І славний вийшов із Терентія витязь. Різними видами зброї він прекрасно володів, але найкраще – бойовим топором, через те й прозвали його наставники: Терентій Топір.

Постарілий князь Володимир дарував своїм синам князівства: Вишеславові – Новгородське, Станіславові – Псковське, Святославові – Деревлянське, Всеволодові – Володимир-Волинське, Борисові – Ростовське, Глібові – Муромське, Ізяславові – Полоцьке, Мстиславові – Тьмутороканське тощо.

І схотілося й Терентію Топору отримати власне князівство: теж, мовляв, князівський син. Але оскільки, будучи незаконнонародженим, одержати в дарунок уже існуюче він не міг, то вирішив заснувати нове на безлюдних східних землях. І навколо Терентія згуртувалися люди, чимсь незадоволені: одні були роздратовані високими податками, інші – свавіллям бояр; волхви, лісовики, русалки, водяники, перевертні, упирі були ображені утисками з боку християнської церкви, що оголосила їх «нечистою силою», з випливаючими із цього неприємностями. І усі ці скривджені та незадоволені вирішили йти з Топором, щоб створювати й облаштовувати нове князівство, більш справедливе, ніж уже існуючі на Київській Русі.

І рушила ця компанія переселенців на чолі з Терентієм Топором на схід.

І дорогою на них нападали бойові загони хазар, половців, печенігів, та й своїх же слов'ян-розбишак, але завдяки, з одного боку, бойовій майстерності Терентія й навчених ним соратників, а з іншого боку, магічній майстерності волхвів-чудотворців, переселенцям вдавалося перемагати агресорів. Однак ці напади навіяли на Терентія сумнів: а чи зможе нове князівство благоденствувати, якщо навколо аж кишать агресивні вороги.

І якось вони зустріли старого пустельника, слов'янина, що жив у землянці.

– Як тобі вдається отут жити, коли навколо нишпорять агресивні кочівники? – зачудувався Терентій.

– Так от живу. Майна в мене практично немає, тому пограбувати мене не можна. Сам я немічний старий, тому раб із мене не вийде. Приїдуть чергові кочівники, побачать, що з мене нема чого взяти, плюнуть і поїдуть далі.

– Виходить, у нашім світі вигідно бути бідним і старим, – зробив парадоксальний висновок Терентій. – А як тебе кличуть, старий?

– Кличте мене Четвертим Розповідачем.

– Ага, так ти знаєш сказання! – зрадів Топір. – Ну, розкажи що-небудь, а ми послухаємо й заодно відпочинемо перед подальшою дорогою.

– Ну, слухайте, – почав Четвертий Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Років п'ятсот тому, коли на попелищі міста Данпрштадира – спаленої гунами столиці великого Остроготського королівства – роксолан Кий із братами Щеком і Хоривом, та сестрою їхньою Либідь відродили місто, давши йому нову назву – Київ, жила в Дніпрі красуня-русалка на ім'я Славута.

Якось на зорі купалися князь Кий і його брати Щек і Хорив у Дніпрі, і раптом зринула біля них Славута. Побачив її Щек, середній брат, і остовпів: зроду він не бачив такої жіночої вроди. І закохався в неодягнену зеленоволосу діву з першого ж погляду. А Славута з першого ж погляду закохалася в Хорива – молодшого брата. І старший брат, князь Кий, побачив, як витріщається Щек на русалку, а русалка на Хорива, і відчув, що добром це не скінчиться. І після цього став Щек ходити на берег і виглядати красуню, але та до нього не припливала, бо не його покохала. І Князь Кий звернувся до чарівника Сварбуга: мовляв, поворожи, чарівнику, що вийде із цих любовних поглядів. І Сварбуг розкинув своє чаклунське причандалля, подивився й відповідає: мовляв, через те що сподобалася русалка Щеку, розгориться в ньому пристрасть, а через те, що русалка покохала Хорива, Щек почне ревнувати Славуту до молодшого брата, і від цих ревнощів виникне між братами смута.

– Ні, не можна допустити, щоб мої брати не злюбили один одного через якусь мокру дівку! – закричав Кий. – Треба негайно зайнятися чимсь, що відволіче Щека від любовного дурману! Відправитися в похід куди-небудь... та от хоча б у Константинополь! Нехай імперська пишність Візантії вразить і захопить увагу Щека, щоб та русалка забулася їм геть-чисто!

І швидко були споряджені човни, і три брати – Кий, Щек і Хорив – з декількома десятками витязів-соратників попливли Дніпром до Чорного моря...

За якийсь час, уже наближаючись до низов'їв ріки, побачив Кий на березі хатину, і стало йому цікаво: хто там живе.

(– Даю звивину на випрямлення, – говорить раптом Ліва півкуля авторського мозку, – що це був черговий пус...

– Цить! – обриває Автор.)

І човни причалили. Виявилося, у хатині жив пустельник-слов'янин.

(Ліва півкуля:

– Ну що я гово...

– Цить! – обриває Автор.

– Цей пустельник звався Третім Розповідачем, і Кий захотів від нього почути яке-небудь сказання, – угадала Ліва півкуля авторського мозку, ігноруючи «цить». – Особисто мені така одноманітність починає набридати, а безцінному читачеві, мабуть, тим більше.

– Якщо цей Розповідач – Третій, виходить, попереду залишилося ще тільки два: Другий і Перший, – зауважує півкуля Права. – Не так уже й багато, можна й потерпіти.

– Золоті слова! – схвалює думку останньої Автор. – Потерпіти й помовчати.)

– Як кличуть тебе, пустельнику? – запитав Кий... тощо.

Коротше кажучи, Третій Розповідач почав:

– Ну, слухайте. Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Майже тисячу років тому, коли Греція вела війну з Персією, афінський учений Арістіон відправився в подорож на північний схід у пошуках грифонів. У самій Греції грифони на той час давно вже не жили, і деякі грецькі вчені навіть уважали, що ніяких грифонів взагалі ніколи не було, що це, мовляв, чистий міф. Але Арістіон почув від одного грека, що приїхав в Афіни з міста Ольвії – грецької колонії на північному березі Понта Евксинського – так греки називали Чорне море, – що, мовляв, говорив йому знайомий скіф, начебто у верхів'ях ріки Борисфен хтось зі скіфів бачив тварин, за описом схожих на грифонів. І вирішив Арістіон піднятися до верхів'їв Борисфена – так греки називали Дніпро – і пошукати легендарних звіроптиць. Супутників собі вчений не знайшов, тому що всі вважали його задум занадто небезпечним і безперспективним, довелося відправлятися на самоті.

Спочатку Арістіон на попутній галері переплив із Греції на заселене греками північне узбережжя Чорного моря, потім перемістився сушею в місцевість, де грецькі поселення межували зі скіфськими, де греки й скіфи жили, можна сказати, упереміш, де й ті й інші знали обидві мови – грецьку й скіфську. І, поживши там біля року, Арістіон вивчив скіфську мову й тільки після цього рушив у дорогу скіфськими землями – уздовж Дніпра на північ. Бо культурні люди, збираючись тривалий час перебувати в іншій країні, першим ділом учать мову тамтешнього народу, на відміну від безкультурних суб'єктів із психологією окупантів, які, живучи в іншій країні, не знають і знати не хочуть її мови, а нав'язують тубільцям свою.

Маючи природну принадливість і товариськість, грецький учений легко сходився із зустрічними скіфами й знаходив їхню підтримку, завдяки чому без усіляких проблем переміщався від одного скіфського поселення до іншого. І в одному з поселень його попередили, що північніше знаходиться територія войовничих жінок, які вороже ставляться до чоловіків, тому йому варто бути обережним, щоб не потрапити до них у полон, бо, якщо бранець цим бойовим бабам не подобається, вони його просто вбивають. Так це ж легендарні амазонки, подумав Арістіон; ех, от би їх побачити! Про амазонок він знав тільки з легенд. Понадіявшись на власну принадливість і прикинувши, що йти до своєї мети напрямки, а не в обхід, вірніше й швидше, вирішив ризикнути – познайомитися із загадковими войовницями. І вступив на їхні землі.

Незабаром учений дійсно був схоплений войовничими скіфськими вершницями й поміщений у темницю, де вже перебували два бранці – скіф і перс. Перс, на ім'я Ксератустра, як виявилося, теж був ученим і теж прийшов на скіфські землі в пошуках легендарних грифонів; а скіф, на прізвисько Другий Розповідач, заблукав на територію так званих амазонок, займаючись збором народних сказань, переказів і легенд.