– Здрастуйте. Лицарі Напівкруглого Столу Річард Левове Копито і Лицар Пивної Кружки. Не проти, – миркнув лицар, на щиті якого був зображений ведмідь догори дриґом, задумливо шкрябаючи ручкою в блокноті.

Другий лицар, на щиті якого був пивний кухоль, привітавшись, запитав у фермера, чи не знає він, де перебуває викрадене яйце дракона, і чи не бачив людину, зображену на малюнку (при цьому показуючи малюнок). Фермер відповів негативно.

У цей час лицар з переверненим ведмедем обернувся до колеги, збираючись щось сказати. Страусівник нашорошив вуха в передчутті цікавої лицарської інформації.

І лицар сказав:

– І дари, табурет, і те рубати раді.

– Коні жували лаву жінок, – подумавши, уточнив колега з кухлем.

«Гм?!» – подумав фермер.

– А ви пор кропива, – додав після паузи лицар з ведмедем.

– Мотори мили килими ротом, – повідомив лицар з кухлем.

«Дивна в лицарів бесіда», – знизав плечима Гнат.

А ті продовжували, роблячи між фразами паузи:

– Охи ти, жереб, бережи тихо.

– Ярд Зіни, носа фасони – ніздря.

– Удар: вони, вождь Джо, вино – в раду.

– Вадик і човен не в очі кидав.

– Дав скіф услід діл суфікс вад.

– Тепер ти спини школу локшини – пси, трепет.

– Випукла каша, шакал купив.

– Дар, гони виноград...

Ця млява бесіда, розведена тягучими паузами, не була схожа на розмову лицарів, як фермер її собі уявляв. Вона була схожа на балаканину загальмованих дебілів, сомнамбулічних ідіотів.

Починаючи хвилюватися, Гнат продовжив прислухатися до цього дивного діалогу:

– А клуб є булка.

– Атаку пуд важить, ти жав дупу ката.

– Козо, марабу – бара мозок.

– А рот – код доктора.

«Психічно здорові люди так не розмовляють», – усе більше й більше тривожився фермер, скоса поглядаючи на попутників і намагаючись уловити в їхніх очах божевільний блиск.

А ті продовжували ненормальну дискусію:

– Іру бик – ніжна, пан; жінкі бурі.

– То зараза, лизав вази Лазар, азот.

«Ну я й влип! – зовсім розхвилювався фермер. – Точно, ідіоти. Від таких чого завгодно можна чекати».

А ті:

– Мавпа – цап вам.

– О, на, жаб бити, борщ робити б бажано.

«Господи, пронеси й помилуй, – тріпотів страусівник. – Що може бути гірше, ніж опинитися в товаристві озброєних божевільних. Тільки б вони мене не уколошкали»...

– Абажур удень, не дуру, жаба, – сказав лицар, з ведмедем на щиті, напарникові.

– Сім субот в автобус, міс, – відповів лицар з кухлем на щиті...

«Ну й маячня, ну й маячня! Буйні вони чи ні? Тільки б не буйні. Он які в них мечі!» – боявся блідий Кактусенко...

– Вівця, я цвів.

– А тіла травень – не варта літа...

«Як би від цих божевільних ушити, – прикидав тремтячий фермер. – А раптом, побачивши, що я намагаюся вшити, вони ще більше збудяться й захочуть мене покусати, або ще чогось гірше. Хто знає, що в безумців на умі»...

– Він араб; я Ірма, мрія баранів, – видав той, що з ведмедем на щиті.

– Низ неба – бензин, – вимовив той, що з кухлем...

«Так, такі й покусати можуть. Ні, треба накивати п'ятами поки не пізно, – вирішив зіпрілий від остраху Гнат і почав розвертати потихеньку своїх страусів убік, чуючи, як ненормальні попутники проказують один одному:

– На, дракон, і кіно «Кардан».

– Ядро – кавун атак, а танув акорд – я.

«Тільки б їх не збудив мій маневр», – молив долю страусівник.

І отут, на свій жах, почув, як лицар з ведмедем на щиті, після недовгої паузи, радісно крикнув напарникові:

– Укуси суку!

«Почалося!!!» – Охоплений панікою фермер заверещав своїм страусам:

– Вйо, залітні!!!

Вимуштрувані птахи рвонули вперед із усіх ніг. Кактусенко збочив «птіцу-тройку» з дороги в ліс, сподіваючись загубитися в заростях.

Петляючи між дерев і бубонячи наче заклинання «Не кусайте, не кусайте мене...», він тривожно оглядався: чи не наздоганяють його кусючі безумці.

Але ні, слава Богу, ненормальні лицарі зникли з поля зору, і ніяких ознак погоні не спостерігалося...

– Чого це він? – запитав Річард Левове Копито, відволікшись від гри, спостерігаючи, як утікає схвильований попутник.

– Його налякала наша гра, най її равлик копне, – догадався Мгобокбекбе. – Він же не знав, що ми граємо й у що ми граємо. Мабуть, вирішив, що ми – того. Репліки ми видавали-от досить несподівані для непідготовленого.

Згадавши, чого вони при ньому набазікали, і, уявивши себе на його місці, гравці розреготалися.

Відреготавшися, Лицар Пивної Кружки сказав:

– Так, нечуйно ми поставилися до попутника.

– Ага, нами азарт опанував, – підтакнув Левове Копито. – Але, між іншим, гра не кінчена, а твій час спливає. Якщо не складеш за хвилину симетричну фразу – ти програв.

Мгоцько склав:

– Вада: гусара Тарас угадав.

І гра продовжилася доти, поки за півгодини попереду не замаячіла Твердопупівка. Оскільки ніхто із гравців не витратив на обмірковування більш п'яти хвилин, то програвшого не було, і приятелі ухвалили продовжити гру дорогою від Твердопупівки до Заповідних Прищів, якщо, звичайно, у Твердопупівці не виявляться яєчний шахрай з викраденим яйцем...

В'їжджаючи до Твердопупівки, Річард вимовив:

– «Он сказал: "Приехали!" и махнул ноздрёй», як співається в одній совєтсько-російській пісні. Чи, здається, не ніздрею, а якоюсь іншою частиною тіла. І, здається, не «Приїхали!», а «Поїхали!»

– Ласкаво прошу до Твердопупівки, панове лицарі! – закричав їм місцевий житель, вийшовши назустріч із крайньої хати. – Я тутешній сільський голова.

Сходячи з коней, Річард і Мгоцько представилися цьому сорокалітньому голові, а він відрекомендував їм себе:

– Солопій Матвійович Кузькузькузькузьменко, до ваших послуг.

– Кузьменко? – перепитав Левове Копито.

– Не Кузьменко, а Кузькузькузькузьменко. Я не заїкаюся, це прізвище в мене таке: «кузь» – чотири рази. Заїкався мій дід. От він був Кузьменком. А мій батько став Кузькузькузькузьменком. Дід так надиктував чиновникові, що заповнював свідоцтво про народження. А що написане пером... Тепер і я Кузькузькузькузьменко, і діти мої Кузькузькузькузьменки, і онуки будуть Кузькузькузькузьменки... Проходьте в хату, відпочиньте, зараз ми вас нагодуємо, і конячок ваших, лазеньку натопимо...

– Спасибі за гостинність, але ми в лазеньці вчора в Незграбнім парилися. Нам би швидше з'ясувати, чи не з'являвся в цих краях от цей мужичок, най його равлик копне... – Лицар Пивної Кружки пред'явив голові портрет розшукуваного.

Солопій відповів, що такого індивіда не бачив, дружина й три сини голови – теж.

– Давайте, я покаджу цю картинку всім твердопупівцям, поки ви відпочиватимете з дороги й уживатимете їжу. Жінка, став на стіл...

Коли два лицарі підкріпилися й відпочили, коли Кузькузькузькузьменко обійшов усі хати й з'ясував, що у Твердопупівці ніхто нічого не знає ні про портретизованого шахрая, ні про викрадене драконяче яйце, Мгобокбекбе сказав, напинаючи доспіх, який на період відпочинку був скинутий:

– А тепер поспішимо до Заповідних Прищів, аби встигнути туди до настання темряви.

– До темряви? – перепитав голова. – До темряви ви й півдороги до Заповідних Прищів не проїдете, навіть якщо гнатимете коней. Переночуйте тут, а завтра... А то ще заблудитеся в темряві.

– Чому це не встигнемо? Тут же недалечко, – здивувався Річард, розгорнувши детальну мапу цієї частини королівства.

– По карті недалечко, а... Дорога ж туди лежить не пряма, а в об'їзд цієї частини лісу. – Солопій тицьнув нігтем у карту між двома крапками, підписаними: «Твердопупівка» і «Заповідні Прищі». – Колись була пряма дорога, але вже років двісті, як прямо люди не їздять і не ходять, тільки в об'їзд. Об'їзна в чотири рази довше, зате безпечніше.