злі язики потім казали, що голова колгоспу скочила в гречку із заїжджим лицарем. От чого тільки не набрешуть люди! Адже насправді на тому сіннику була не гречка, а лугові трави, переважно конюшина.) Пам'ятав, яким неприємним був контакт голоблі з голим тілом (тим більше, що зоотехнік захоплювався грою на ударних інструментах, і що-що, а вдаряти вмів). Пам'ятав, як вони – Річард Неголений і Уляна Ганчірочка – покаялися перед зоо­техніком, мовляв, опинилися на сіннику не за злим наміром, а лише під впливом клятого алкоголю, зелений змій би його побрав. Пам'ятав, як за це покаяння вони були прощені зоо­техніком, і на знак примирення випили втрьох самогону на брудершафт...