– А що з муляжем драконячого яйця? – запитав Акмус, як і раніше в авіаторській куртці. – Я чув, драконія Агнеса зіпсувала його своїми пазурами. Відреставрували?

– Ні, вирішили залишити як є, – сказав Цицерон. – Коли міліція, знявши відбитки, повернула нам зіпсований муляж, ми вирішили, що експонат абсолютно пошкоджений і для демонстрації непридатний, тому замовили Слюноплюєву новий. Він швидко зробив друге воскове яйце, благо форма збереглася. І тут я зрозумів, що зіпсований муляж – це не просто пошкоджений предмет, а історичний артефакт – німий свідок драматичних подій, ексклюзивна річ, раритет, тому має цінність більшу, ніж цілий муляж. Тепер у нас у музеї виставлено обидва муляжі: і пошкоджений, як своєрідний документ історії; і цілий, щоб відвідувачі мали уявлення, як виглядає незаймане яйце дракона.

(– Тьху, тьху й ще раз тьху! – репетує змучена цікавістю й нетерпінням Права півкуля авторського мозку).

Отут і повернувся у свою корчму корчмар Гільденштерн. Привітався із завсідниками. Почувши його голос, з кухні висипали кухарі й рознощики, запитали, мовляв, які новини стосовно Естер. Іцхак відповів, мовляв, новин немає. Потім повернулася й принцеса Зіночка. Корчмар і принцеса одночасно запитали один одного:

– Що сказав граф Дриґало?

– Що сказали Роженкранци?

– Граф сказав, що Бандюга не упир, а простий труп, з могили вийти не міг.

– Роженкранци сказали, що близнюка в нього немає, але цілком можливо є просто брат.

– А до чого отут Бандюга, сонечки мої? – пробасив Іполит Четвертий.

– Так, – погодився чарівник в авіаторській куртці.

– Коваль Нетребенько сказав, що бачив, як учора о п'ятнадцятій нуль нуль Естер на перехресті проспекту Сковороди з вулицею Арістофана стояла з людиною, яку Вакула Охрімович прийняв за Мгобокбекбе, – сказав корчмар.

– А оскільки Мгобокбекбе зараз далеко від Жорикбурга, ми припустили, що це міг бути або вилізлий з могили Бандюга, або його живий брат, – додала Зіночка.

– Та не було там нікого, схожого на Мгобокбекбе, лапочки мої! – гаркнув патріарх. – Я ж теж там був і все бачив. Ідучи тим проспектом, я помітив на перехресті якогось чоловіка. Пройшовши ще трохи, привітався з Естер, яка йшла назустріч. Пройшовши ще трохи, оглянувся, бо неможливо не оглянутися на таку красуню, і побачив, що Естер підійшла до того чоловіка, а повз них у цей час проходить Нетребенько. Отут куранти на «Згущенці» почали видзенькувати час, а потім вигравати «Політ паровоза». Я почекав на Вакулу Охрімовича, він відразу став розповідати про свій новий винахід, ми обоє збочили на вулицю Потоцького – виявилося, що нам по дорозі... Але той чоловік абсолютно не був схожий на Мгобокбекбе: гострий ніс, чорні очі, довге до плечей чорне волосся, а бакенбарди білі, сиві; на вигляд йому років п'ятдесят; ростом на голову нижче за Мгобокбекбе. Нічого спільного! Як його можна було прийняти за... Нетребенько і сам щось наплутав, і вас збив з пантелику.

– Значить, даремно ми розпитували Роженкранців та графа Дриґала, – сказала принцеса Зіночка.

(– Ну я ж казав, що коваль просто переплутав! – хвалиться Права півкуля авторського мозку. – Через розсіяність у нього в пам'яті вчорашня зустріч на тому перехресті змішалася із зустріччю на тому ж місці, але тринадцять днів тому. Правильно, товаришу Авторе?

– Без коментарів, – відрізає Автор.

– А я згадую, що людина з такими прикметами – гострий ніс, довге чорне волосся, білі бакенбарди – наснився одночасно Естер і Мгобокбекбе в ніч перед від'їздом останнього з Жорикбурга, – млосно ворушачи звивинами, заявляє півкуля Ліва.

– Якщо така людина справді зустрілася доньці корчмаря, значить, той сон був так званим віщим, – резюмує Права.

Оскільки в попередніх абзацах згадувалася вулиця Яна Потоцького, то Автор не може стриматися, аби не зауважити, що польський вчений та письменник Ян Потоцький, автор знаменитого роману «Рукопис, знайдений у Сарагосі», був рідним старшим братом харків'янина Северина Потоцького, попечителя Харківського навчального округу та одного з батьків-засновників Харківського університету. І Ян Потоцький не єдиний польський класик, до слова, що мав брата-харків'янина. От, скажімо, рідний брат Адама Міцкевича, Олександр, також жив у Харкові, працюючи професором університету... Ну от не зміг, бач, Автор Терентопських хронік не впхнути і сюди свій улюблений Харків.)

– От шкода, що ясновидець Гліб Цвях поїхав кудись у глибинку за русалочим молоком, – висловив досаду чарівник Акмус. – Якби він був зараз у Жорикбурзі, може, він зміг би за фотографією Естер визначити, де вона знаходиться і що робить. На жаль, ані я, ані Артаньянц, ані Перевертайло-Замийський таким даром не володіємо.

(Якщо тут згадані чарівники, Автор, до речі, повідомить тобі, безцінний читачу, ще одну жорикбурзьку новину. В особнячку мага Л.Л. Перевертайла-Замийського, що в Ніздресвистівському провулку біля лазні, несподівано завівся буйний фантом, який став так бешкетувати, що чарівнику життя не стало... Довелося Леонідові Леонідовичу покинути рідне житло і переїхати жити в особняк колеги Акмуса. Примітно, що бешкетний дух на вигляд не гомо сапієнс, а якийсь чи то австралопітек чи то пітекантроп. Перевертайло перерив гору магічної літератури у пошуках заклинань, що виганяють злих духів, але жодне з цих заклинань на таємничого пітекантропа не подіяло. Перехожі стороною обходять особняк біля лазні в Ніздресвистівському, особняк, в якому хтось виє, скиглить, трощить меблі та посуд.)

Маргарита Гільденштерн, що повернулася від двоюрідної сестри, повідомила чоловікові, принцесі, завсідникам і кухарям з рознощиками, що й там Естер не показувалася...

І другу ніч Іцхак з Маргаритою провели біля телефону, сподіваючись, що дочка зателефонує... Не зателефонувала.

☼ ☼ ☼

П'ятнадцятого жовтня Маргарита продовжила обхід родичів та знайомих. Іцхак зранку навідався до всіх столичних лікарень. Доньки там не було. З тугою в серці навідався навіть до моргу. Там Естер, дякувати Богові, теж не виявилося. Тоді Гільденштерн зайшов на телеграф і послав у Заповідні Прищі телеграму на ім'я Мгобокбекбе до запитання: «ЕСТЕР ЗНИКЛА КРП МИ РОЗПАЧІ КРП ГІЛЬДЕНШТЕРНИ КРП». Про те, що Мгобокбекбе прямує до Заповідних Прищів, Іцхак знав з його останньої телеграми, надісланої з Бритих П'яток.

Потім корчмар забіг у свою корчму, почув від співробітників, що за його відсутності Естер не з'являлася й не телефонувала, схопив її фотографію та її блузку, і вирушив до міліції.

(І раз у Терентопському, м'яко кажучи, епосі знову згадується міліція. Автор не може не пригадати полковника Варлаама Оникійовича Папірусюка. На жаль, каже Автор, відколи ми з ним розлучилися, безцінний читачу, пошуки яєчного шахрая з викраденим яйцем не дали результатів: шахрай як у воду канув. Не виявивши його слідів у столиці, Папірусюк знову поїхав у Великі Дрібки, де шахрая бачили востаннє. Аби разом із великодрібкінськими колегами спробувати взяти слід. Але там знайшлася лише одна очевидця, яка згадала зображеного на малюнку суб'єкта. Дев'ятнадцятого вересня ця жінка в очікуванні поїзда тинялася залізничним вокзалом, і цей чоловік тричі потрапив їй на очі: перший раз – коли вилазив з таксі, вдруге – коли читав дошку оголошень, втретє – коли входив до громадського туалету. Вона звернула на нього увагу лише тому, що він дещо схожий на її брата. Якби не ця схожість, вона б його, звичайно, не запам'ятала, бо його зовнішність вельми заурядна. І все. І більше жодних свідчень. Тим не менш, Варлаам Оникійович продовжував перебувати у Великих Дрібках, сподіваючись виявити нові факти.)

Отже, корчмар Гільденштерн увійшов до будівлі управління столичної міліції, що на майдані Тридцяти Трьох Дримпельзябських Тістометальників, і повідомив чергового про зникнення доньки. Черговий спрямував його до слідчого Парфена Цугундера.

Цугундер, рудий очкарик сорока шести років, із зубами гризуна, уважно вислухав гарного брюнета, на скронях якого з'явилися перші сиві волосинки, і, помилувавшись фотографією його дочки та кинувши погляд на річ у руці відвідувача, запитав: