– Як же мені не пам'ятати, якщо я сам, ось цими самими руками, як дурень, віддав ті сто шурхотиків аферистові, шахраєві, плутязі! Ще як пам'ятаю, сонечку моє!

– Віддали шахраєві? – підвівся від такої інформації сищик. – А навіщо? Кому?

– За квиток на концерт класичної музики...

І Іполит Четвертий коротко розповів детективові про «маестро» Траляляліні, про безглуздий «концерт», про даремний суд, скромно замовчавши «виховання віртуоза» в підворітті.

– Ось кому я по-ідіотськи подарував рідні грошики, пташеня моє, – закінчив патріарх, сопучи так люто, що розчепірені вуса тріпотіли під напором ніздревих вітрів.

– Опишіть мені цього Траляляліні, – попросив Варлаам Оникійович.

– Я б його так описав, що його рідна мама б не впізнала! – погрозив вікну кулаком скуйовджений від гніву релігійний діяч.

– Угамуйтеся і опишіть так, щоби його впізнали нерідні міліціонери.

– Записуйте: мармиза нахабна, підла, мерзенна, очі хамовиті, руки загребущі, спітнілі, фігура огидна. Особлива прикмета: він противний, як гидотна зараза, а також гидкий, як сволотна погань.

– Гм...– задумливо почухав брову лисий гість. – А хто його ще, крім вас, бачив близько?

– Та багато хто: і касир Грошенятко з турагенства, і лицар Річард Левове Копито, і механік Нетребенько, і маг Акмус, і стахановець Шнапс, і дракон Інокентій Карлович, і навіть ваш міліціонер Ратиця...

– Дякую, ви дуже мені допомогли. Бажаю вам побільше красивих натурниць, – попрощався з розгонистим видавцем Варлаам Оникійович і покинув редакцію журналу «Гарнюнізм!».

Опис Іполита Четвертого був емоційним, але не конкретним, тому завтра Папірусюк вирішив допитати інших свідків, що бачили цього чи то музиканта-авангардиста, чи то шахрая.

☼ ☼ ☼

Першим, хто удостоївся допиту двадцять четвертого вересня, був дільничний інспектор Микола Опанасович Ратиця. Він напружив маленьке обличчя над довгою шиєю і згадав:

– Так, я бачив того музиканта. Я йшов після роботи додому і, проходячи повз оперну Стайню, з неї вискочив механік Нетребенько, який повідомив, що глядачі затримали небезпечного музику, і попрохав розібратися в цьому факті. Загалом, там у них вийшла суперечка на симфонічну тему, а оскільки я в тих увертюрах ніхріна не розуміюся, то я порадив звернутися до суду. Пам'ятаю, там був індіанець у пір'ї, на лицьовій частині якого були три богатирі: Ілля Муромець займав весь ніс, Добриня Микитич – праву щоку, а Олеша Попович – ліву; голова Добрині була на правій повіці індіанця, а голова Олеші – на лівій; ці голови було видно тільки коли індіанець заплющував очі, а коли він витріщався, здавалося, ніби у тих двох богатирів замість голови величезне око. Індіанця з картиною на обличчі я добре запам'ятав, а музиканта – не дуже. Пам'ятаю, у нього були великі пальці. На комірі. Але вони належали патріархові Іполиту Четвертому. Ще пам'ятаю, на його зовнішності була краватка в вигляді комахи родини метеликів, чорна. А більше він мені нічим не кинувся в очі.

Злегка пожуривши колегу за таку неуважність, Папірусюк пережбурнувся до майстерні Нетребенька.

Сивий коваль був більш уважним і пригадав, що маестро Ріккардо-Джузеппе Траляляліні, або як там його насправді звати, волосяний покрив голови мав у вигляді дрібної русявої кучерявості, що обрамляє лисину; в період концерту був одягнений у чорний фрак і такі ж штани, білу сорочку і краватку-метелика; в період продажу квитків біля пам'ятника Іванові Никифоровичу Фальстафу – в джинсову камізельку з безліччю кишень та кишеньок, зозулясту багатокольорову сорочку, зверху розчахнуту на волохатих грудях, що переходять у шию, і в золотий ланцюг на шиї тій. Особлива прикмета: серед зубів – один металевий.

Опа! – подумки вигукнув Папірусюк, почувши, що прикмети «маестро» Траляляліні, видані Вакулою Охрімовичем, повністю збігаються з прикметами пасажира таксиста Жилбилова, пасажира, який прагнув до Державних Дверей, але, побачивши обшукуючих міліціонерів, дав задній хід. Виходило, що «віртуоз-авангардист» і організатор викрадення реліктового яйця, скоріше всього, один і той же чоловік!

Варлаам Оникійович зі щирим натхненням подякував Нетребенькові за таку цінну інформацію і, залишаючи майстерню, вирішив скласти максимально повний словесний портрет гастролера методом опитування всіх, хто бачив його зблизька.

☼ ☼ ☼

З цією метою наступного ранку (тобто 24 вересня) прийшов до турагентства на вулиці Плоских Кішок.

– Словесний портрет Траляляліні? – повторив неголений коротун Грошенятко, вислухавши прохання Варлаама Оникійовича. – Як на мене, набагато ефективніше мати не словесний портрет, а справжній, намальований.

– Звичайно, справжній портрет – набагато краще, тільки де ж його...

– Серед тих, хто близько і досить довго бачив цього шахрая, був чудовий художник, який, я думаю, міг би по пам'яті його відтворити на папері чи полотні.

– Ой, це було б здорово! Хто цей художник?

– Це наш співробітник Інокентій Карлович, дракон. Він живе в Каменіані, в Гірчи...

– Я його знаю. Він рідний дядько викраденого яйця. Він добре малює?

– Класно. Минулого року він мені до дня народження по пам'яті намалював мій портрет. Він тепер у мене вдома висить на видному місці. Схоже, наче фотографія. Зараз я йому зателефоную. Не портретові, звісно, а...

Грошенятко набрав на телефоні номер Гірчичної печери, і там узяли слухавку та сказали драконячим голосом: «Алло».

– Інокентію Карловичу, привіт, добре, що ти вдома. Це Грошенятко. Тут у мене слідчий Папірусюк. У нього до тебе справа. Передаю слухавку.

– Здрастуйте, Інокентію Карловичу.

– Доброго ранку, Варлааме Оникійовичу. Є новини про мого викраденого родича у шкаралупі?

– Є підозра, що організувала цей злочин людина, яка виступала на днях в Стайні Опери та Балету під ім'ям Траляляліні. Саме він, мабуть, найняв досвідченого злодія Федора Роженкранца, більш відомого під кличкою Бандюга, нині вже покійного, і той викрав муляж в краєзнавчому музеї і підмінив ним... ну, ви знаєте. Він – не Бандюга, а Траляляліні – схоже, хотів винести це яйце у Великий Світ, але завдяки тому, що Його Величність вчасно опинився у вас в Каменіані на місці злочину і оперативно дав указівку про встановлення поста біля Державних Дверей, винести яйце з Терентопіі шахраю не вдалося. Щоби упевнитися, що зловмисник і є той артист, знайти і затримати його, нам потрібен портрет так званого Траляляліні. Кажуть, ви добре малюєте. Чи не могли б ви по пам'яті намалювати його зображення?

– Взагалі-то я більше пейзажі і натюрморти... Але я спробую, – відповіла слухавка драконячим голосом. – Тільки, мабуть, з першого разу навряд чи вийде; доведеться зробити серію ескізів, а на це потрібний буде час. Може, двох днів вистачить... А якщо вийде раніше, я відразу зателефоную до міліції.

– Дуже дякую. Буду чекати. До побачення.

– До побачення, Варлааме Оникійовичу.

Папірусюк повернув слухавку касирові Грошенятку, попрощався і залишив офіс «Рятівної Бджоли».

А низькорослий Джульєт Дездемонович продовжив розмову з крилатим колегою:

– А ти чим зараз, Інокентію Карловичу, займаєшся?

– До мене нині з ранку нагрянули люди з Театру імені зжертої ковбаси на чолі з режисером. Ви ж їм мою творчість розрекламували. Вони зацікавилися. Зараз, коли ви подзвонили, я їм як раз дочитував «Самогон для принцеси».

– Якщо твої п'єси підуть у театрах, Інокентію Карловичу, то з тебе, як то кажуть, пляшка...

Дійсно, в той дощовий вечір, коли артисти цього театру відзначали успішну прем'єру містерії «Спорідненість світових сил» в корчмі «Під Рятівною Мухою», і коли Грошенятко перервав відзначення повідомленням про смерть Бандюги, лицедії дізналися про існування в Каменіані дракона-драматурга. Виходячи з корчми на дощову вулицю в юрбі акторів для супроводу мага Акмуса з келихом Мгобокбекбе до моргу, Джульєт Дездемонович вимовив: