листопад 33 428 року до нашої ери;

22 червня 896 341 року до нашої ери.

Було це чи не було, а розповідають так:

Народила княгиня Милослава хлопчика, а чоловік її, князь Добромисл, незадовго до цього покинув стольний град Великі Дрібки й поїхав до західних Окраїнних Земель, тому що говорили мандрівники, буцімто бачили там великого вепра із золотими рогами; і вирішив князь убити того кабана, щоб піднести дружині ці золоті роги, як подарунок на подяку за народження спадкоємця. У звичайних вепрів рогів, певна річ, не буває, але цей же був не абиякий, а окраїнноземельний.

Таким чином, коли в Добромисла народився син, князь був відсутній і не знав, що вже став батьком.

І призвала породілля, княгиня Милослава, до себе молодого боярина Філофея Ріпу й сказала йому:

– Їдь, Філофею, розшукай мого чоловіка та повідом йому, що син у нього народився. Нехай кидає своє полювання та скоріше повертається. І без рогів обійдемося.

І взяв Філофей із собою кудесника Мирошку – чарівника-ясновидця, бо як же без ясновидця відшукати людину серед отаких-от просторів. І сіли вони на борзих коней, та виїхали з Великих Дрібок, та поїхали на захід.

І застала їх у дорозі ніч. І на небо зійшов місяць у повні. І набрали вони хмизу, розпалили багаття, і стали влаштовуватися на нічліг.

І раптом чують: хтось скиглить неподалік, якийсь звір. І боярин Філофей вихопив меч, кудесник Мирошка підняв палаючу гілку, як смолоскип; пішли подивитися. І блиснули з темряви звірині очі. І заніс Філофей меч, щоб рубанути, якщо звір кинеться. І не кидається звір, а скиглить і скавучить. І підійшли ближче, освітили: вовк!

– Хворий, чи що, поранений? – сказав Філофей.

– Це вовчиця, – сказав Мирошка. – Вона вагітна. Вона народжує.

І народила вовчиця дитинча, і стала його облизувати. І придивився Філофей та ойкнув: новонароджене було людським немовлям!

– Ну й ну! Вовчиця народила людину! Чудеса! Ніколи про таке не чув! – викликнув боярин.

І втупився кудесник Мирошка в звіра очима, поводив у повітрі руками й відповів:

– Це не вовчиця, не справжня вовчиця, а жінка-перевертень, вовкулачка. Вагітна вовкулачка, що в повню перетворилася на вовчицю, а дитя в утробі залишилося людиною, от і вийшло, буцімто вовчиця народила людину. Адже перевертання – явище не спадкоємне, а чисто індивідуальне; у перевертнів, як правило, і діти, і батьки, і брати, або сестри – не перевертні, а звичайні люди.

– І що нам із ними робити? – запитав Філофей, вкладаючи меч у піхви.

– Почекаємо, поки вовчиця знову стане жінкою, а потім допоможемо добратися до якого-небудь житла. Не кидати ж породіллю з дитиною в степу. Тим більше, на них немає одежі.

І дійсно, коли стало світати, вовчиця перетворилася на гарну молоду жінку. Процес перетворення боярин із чарівником не бачили, оскільки задрімали. І прокинувшись, вони першим ділом дали їй дещо зі свого одягу, щоб прикрила наготу й укутала дитину, яка виявилась дівчинкою.

І з'ясувалося, що жінку кликали Мокриною, що вона жила на маленькому хуторі із чоловіком, за якого нещодавно вийшла, десять місяців тому. Чоловік був звичайною людиною, не перевертнем, а вона... Він знав, що вона вовкулачка, Мокрина цього й не приховувала, але так її кохав, що це не стало перешкодою їхньому шлюбу. Цієї ночі він заснув, а Мокрина, будучи на дев'ятому місяці вагітності, під впливом місяця у повні стала вовчицею, і звіриний інстинкт змусив її втекти з будинку на обшири природи. І там почалися пологові перейми...

І коли розвидніло, подорожани озирнулися, і помітили вдалині димок: напевно, якесь житло. Мирошка посадив Мокрину з новонародженою на руках на свого коня й повів його туди за вуздечку, боярин поїхав поруч.

Димок ішов із труби в хатині пустельника.

Пустельник, сивий, але бадьорий старий, поклав жінку з немовлям на постіль зі звіриних шкір, щоб відпочили, а із чоловіками повів бесіду.

– Як тебе звати? – запитав його Мирошка; звичайно, за допомогою ясновидіння цей чарівник і сам міг визначити ім'я пустельника, але в цьому випадку не було необхідності напружуватися.

– Кличте мене Шостим Розповідачем, – відповів старий.

– Розповідачем? Отже, ти знаєш і розповідаєш усякі перекази й легенди? Розкажи й нам що-небудь таке, – попросив боярин Філофей Ріпа.

– Ну, слухайте, – почав Шостий Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Років двісті тому в одному селі на окраїні Кремезної пущі жила красуня Ніга – дівчина з рудим, як вогонь, волоссям. І був у неї брат Єгорій. І в Нігу був по вуха закоханий парубок Собірад, високий красень із широкими плечима. Уже він навколо Ніги ввивався, і подарунки їй пропонував, і вмовляв, і навіть погрожував: мовляв, стань моєю, а то не знаю, що я зроблю; мовляв, жити без тебе не можу; мовляв, так тебе хочу, що сили немає... Але Ніга Собірада не кохала й цуралася. Не до нього тягнулося її серце. Нізі подобався хлопець Борислав, хоч і непоказний зовні, але щиросердечний. І Борислав кохав Нігу.

І пішли якось дівчата в ліс по ягоди. Збирають, та перегукуються, друг від дружки далеко не відходять, щоб лісовик – лісовий ґвалтівник – не схопив. Лісовик бо нападає на жінку, якщо вона одна, а якщо їх ціла юрба, то не чіпає; бач, не любить багатоголосого жіночого вереску.

І Ніга ягідки рве, у козуб кладе, та подружкам аукає, а ті їй відповідають. І вже майже повний козуб нарвала, як раптом на неї з кущів вискочив хтось волохатий, брудний, великий та сильний. І Ніга тільки рот розкрила, щоб крикнути, а той їй рота затис та в нетрі потяг. І як вона не пручалася, а сили були нерівні, і заволік її волохатий так далеко, що кричи не кричи, а вже ніхто не почує. І зґвалтував її там брудний бешкетник. І, ґвалтуючи, примовляв: «Я лісовик Вархол, запам'ятай, я лісовик Вархол...»

І зробивши мерзенну справу, ґвалтівник утік. Пошкандибала Ніга назад, заплакана, розпатлана, подряпана, у рваній одежині...

Коли довідалися в селі, що красуню зґвалтував якийсь лісовик Вархол, піднявся шум так гамір. Голосніше за всіх кричав красень Собірад: «Доки кляті лісовики знущатимуться з наших жінок і дівиць?! Перебити їх усіх, починаючи із цього Вархола! Смерть ґвалтівникам! Озброюйтеся, хлопці, і гайда лісовиків винищувати!» І, надихнувши своєю промовою розлючених чоловіків, Собірад очолив загін месників. Звичайно, у цей загін увійшли і Єгорій, брат Ніги, і її коханий Борислав.

І цілий вечір шустали лісом грізні лісовикоборці, але жодного лісовика так і не побачили.

І вийшли вони на галявину, де жив старий пустельник. І вирішили: тут переночуємо, а зі світанком продовжимо пошуки.

І стали розпитувати пустельника, чи знає він тамтешніх лісовиків. І той відповів, що багатьох знає; дружби він із ними не водить, але й не ворогує; він їм не заважає жити в лісі, а вони йому; зрідка, зустрівшись, перекинеться з ними декількома слівцями, і не більше того; але за іменами багатьох із них знає.

– А лісовика Вархола знаєш? – запитав Собірад.

– Ні, це ім'я мені невідомо, – відповів пустельник.

– А як нам взагалі розшукати лісовиків? Де їх можна побачити? – викликнув сердитий Єгорій.

– Побачити їх можна тільки якщо вони самі вам покажуться, а якщо не захочуть показатися, то ви їх і не побачите, навіть якщо пройдете поруч. Непомітні вони, дуже непомітні.

– А сам ти хто? – запитав Борислав. – Як кликати тебе, старий?

– Називайте мене П'ятим Розповідачем.

– Розповідачем? Отже, ти розповідаєш різні історії, – зміркував Собірад, – ну так повідай нам одну з них, поки ми отут відпочиваємо.

– Ну, слухайте, – почав П'ятий Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Років триста тому у Великому Світі, у славному місті Києві княжив Володимир Красне Сонечко. І кохав цей князь жінок, і неодноразово одружувався: то з Олавою, то з Малфридою, то з Адлагою, то з Рогнідою, то з якоюсь грекинею – удовою брата Ярополка, то з якоюсь чешкою, то з іншою чешкою, то з якоюсь болгаркою, то з іншою болгаркою, то з Ганною – візантійською царівною, то ще з кимось... Крім дружин були в нього й коханки, яких взагалі ніхто не рахував. Дружини народили йому дітей: Вишеслава, Ярослава, Станіслава, Святослава, Предславу, Всеволода, Премиславу, Бориса, Гліба, Болеслава, Судислава, Марію Добронігу, Ізяслава, Мстислава, Людмилу, що вийшла за Руслана, й інших. А скількох народили від нього коханки, того знову ж ніхто не лічив. І серед незаконнонароджених його дітей був хлопець Терентій. Говорили, що його матір'ю була дніпровська русалка, якою спокусився князь Володимир якось прекрасною місячною ніччю. І коли виповнилося Терентію чотирнадцять років, прийшов він у князівські хороми, і щось сказав Красному Сонечку. І попрохав князь трьох кращих своїх дружинників – Олешу Поповича, Добриню Микитича та Іллю Муромця – навчити цього синка бойовому мистецтву.