Наздогнавши пару яйцешукачів, чорний байкер пригальму­вав своє парноколісне залізо й приглушив шум, щоб привітати шляхетних подорожан, кандидатів у гості Зиґфрідівки, і представитися. У містах, звичайно, не прийнято вітати всіх зустрічних незнайомців і представлятися їм, але в сільській місцевості це вважалося правилом хорошого тону. До того ж мандрівні лицарі в королівстві традиційно шанувалися, і сільські мешканці вважали за честь із ними поспілкуватися.

На диво ли­царів, голос у чорного мото­цикліста виявився не низьким і хрип­ким, як вони очікували, а високим і дзвінким, дівочим. Мо­тоцикліст сказав, що його кли­чуть, вірніше, її кличуть Парасею, що працює вона медсестрою в Зиґфрідівській лікарні, куди те­пер і прямує.

Лицарі теж від­рекомендувалися молодій мотоци­клістці й повідомили, що мають намір провести в цьому селі й у колгоспі, де працює більшість мешканців села, опитування населення з приводу... тощо. Ді­вчина в чорній шкірі й чорному шоломі сказала, що особисто вона нічого про місцезнаходжен­ня драконячого яйця й шахрая, зображеного на показаній ли­царями картинці, не знає.

– До речі, до нас дійшли чутки, що тут з'явився індивід, ко­трий пожирає людську плоть, – додав барон Порфирій, по­гладжуючи рукавичкою шию свого Лжедмитрія. – Це правда, чи тільки вигадки?

– Так, тут є людина, яка регулярно вживає в їжу людські органи, – підтвердила Парася, погладжуючи чорною рукавич­кою бензобак свого вірного мотоцикла.

– Ну ми йому по... по... покажемо, де козам роги правлять! Більше він не жертиме лю... лю... людей, людожер клятий! – патети­чно викликнув граф Леонід Жвавий, і навіть вихопив металевого меча, показуючи свою рішучість учинити такий по­двиг.

– Ви хочете застосувати до нього насильство?! – запитала медсестра з подивом у голосі.

– Авжеж! З людожерами нема чого церемонитися! – гмик­нув барон Порфирій.

– Навіть не розібравшись, навіщо він це робить?! – продовжувала розпит вона. – Не довідавшись про причини його, так би мовити, людожерства?!

– А що тут розбиратися! Людожер він і є людожер! Дамо йому прочухана! Людожерство не має права на існування! Зне­шкодимо його будь-яким способом. Якщо буде треба, уко­лошкаємо канібала, – пообіцяв барон.

– Причини нас не цікавлять. Головне – зне... зне... зне­шкодити його за всяку ціну! – підтвердив Леонід Жвавий. – Ми не збираємося з ним пань... пань... панькатися!

Зависла пауза, під час якої мотоциклістка Парася постукувала пальчиками правої руки у чорній рукавичці по ручці керма, про щось міркуючи. Потім сказала:

– Гм... Добре, я вам покажу, де перебуває цей, як ви висло­вились, людожер... Їдьте за мною, я вас приведу до цього... лю­дожера.

І продовжила рух на мото­циклі до села Зиґфрідівки.

Обоє вершники на Лжедмитрії й Ксерксі поскакали за нею.

☼ ☼ ☼

В'їхавши в село, вони проревіли-процокали головною вули­цею повз колгоспну контору, і зупинилися біля розкішного три­поверхового нового будинку, шедевра сучасної архітектури, схожого на велетенський чудернацький торт з каменю, скла й металу. Лицарі вразилися, що в звичайному маленькому селі є на­стільки чудове й коштовне спорудження.

– Ось отут я й працюю, – сказала медсестра-мотоциклістка й зняла чорний шолом, виявившись гарнюнею-брюнеткою з коротким волоссям й веснянкуватим носиком. – Це і є Зиґфріді­вська лікарня.

– Нічогенька лікарня! Я по... по... подумав – палац або театр! – сказав граф Леонід Жвавий.

– А де ж людожер? – запитав барон Порфирій.

– Спочатку відпочиньте з дороги, а потім уже контактуватимете з Оле... кхе, з людожером, – запропонувала медсестра в чорній шкірі, тримаючи чорний шолом під пахвою. – Людожер не вовк – у ліс не втече. Ще зустрінетеся. Пізніше.

– А раптом, поки ми відпочиватимемо, він ще когось зже­ре! Ні, про який відпочинок може йти мова, поки канібал на волі! – заперечив барон.

– Сьогодні він не вживатиме в їжу людську плоть, не турбуйтеся. Я це точно знаю, – сказала Парася, відкриваючи двері лікарні.

– Звідки? – запитав Леонід Жвавий.

– Я вам після розповім. Для бою з людожером вам треба спершу відпочити й перекусити, щоби набратися сил, – наполя­гала дівчина. – Заходьте.

– Так, це правда, – піддався вмовлянню граф. – Із втомлено­го й голодного який же бо... бо... боєць.

І лицарі, прив'язавши непарнокопитий транспорт до деревця поруч із її парноколесим, пішли за медсестрою в лікарню.

Той факт, що в настільки невеликому селі був такий порівня­но немаленький шпиталь, свідчив, що тут лікувалися не ті­льки зиґфрідів'яни, але й мешканці інших населених пунктів.

Увійшовши, Порфирій і Леонід зняли шоломи. Бо правила етикету тільки дамам дозволяють не знімати капелюшків у приміщенні. Виключенням є лише професійні головні убори працівників приміщень, як-от ковпаки кухарів, або шапочки медиків. Але ж лицарські шоломи не належать до цієї категорії, а лицарі не належать до категорії дам. (Тобто до категорії дам не належать ці два конкретні лицарі. Бо в історії Терентопії все ж було два випадки, коли доспіхоносцями Напівкруглого Столу були жіночки, а саме так звані лицар Килина і король Зінька Шостий. Але навіть і та і друга знімали шоломи, заходячи до приміщень.) Опинившись у лікарні, яйцешукачі знову вразилися, бо приміщення було роз­кішним не тільки зовні, але й усередині.

(До речі, щодо правил етикету. Сучасний терентопський віршотворець Франческо Губанедурський склав на цю тему такий чотиривірш:

Він так і називається – «Правило етикету».)

Попросивши доспіхоносців почекати її в коридорі, одягнена в чорну шкіру дівиця-байкер впровадилася за одну з білих дверей, а за кілька хвилин вийшла звідти інакша: у білому халатику й білій шапочці, як звичайна медсестра. В руках у неї були ще два білі халати, які вона попрохала лицарів надягти, тому що так годиться в лікарнях. Оскільки лицарські панцири були об'ємні, то важко було застебнути поверх них цей одяг без ризику відірвати ґудзики, і барон Порфирій із графом Леонідом Жвавим обмежилися простим накиданням халатів на плечі, без застібання. Парася кивнула, мовляв, добре, і так зійде.

– Ідіть за мною, – сказала вона, і лицарі слухняно пішли.

Дорогою їм зустрічалися хворі в різнобарвних піжамах і ха­латах, а також медсестри, медбрати, санітарки й лікарі в хала­тах білих. Із деякими що одягнені в біле Парася не тільки віта­лася, але й про щось перешіптувалася, після чого ті зи­ркали на лицарів хто з подивом, а хто й, начебто, з невдоволен­ням і занепокоєністю. Графові Леонідові Жвавому це здалося трохи підозрілим.

– Нам сюди. – Парася ввійшла у двері, на яких була таблич­ка:

«КІМНАТА ВІДПОЧИНКУ МЕДПЕРСОНАЛУ».

Лицарі – за нею.                                                                              

У настільки ранній клопітливий час медикам було не до відпочинку, тому в даній затишній кімнаті їх поки не перебувало; а знаходились там: м'які крісла й дивани, екзотичні рослини, великий акваріум, новий телевізор “Sony-KV-M2100K Trinitron” із відео­магнітофоном “Sharp 6V3”, музичний центр “JVC UX-1”, стіл, і навіть фонтан – маленький басейн, у який із дзюркотом падав мініатюрний водоспад із пащі кам'яного дракона.

Занадто розкішно як для простої сільської лікарні, сказав про себе (не заїкаючись) Ле­онід Жвавий.

– Розташовуйтеся, а я зараз привезу з їдальні обід, – за­пропонувала Парася. – Можете поки послухати музику – радіо чи магнітофонні записи – ось аудіокасети. Або подивитися ві­део. Є відеокасети із записами нових серій якогось латиноаме­риканського серіалу, нещодавно доставлені з Великого Світу. Санітаркам дуже подобається. Забула, як називається: чи то «Мільйонери теж сякаються», чи то «Буржуї теж потіють», чи то «Олігархи теж пісяють», чи то «Багатії теж плюють», чи то... Загалом, щось про рідину з організмів забезпечених людей. Включити?..