– Це ж чому саме тебе? – іронічно засумнівався голий барон, намилюючи татуювання «НЕ ЗАБУДУ, ЩО ДЕЧОГО КРАЩЕ НЕ ЗАБУВАТИ».

– Тому, що я дам вам хабар, такий хабар, яких у інших нема.

– І ти упевнений, що я хабарник?

– Я упевнений, що ви жива людина і ніщо людське вам не чуже.

– І ти думаєш, що заради хабара я проголосую навіть за сволоту, мерзотника, негідника і поганця?!

– Заради хорошого хабара живі і не на таке здатні. А коли я стану головним, я своїм колегам покажу, де раком зимують, я їх катуватиму, над ними знущатимуся як захочу, вони у мене ридатимуть от такими сльозами, я їм влаштую справжнє пекло в цьому замку, я їх...

– Ти хочеш стати мучителем своїх товаришів?! Ах ти ж...

– Ага, я ж негідник, а ми, негідники, любимо знущатися над підлеглими. Це поки вони мені рядові товариші, я нічого з ними не можу зробити, але якщо я отримаю владу, якщо товариші стануть підлеглими, я їх в баранячий ріг скручу, примушу танцювати під мою дудку, дивлячись на правку козячих рогів!

– Ти багато на себе береш, гаде, якщо гадаєш, що я проголосую за сучого сина, який так учинить із товаришами, з колегами! – насупився покритий піною виборець.

– А куди вам діватися, дорогий мій електроліте... ні, не електроліте, електорате. Куди вам діватися? Адже якщо ви за мене не проголосуєте, то не отримаєте того скарбу, що замурований в підвалі Ляляйпіпського замку, бо ж тільки я один знаю те місце. Ви ж не такий дурень, щоби заради принципів, заради порядності і шляхетності відмовитися від золота і діамантів, і від тих насолод, які може собі дозволити тільки багатий живий організм. Море хорошого вина, грона красивих дівчат, дорогі автомобілі, яхти, все, чого тільки тіло забажає, і всього лише за те, що ви один раз наплюєте на своє благородство і проголосуєте за мерзотника. Ну хто ж від такого відмовиться? Коротше, я свою, так би мовити, передвиборну програму виклав, вам тільки залишилося її підтримати голосуванням.

– Наплюю на своє благородство?!! Хто?! Я?! Шляхетний лицар?! Тьху на тебе! – Голий Аркадій не на жарт розсердився. – Та як ти смієш, нечисте невидима, пропонувати благородному лицареві наплювати на своє благородство! За метал і камінці продати свою лицарську честь! Спокусник поганий! Ах ти ж... Та я тобі за це... та я тебе... гм... та я за тебе нізащо не проголосую, сучий ти хрін, владолюбний зрадник!.. Ану, геть!.. Ти ще тут?

– Тут, тут. Браво, ви добре зіграли щире обурення. Але досить гратися в ці юнацькі ігри, пора міркувати як дорослий солідний чоловік. Я пропоную вигідну угоду, за допомогою чого ви істотно поповните свій бюджет. Мабуть, у вас і борги є? Розплатитеся з боргами, поживете на широку ногу, та ще забезпечите нащадків. І за що? Тьху, за дрібницю. За те, що один раз вчините проти своєї совісті. Я ж, коли стану головним, псуватиму життя не вам і не вашій родині, а всього лише своїм товаришам-духам, до яких вам, по суті, і діла нема. Навіщо ж відмовлятися від особистого збагачення заради благополуччя сторонніх індивідів?!

– Ні, мерзотнику, я лицар Напівкруглого Столу, а головний принцип напівкруглостолового лицарства – благородство і безкорисливість! Це великий сором для лицаря – заради багатства віддати когось на поталу такому властолюбному негідникові, як ти!

– Так ніхто ж не дізнається! Все буде тільки поміж нами! Ми тут віч-на-віч тихенько домовимося і все буде шито-крито! Ваші благородні колеги нічого не дізнаються ні про скарби, ні про те, за що ви їх від мене отримали. Якщо спитають, скажете, що вибрали саме мене, наприклад, за мої гарні очі, так би мовити. Не будьте наївним хлопчаком, громадянине начальнику.

– Благородство – це не показуха, а самоповага. Як я зможу себе поважати, якщо вчиню підло?! Золото всього однією літерою відрізняється від болота. І в тому і в іншому можна загрузнути, і те й інше може засмоктати. Болото може погубити особистість фізично, а золото – морально-етично. Для нас, лицарів, пріоритетами повинні бути благородство і безкорисливість, а не златофілія. Тому не спокушай мене жовтим металом. Ще раз кажу: геть, нечисте!

Привид Фока на це нічого не відповів. Намилений його гукнув, але у відповідь – мовчання, з чого випливало, що спокусник таки залишив ванну...

☼ ☼ ☼

А привид Олицетворенський настигнув своєю агітацією свіжого виборця на вежі замку.

Барон Аркадій милувався заходом у віконце вежі і слухав магнітофонні записи російської попси. (Автор свідомо не називає тут тих виконавців і тих пісень, бо вони не заслуговують на таку рекламу. От якби вони Авторові добре заплатили, він би їх в припадку жадібності, буркнувши «гроші не пахнуть», може, і назвав би, переступивши через свою естетичну гидливість. А задарма... Ні-ні, не заслуговують.)

Раптом магнітофон вимкнувся, і замість естрадних пісень у вежі зазвучав примарний говір:

– З вашого дозволу... Нехай відпочине, поки ми побалакаємо, а то кричить так, що ви навіть не чули, як я привітався і представився. Тому повторюся: добрий вечір, я привид Олицетворенський.

– А, ще один покійний претендент. Ну до чого ж невгамовні кар'єристи тутешні небіжчики. Кар'єрист на кар'єристові і кар'єристом поганяє. Викладай свою програму, тільки коротше, – пробурчав шмокиконський барон, суворо дивлячись на останнього кандидата, якого, на відміну від попереднього, було видно, оскільки сонце вже наполовину поринуло в обрій і в башті панували сутінки, але видно ледве-ледве, ніби складався з прозорого скла.

– Я скажу коротко: якщо ви оберете головним привидом мене, я влаштую вам райське життя. У вас будуть обладунки з золота, мечі з платини, списи зі срібла, щити з найкоштовнішого муранського скла, кінь із червоного дерева, дружина зі слонової кістки зі смарагдовими очима і рубіновими губами... – почав агітацію привид Олицетворенський.

– Та що я, збоченець, чи що, щоби з кістяною... – спробував був заперечити Аркадій, але кандидат захоплено продовжував вішати на вуха цінності:

– І весь замок перебудуємо: замість цих сірих каменів стіни будуть з найкоштовнішого рожевого мармуру, прикрашені вашими барельєфами, дах буде позолочений, трава навколо замку буде з малахіту...

– А коров'ячий гній на навколишніх луках – із бурштину, – пожартував оброблюваний лицар. – Що ти мені тут казки брешеш. Звідки ти все це візьмеш?

– Це вже моя проблема – звідки, – ухилився від відповіді привид.

– Ні, ти не викручуйся, ти відповідай, – наполягав господар володінь.

– Справа ж не в тому, як це здійснити, а в тому, щоби ви проголосували саме за мене. Багато ви бачили кандидатів, які, будучи обраними, виконали всі свої передвиборчі обіцянки? Отож. Головне в нашій претендентській справі – наобіцяти побільше, щоби у виборця від очікування пропонованої благодаті слинки потекли, і щоби спійманий на гачок обіцянок він проголосував так, як тобі треба, а там вже – хоч трава не рости. Головне тут – не виконати обіцянки, а дорватися до влади. Виборці так люблять спокусливі обіцянки, що іноді знову і знову голосують за того, хто вміє красиво обіцяти, не звертаючи уваги, що він не виконав попередніх. Отже, продовжую: а ставок біля замку буде наповнений кращим щампанс...

– Знайшов дурня! – перебив барон Аркадій. – Ненавиджу, коли мені на вуха вішають борошняні вироби, вважають за ідіота, пудрять звивини, обводять навколо нігтя, обіцяют сім мішків гречаної вовни, не маючи і малесенької торбинки... За тебе теж не проголосую, щоби знав, як обіцяти так безсовісно райське життя. Стільки кандидатів і жодного нормального: ті обмовляють один одного, ті голову колезі ампутують, ті вважають себе пупом землі, ті хабарі пхають, ті закидають брехливими обіцянками... Жоден не гідний. Ні за кого не буду голосу...

Раптом, не доказавши, лицар замислився, засяяв, лукаво посміхнувся і хвацько ляснув себе долонею по коліну.