Саме в Раптовій пущі були виловлені дикі єдиноро­ги Трістан та Ізольда, вовчиця Гертруда, грифони Барсик і Му­рзик, ведмеді Бурмило, Ласунчик і Карохутрий, що жили нині в Королівському зоопарку (зрозуміло, клички їм підібрала королівська родина). Мисливці, які бажають пополювати на єдинорогів, вовків, грифонів і ведмедів, можуть це робити тільки в Раптовій пущі, і тільки під чуйним контро­лем мисливствознавців, котрі стежать аби у результаті полюван­ня не був порушений природний баланс.

Зрозуміло, усе вищесказане стосується тільки диких не­розмовляючих тварин; розмовляючі мутанти, будучи звіроподі­бними за формою, але людиноподібними за духом, могли, як і люди, жити скрізь де бажали; на них чаклунство Гектора Манюні не поширювалось.

Так, наприклад, у Жорикбурзі жив розмовляючий єдиноріг Буцефаленко, який заробляв на сіно насущне тим, що перевозив у візку пасажирів, тобто по суті працював рикшею; він називав свій візок «екологічним таксі», а себе – «екологічним таксистом».

А у Свистоніздринську – розмовляючий вовк Вольф Канісович, що працював кінологом.

А в Задвірполі – розмовляючий грифон Арістейчук – працював актором кіностудії «Задфільм»: знімався в ролях грифонів.

А в Манюнинську – розмовляючий ведмідь Юхим Берчук – працював директором Манюнинського міського зоопарку...

Напевно і диких нерозмовляючих драконів Гектор Манюня своєю магією переселив би в Раптову пущу (може і спорудивши там для них печери), позбавивши бажання виходити та вилітати з того величенького лісу, якби до того часу їх не винищили терентопські лицарі. А дракони розмовляючі добре уживалися з людьми, не становили для них загрози, тому нікого не турбувало, що їхні житла-печери знаходяться на околиці нової столиці (втім, коли сталися ці чарівні дії Гектора Манюні, Жорикбурга ще не було).

Смирних, безпечних єдинорогів, отриманих у результаті ча­клунства Гектора Манюні, терентопці стали розводити як свійських тварин. За допомогою селекції були виведені різні породи: їздові, ваговози, м'ясні, молочні й декоративні, зокрема – карликові, кімнатні... Втім, і карликові єдинороги були не такими дрібними, як на картині Рафаеля Санті «Дама з єдинорогом», де непарнороге парнокопитне розміром з болонку сидить на ручках молодої жінки. Ні, терентопські карликові ростом з поні, і їх не дуже-то потримаєш на ручках.

Крім іншого, одомашнені єдинороги використовувалися в сільськогосподарських робо­тах. Зробивши таке з єдинорогами, Гектор Манюня як би дав позитивну відповідь на задані в Біблії питання: «Чи захоче єдиноріг служити тобі й чи переночує біля ясел твоїх? Чи мо­жеш мотузкою прив'язати єдинорога до борозни, і чи стане він боронити за тобою поле? Чи понадієшся на нього, бо в нього сила велика, і чи надаси йому роботу твою? Чи повіриш йому, що він насіння твоє поверне й складе на тік твій?» (Вітхий Завіт, Книга пророка Іова, розділ 39).

Колгосп «Під прапором арістотелізму», як уже повідомля­лося, спеціалізувався на розведенні єдинорогів м'ясо-молочних порід. М'ясо й молоко цих непарнорогих парнокопитних не ті­льки смачні, але й цілющі, тому єдинороги на м'ясо-молочному ринку країни трохи «потіснили» корів, однак повністю «вити­снути» не змогли, тому що яловичина й коров'яче молоко все-таки дешевше єдинорожини й молока єдинорогів...

– Яке блюзнірство, який цинізм – робити з єдинорогів ковбаси й котлети! – вигукує вражена Права півкуля авторського мозку. – Єдинороги – це ж... це ж... Ми говоримо – єдинороги, маємо на увазі – чарівна романтика; ми кажемо – чарівна романтика, маємо на увазі – єдинороги... І їх – на бойню?!! На м'ясокомбінат?!! На ковбаси й котлети?!! Та це просто святотатство!!! Цинізм хижаків!

– Не кипи, не кипи, мій розум обурений, – говорить мозковій півкулі Автор. – Для нас єдинороги є істотами ро­мантичними, тому що ми їх ніколи не бачили (ілюстрації до казок і мультики не беремо до уваги), а для терентопців єдинороги – звичайна велика рогата худоба, тому – не більш романтичні, ніж корови... Для індусів, які вважають корів свя­щенними тваринами, поїдання яловичини є блюзнірство й свя­тотатство, а ми – європейці – пожираємо корів аки вовки (ве­гетаріанців знов таки не беремо до уваги), не вважаючи це чимсь гане­бним. Так і отут. Втім, і в Терентопії є вегетаріанці, які ви­ступають проти вживання в їжу єдинорогів й інших «менших братів». Однак, більша частина тамтешнього народу з апетитом лопає смачні страви з єдинорожини.

Чому цей колгосп носить назву «Під прапором арістотелі­зму»? Напевно тому, що Арістотель згадав у своїй праці «Історія тварин» про єдинорогів як про реально існуючих зві­рів. Правда він назвав їх однорогими індійськими баранами, тоді як вони більш схожі на коней, ніж на баранів; але оскільки він їх ніколи не бачив, то можна пробачити вели­кому вченому таку неточність.

У веселій епопеї «Ґарґантюа та Пантаґрюель» дотепного Франсуа Рабле зокрема сказано, що під час морської подорожі Панта­ґрюель придбав на острові Медамоті трьох єдинорогів: темно-рудого самця й сірих у яблуках самиць (четверта книга, розділ другий). Там же купив фа­нтастичного звіра таранда — гіл­лястороге непарнокопите, схо­же на оленя, але таке, що володіє дивною здатністю зміню­вати колір, як хамелеон або восьминіг.

Цікаво, що продав цю дивину чоловік з Украї­ни, де ці та­ранди, мабуть, жили й де він, мабуть, одного з них зловив. Тобто Рабле не написав так прямо «з України», а повідомив, що продавець був «із області гело­нів». Але коментарі, довідники й енциклопедії роз'ясню­ють, що область, де жили скіфи племені гелонів, перебуває у низов'ях Дніпра, тобто на теренах України. Звідки були походженням єдинороги, Рабле не уточнює. Може, звідти ж?

«Я люблю Рабле», – казав герой роману «Жак фаталіст і його пан», написаного дотепним філософом Дені Дідро. Автор Терентопських хронік може повторити від себе ці слова.

Але повернемося до мемуарів Річарда Неголеного.)

«– Коли ми під'їжджали до вашого колгоспу, Уляно Карпівно, нас обігнав летючий дракон. Здається, він приземли­вся десь тут? – запитав я в голови колгоспу, коли ми оглядали молокозавод, де з молока єдинорогів виготовлялися сир, сметана, кефір, ряжанка, йогурт і таке інше.

– Це Щелепенко, наш колгоспний пастух, – відповіла голо­ва Ганчірочка. – Я вас познайомлю.

– Дракон працює, як би це сказати, пастухом у колгоспі?! – здивувався разом зі мною герцог Харитон.

– Звичайно. А ви хіба не знали? Про це преса спочатку багато писала, як про сенсацію. Були статті й в "Королівській правді", і в "Календарі єдинорогознавця", і в "Долі з маком", і в "Побитті байдиків", і в "Мандрівнику-надомнику", і в "Сві­жегнійопольскому стахановці", і в "Захопливому драконо­знавстві", і в "Буряківництві та гної", і в інших видан­нях, – сказала симпатична й енергійна жінка, керівник коле­ктивного господарства. – Був час – отут кореспонденти так і шу­стали, заважали працю­вати. Невже ви про це не чи­тали?

– Та я, знаєте, пресу, як би це сказати, не регулярно... – відповідав герцог. – То турніри, то, як би це сказати, подвиги, то інші лицарські справи...

– А я тільки "Вечірній Жорикбург" передплачую й "Ли­царезнавство", – зізнався я.

– Це дуже зручно, коли пастухом працює дракон, – пояснювала голова колгоспу. – Раніше, бувало, відіб'ється єдиноріг від череди й пастухам доводиться годинами його шу­кати. А дракон відразу злетів у небо, оглянув зірким поглядом ландшафти, побачив відщепенця, спікірував, завис над ним і, ляскаючи крилами, швидко пригнав назад у череду, за лічені хвилини. У колишні часи, бувало, єдинорогокради підпоювали або зв'язували пастухів й уводили єдинорогів. А до дракона єдинорогокради й близько не підходять, бояться. Він у нас пра­цівник строгий, уважний, принциповий, непідкупний; у такого дзуськи єдинорога уведеш... От тільки останнім часом він смут­ний і дратівливий. Через те, що яйце украли. Про це в пресі... Втім, ви пресу не...